239] За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші
240] Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.
241] Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину
242] Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе
243] Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси
244] Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,
245] Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,
246] Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,
247] Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки!
248] Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,
249] Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа,
250] Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.
251] Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний
252] Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,
253] І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.
254] Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили —
255] Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого
256] Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:
257] Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,-
258] Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами
259] й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці
260] Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім
261] До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній
262] Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли
264] І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці
265] Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,-
266] Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти
267] І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.
268] Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає, [247]
269] Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.
270] До посортованих трав приглядається оком уважним.
271] Ледве побачила нас,— на вітання вітанням озвавшись,
273] Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати
274] З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;
275] Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши
276] Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші
277] й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,-
278] Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.
279] Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;
280] Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо
281] Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.
282] Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,
283] Як роздувається шия, а руки, якими недавно
284] Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.
285] З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! —
286] Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею
287] Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.
288] Випив би й він,— те щетинисте стадо й сьогодні собою,
289] Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,
290] Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?
291] Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну
292] З коренем чорним; богам вона знана під назвою "молі".
293] Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,
294] Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну
295] Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись —
296] Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,
297] Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю
298] Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.
299] Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний
300] Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.
301] Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.
302] І_, що не слово, то зводимось ми по-людському все вище
303] Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча
304] Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними —
305] Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає —
306] Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули
307] Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.
308] Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий
309] Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.
310] От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила
311] З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.
312] От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,
313] З мармуру постать вона показала мені білосніжну.
314] Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел;
315] Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками. [248]
316] Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,
317] В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати
318] Мовить таке: "Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,
319] Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!
320] Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше
321] Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати.
322] Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає
323] Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.
324] Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх
325] Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив.
326] Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали,
327] Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали
328] Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій,
329] І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий
330] Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.
331] Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,
332] Та по сусідніх озерах живуть. Але, в.сіх погордивши,
333] Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу,
334] На Палаті ні Вені лі я, кажуть, її народила.
335] Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка
336] Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.
337] Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.
338] Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця
339] Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,
340] Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.
341] От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.
342] Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.
343] Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові
344] В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,
345] Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.
346] Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.
347] Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,
348] Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.
349] Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання
350] Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.
351] Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.
352] Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,-
353] Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?
354] Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола...
355] "Ні,— прошептала,— таки не втечеш, хоч би в вітру позичив
356] Крил,— якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася
357] Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!"
358] Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний
359] Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши
360] Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни
361] Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.
362] Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич, [249]
363] Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,
364] й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.
365] Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,
366] Темним богам посилає й слова заворожені, темні,-
367] Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні
368] Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.
369] Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,
370] Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка
371] По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.
372] Вибравши місце та мить: "Заклинаю,— звернулась до нього,-
373] Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,
374] Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,-
375] Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем
376] Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!"
377] Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.
378] "Хто б не була ти,— їй кинув,— не буду твоїм. Полонила
379] Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!
380] Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,
381] Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу".
382] Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:
383] "Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!
384] Що погордована може й закохана жінка,— побачиш;
385] Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!"
386] Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;
387] Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі —
388] Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого
389] Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,
390] Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово
391] В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,-
392] Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.
393] Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;
394] Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,
395] Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.
396] Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.
397] А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом
398] Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,
399] Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,
400] Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.
401] В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.
402] Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.
403] Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,
404] Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу
405] Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.
406] З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,
407] Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,
408] Соком окроплений луг заросився краплинами крові,
409] Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. [250]
410] Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося
411] Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.
412] Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,
413] Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.
414] І від торкання того дивовижні, всілякого роду
415] Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.
416] Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.
417] Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча
418] Мужа свого.