Підбадьорений цією мовчанкою, Маріус провадив з іще більшим натхненням:
— Будьмо ж справедливі, друзі мої! Яке то щастя для великого народу — мати такого імператора! Того, хто царює всюди, куди прийшов, хто робить привали у столицях держав, хто ставить королями своїх гренадерів, хто скидає з престолів династії, хто перекроює багнетами Європу, того, чия грізна правиця завжди на ефесі Божого меча! Яке то щастя йти за людиною, що в одній особі поєднує Ганнібала, Цезаря і Карла Великого, за імператором, який щодня обдаровує вас звісткою про виграну битву! Хіба не щастя — бачити, як у небі знову й знову спалахують сузір’я перемог, як французька імперія затьмарює славою імперію Римську, хіба не щастя — бути обраним народом і створити велику армію, посилати в усі кінці світу свої легіони, як гора посилає своїх орлів, перемагати, владарювати, спопеляти блискавкою, підкорити собі цілий світ, — і не тільки силою зброї, а й блиском слави? Що може бути прекраснішим, аніж це?
— Бути вільним, — сказав Комбефер.
Тепер Маріус у свою чергу похилив голову. Ці прості слова, наче гострий меч, обрубали потік його натхненної промови. Коли він підвів очі, Комбефера перед ним уже не було. Мабуть, задовольнившись своєю лаконічною відповіддю на красномовні випади Маріуса, він пішов собі, й усі, крім Анжольраса, вийшли за ним. Кімната спорожніла. Анжольрас, залишившись наодинці з Маріусом, дивився на нього суворим поглядом. Маріус, не бажаючи визнати себе переможеним, саме збирався з думками, коли раптом здалеку почувся голос Комбефера, який наспівував, спускаючися сходами, такі слова:
Якби Цезар мене вбрав
У придворні шати
І звелів: "Забудь навік
Свою рідну матір!" —
Я сказав би: "Забери
Свої, Цезарю, дари,
Бо люблю я рідну неньку,
Над усе люблю!"
Ніжний і водночас суворий тон, яким Комбефер співав ці слова, надавав їм дивної величі. Маріус, замислено втупившись у стелю, майже машинально повторив: "Рідну матір?…"
У цю мить він відчув у себе на плечі Анжольрасову руку.
— Громадянине, — сказав Анжольрас, — мати — це публіка.
4. Злигодні життя
Той вечір залишив у душі Маріуса глибокий слід. Душа його поринула в сутінки. Він, мабуть, відчував те саме, що відчуває земля, коли плуг розвертає її, щоб у рану вкинути зерно. Спершу вона тільки терпить біль; тремтіння зароджуваного життя і радісне відчуття плоду прийдуть згодом.
Похмурий настрій опанував Маріуса. Він щойно відкрив для себе нову віру — невже він повинен відразу її зректися? Він переконував себе, що ні, не повинен. Він і не хотів сумніватися — і сумнівався проти своєї волі. Опинитись між двома релігіями, коли однієї ти ще не позбувся, а другої не засвоїв, — це нестерпно; такі сутінки можуть подобатися тільки людям-кажанам. А Маріус звик на все дивитися відкритим поглядом, і в пітьмі сумніву він почував себе зле. Хоч як хотів він лишитися там, де був, не бажаючи зрікатися своїх нових переконань, його невтримно поривало вперед. Але куди це його приведе? Після того як він пройшов таку довгу дорогу, щоб наблизитися до батька, чи не відійде він від нього знову? Що більше він про це думав, то тяжче ставало йому на душі. З усіх боків перед ним розверзались провалля. Він не досяг згоди ні зі своїм дідом, ні з друзями. Для діда він був надто вільнодумцем, для друзів — надто відсталим. Маріус почув себе неймовірно самотнім, відкинутим і старістю, і юністю. Він перестав ходити до кав’ярні "Мюзен".
Охоплений душевною тривогою, Маріус зовсім не думав про буденні прикрощі життя. Та вони самі дали знати йому про себе.
Якось уранці в кімнату до Маріуса зайшов хазяїн готелю.
— Пан Курфейрак поручився за вас, — сказав він.
— Справді.
— Але я хотів би одержати гроші.
— Попросіть Курфейрака зайти до мене. Мені треба поговорити з ним, — сказав Маріус.
Коли прийшов Курфейрак, а хазяїн вийшов, Маріус розповів приятелеві те, чого досі не здогадався розповісти: що він сам-один на світі, й родичів у нього, по суті, немає.
— Як же ви збираєтеся жити? — спитав Курфейрак.
— Не знаю, — відповів Маріус.
— Ви маєте гроші?
— П’ятнадцять франків.
— Хочете взяти у мене в борг?
— Ні в якому разі.
— Ви маєте одяг?
— Та ось же він.
— Якісь коштовності?
— Тільки золотий годинник.
— Я знаю торговця, який купить у вас редингот і панталони.
— Це добре.
— У вас залишаться одні панталони, камізелька, капелюх і сурдут.
– І чоботи.
— Як? То вам не доведеться ходити босим? Та ви ж багатій!
— Таки справді.
— Я знаю годинникаря, який купить у вас годинник.
— Чудово.
— Ну, не зовсім. А що ви робитимете потім?
— Я згоден на все, аби тільки це була чесна праця.
— Ви знаєте англійську мову?
— Не знаю.
— А німецьку?
— Не знаю.
— Тим гірше.
— Чому?
— Один із моїх друзів, книготорговець, хоче видати ніби енциклопедію, для якої ви могли б перекладати статті з англійської або німецької. Платять за це небагато, але прожити можна.
— Я вивчу англійську й німецьку мови.
— А тим часом?
— А тим часом я проїдатиму свій одяг і годинник.
Курфейрак привів торговця одягом. Він купив Маріусове манаття за двадцять франків. Потім вони пішли до годинникаря, і той дав за годинника сорок п’ять франків.
— Непогано, — сказав Маріус, коли вони поверталися до готелю. — З моїми п’ятнадцятьма це буде вісімдесят франків.
— А рахунок за готель? — нагадав Курфейрак.
— О, я й забув, — мовив Маріус.
Хазяїн приніс рахунок майже на сімдесят франків.
— Чорт забери! — вигукнув Курфейрак. — Вам доведеться харчуватися на п’ять франків, поки ви вивчатимете англійську, і на п’ять франків, поки опануєте німецьку. Вам треба буде або швидко поглинати мови, або дуже повільно — монети в сто су.
Тим часом тітка Жільнорман, у душі жінка добра й співчутлива, кінець кінцем з’ясувала, де оселився її племінник. Одного ранку, коли Маріус повернувся з факультету, він знайшов у себе листа від тітки і запечатану шкатулку з "шістдесятьма пістолями", себто з шістьмастами франками в золотих монетах.
Маріус відіслав гроші назад із шанобливим листом, у якому повідомив, що має засоби до існування і віднині зможе утримувати себе сам. На той час у нього лишилося три франки.
Тітка нічого не сказала дідові про те, що Маріус відмовився від грошей, боячись розгнівати його. Адже старий звелів ніколи більш не згадувати про "кровопивцю".
Не бажаючи влазити в борги, Маріус покинув готель Порт-Сен-Жак.
Книга п’ята
І нещастя має свої переваги
1. Маріус долає злидні
Маріусові довелося випити повний ківш лиха. Він проїв свої панталони, редингот і годинник — але то був лише початок. Страшна річ — злидні. Це — дні без хліба, ночі без сну, вечори без свічки, камін без вогню; це — коли тижнями ти не маєш ніякого заробітку і від майбутнього тобі нема чого сподіватися; це — протертий на ліктях сурдут і старий капелюх, із якого сміються дівчата; це — двері, які знаходиш замкненими, коли вертаєшся ввечері додому, бо ти не заплатив за квартиру; це — нахабство воротаря і єхидні посмішки сусідів; це — приниження і розтоптана гідність, необхідність миритися з будь-якою роботою; це — відраза до самого себе, гіркота, пригнічений настрій. Маріус навчився все це терпіти, бо нічого іншого йому не лишалося. Бідність — чудесне й грізне випробування, з якого слабкі виходять, утративши честь, а сильні — набувши велич духу. Нужда-мачуха іноді буває й матір’ю. Злидні гартують силу волі й твердість розуму.
У житті Маріуса бували дні, коли він сам підмітав свою сходову площадку, коли, взявши в торговки на одне су сиру брі, він дожидав сутінків, щоб піти до пекаря й купити малу хлібину, яку проносив на своє горище нишком, немов украдену. Не раз біля м’ясної крамниці на розі вулиці бачили молодого хлопця з книжками під рукою, який боязко й незграбно проштовхувався між усмішкуватими кухарками; зайшовши у крамницю, він скидав капелюха, — на лобі в нього блищали краплини поту, — низько вклонявся здивованій крамарці, потім прикажчикові, просив баранячу котлету за шість або сім су, загортав її в папір, клав під пахву між двома книжками і йшов геть. То був Маріус. Цією котлетою, яку сам собі смажив, він годувався три дні.
Першого дня він з’їдав м’ясо, другого — жир, а третього гриз кістку.
Кілька разів тітка Жільнорман робила спроби повернути йому шістдесят пістолів. Маріус незмінно відсилав гроші назад, відповідаючи, що нічого не потребує.
Він іще носив жалобу по батькові, коли змушений був покинути дім Жільнормана. Потім Маріус уже не міг відмовитися від свого чорного вбрання. Але вбрання само відмовилося йому служити. Настав день, коли він лишився без сурдута. Панталони ще трималися. Тоді Курфейрак, якому Маріус віддячив кількома дрібними послугами, віддав йому свій старий сурдут. Якийсь портьє взявся за тридцять су перелицювати його. Сурдут став як новий. Але він був зелений. Тоді Маріус почав виходити на вулицю тільки після того, як смеркне. А в сутінках його сюртук здавався чорним.
Та незважаючи на всі труднощі, Маріусові пощастило отримати диплом адвоката.
Про це він відразу повідомив свого діда в сухому, але шанобливому й увічливому листі. Старий Жільнорман узяв листа тремтячими руками, прочитав його й, порвавши на чотири клапті, вкинув до сміттєвого кошика. Днів через два або три після того панна Жільнорман почула, що батько розмовляє вголос сам-один у своїй кімнаті. Таке з ним траплялося, коли він був дуже збуджений. Вона нашорошила вуха. Старий казав: "Якби ти не був йолопом, ти зрозумів би, що не можна водночас бути бароном і адвокатом".
До злиднів зрештою звикають, як і до всього на світі. Вони стають стерпними. Людина животіє, але примудряється існувати. Ось як улаштувалося життя Маріуса Понмерсі.
Він зумів пережити найчорніші дні, й обрій перед ним трохи прояснів. Впертою і наполегливою працею Маріус довів свій річний заробіток до семисот франків. Він вивчив німецьку й англійську мови. Завдяки Курфейракові, що познайомив його зі своїм приятелем-книгарем, Маріус став виконувати всякі дрібні замовлення в книготоргівлі. Він складав каталоги, перекладав газетні статті, писав короткі відгуки про нові книги, біографічні довідки і таке інше. На цьому він і заробляв свої сімсот франків у рік. Зараз ми розповімо, як він примудрявся на них жити.
За тридцять франків у рік Маріус винаймав у халабуді Горбо комірчину без каміна, яку гордо йменували кабінетом і в якій було з меблів тільки найнеобхідніше.