Зумію,— відповідає він, трохи заникую-чись.
— В чому слава нашого Донбасу? — далі провадить старий.— Хоч би як трудно було нам — і в роки громадянської війни, і потім, і в першу п'ятирічку, і в другу, і тепер, у дні війни,— завжди ми виконували наш обов'язок з честю. Ти це в душу вклади своїм друзям...
Старий змовкає. Юнак дивиться на нього шанобливо й також мовчить. Старий провадить далі:
— І пам'ятайте: пильність — рідна мати підпілля... Картину "Чапаєв" бачив? — питає він без усмішки.
— Бачив.
— Чому загинув Василь Іванович Чапаєв? Він тому загинув, що його дозори заснули й близько підпустили ворога. Пильнуйте — і вночі, і вдень, будьте акуратні... Соколову Поліну Георгіївну знаєш?
— Знаю.
— Звідки ти її знаєш?
— Працювала разом з мамою серед жінок. Вони й тепер д-дружать.
— Правильно... Все, що належить знати тобі й мені, будеш передавати Поліні Георгіївні. А звичайний зв'язок — через Осьмухіна, як сьогодні! Нам зустрічатись більше не можна...— І, ніби маючи намір попередити вияв образи чи прикрості, а то й протесту на обличчі юнака, Лютиков зненацька весело всміхається до нього.
Проте на обличчі Олега не видно жодного з цих почуттів. Довір'я, йому виявлене,— аж до того, що Пилип Петрович дозволив прийти до себе додому, та ще й о такій порі, коли ходити по місту не можна,— сповнює Олегове серце почуттям гордості й відданості безмежної. Широка дитяча усмішка осяває йому обличчя, і він каже теж весело: — Спасибі!
Нікому не відомий молодик, зібгавшись, спить у низинці в степу, сонце його пригріває, і одежа парує. Сонце підсушило мокрий слід на траві, що його лишив юнак, вибравшись із річки. Як же він стомився, пливучи по річці, коли заснув у нічному степу в мокрій одежі.
Та ось сонце починає припікати, юнак прокидається і йде. Світле волосся його висохло і само собою недбалими хвилями лягло на голові. Другу ніч він ночує в шахтарському селищі у випадковій квартирі, де йому дають притулок, бо він майже земляк: він із Краснодона, він учився у Воро-шиловграді, а тепер повертається додому. І вільно, серед білого дня, вступає він у Краснодон. Він не знає, що з його батьками, чи стоять у них на квартирі німці, і тому йде спочатку до свого товариша по школі, Володі Осьмухіна.
У Володі раніше стояли німці, але зараз їх нема.
— Женя!.. Звідкіля ти?
Але Володин товариш у звичайній своїй трохи гордовитій та офіційній манері каже:
— Ти мені скажи спочатку, чим ти дихаєш?
— Це давній товариш Володі, комсомолець Євген Стахо-вич, перед ним нема чого критися,— звичайно, не в справах організації, а там, де мова йде про особисті погляди й настрої,— і Володя розповідає Стаховичу все, що стосується особисто Володі.
— Так...— мовить Стахович.— Це добре. Я іншого від тебе й не чекав.
Він висловлює це з відтінком зверхності. Але, мабуть, він має на це право. Він не тільки прагне прилучитись до підпільної боротьби, як Володя,— додержуючи таємниці, Володя сказав, що він тільки ще прагне прилучитись,— Стахович уже бився в партизанському загоні, і, як він каже, його офіційно послав штаб, щоб організувати це діло і в Краснодоні.
— Здорово!..— поважливо озивається Володя.— Ми негайно повинні піти до Олега...
— А хто такий цей Олег? — самолюбно питає Стахович, бо Володя вимовляє ім'я Олега з великою повагою.
— Це, брат, такий хлопець!..—невиразно каже Володя. Ні, Стахович не знає Олега. Але якщо він вартий хлопець, чому б до нього й не піти.
Людина з військовою виправкою, одягнена в цивільне, дуже серйозна, тихо стукає в двері квартири Борц.
Дома сама тільки маленька Люся. Мама пішла на базар обміняти дещо з речей на продукти, а Валя... Ні, дома ще тато, але це і є найстрашніше. Тато в своїх темних окулярах вмить ховається в гардероб. А Люся, завмираючи серцем, набравши виразу дорослої, підходить до дверей і питає якомога незалежно:
— Хто там?
— Валя дома? — приємним несміливим тенорком питав з-за дверей чоловічий голос.
— її нема...— Люся принишкла в чеканні.
— А ви одчиніть, не бійтесь,— каже той самий голос.— Хто це говорить зі мною?
— Люся.
— Люся? Валина сестричка? Ви одчиніть, не бійтесь... Люся відчиняє. На ґанку стоїть незнайомий їй високий
стрункий і скромний юнак. Люся сприймає його як дорослого чоловіка. У нього добрі очі й мужнє серйозне обличчя. Він, усміхаючись самими очима, дивиться на Люсю й бере під козирок.
— Скоро вона повернеться? — чемно питає він. Люся сприймає цей знак поваги прихильно.
— Не знаю,— каже вона, дивлячись в очі цьому чоловікові.
На обличчі в нього розчарування. Постоявши мовчки, він знову бере під козирок. Та тільки-но він по-солдатському повертається, щоб піти, Люся швидко питає:
— А що переказати?
В очах у нього вмить виникає кепкування, і він говорить:
— Перекажіть, що приходив жених... І поспішає з ґанку.
— І ви зразу йдете? А як вона вас найде? — схвильовано й квапливо каже Люся йому вслід.
Та вона це каже надто несміливо й надто пізно. Він уже простує по Дерев'яній вулиці до переїзду.
У Валі жених... Люся збентежена. Звичайно ж, вона не може розповісти про це татовії Про це немає змоги розповісти й мамі. "Ніхто ж його в нас у домі не знає!.. Але, може, вони ще не женяться?" — заспокоює себе Люся.
Молоді люди — двоє майже хлопчиків та двоє дівчат — гуляють по степу. Чому в такий страшний час, коли зовсім ніхто не гуляє, двоє юнаків та двоє дівчат гуляють у степу?
Вони гуляють дуже далеко від міста в будній день, о робочій порі. Але, з другого боку, гуляти ж ніхто не забороняє.
Вони гуляють парами, юнак, із цупким, світлим, ледь кучерявим волоссям, босий, спритний та бистрий, і засмагла дівчина, з голими, вкритими пушком ногами й руками та світло-русявими золотавими косами; другий юнак, білоголовий, маленький, веснянкуватий, і з ним дівчина, тиха, скромно зодягнена, з розумненькими очицями,— її звуть Тося Ма-щенко. Пари то розходяться далеко-далеко, то знову сходяться в одне місце. Вони гуляють невтомно, з ранку до вечора, потерпаючи від спраги, під сліпучим сонцем, від якого в білоголового юнака стає втроє більше веснянок. І щоразу вони щось приносять у руках та в кишенях: патрони, гранати, іноді німецьку рушницю, револьвер, російську гвинтівку. В цьому немає нічого дивного: вони гуляють у районі останніх боїв Червоної Армії, що відступила, біля станції Верхньодуванна. Замість того щоб цю зброю здати німецькому комендантові, вони зносять її в одне приховане місце коло гаю і закопують. Але їх ніхто не бачить.
Якось хлопчик, той, бистрий і спритний, котрий усіма коноводить, натрапляє на заряджену міну й при дівчині з світло-русявими косами, надзвичайно точно орудуючи спритними пальцями, розряджає цю міну.
Без сумніву, в цьому районі має бути багато мін. Він навчить усіх, як розряджати. Міни теж придадуться.
Дівчина з золотавими косами повертається додому ввечері, дуже засмагла, стомлена, збуджена,— і це не перший вечір. Люсі щастить на хвилинку затягти її в садок. Поблискуючи в темряві білками очей, Люся страшним шепотом розповідає їй про жениха.
— Який жених? Що ти мелеш? — сердито одказує Валя, трохи розгубившись.
Думка про те, що, може, це шпигун, підісланий німцями, і протилежна думка, що це представник підпільної більшовицької організації, дізнавшися про Валину діяльність, розшукує її,— обидва ці припущення відпадають. Хоч Валя напхана літературою пригод, як міна вибуховою речовиною, вона людина реального, практичного складу, як усе її покоління. Вона перебирає в пам*яті всіх знайомих. І раптом її неначе осінило. Весна минулого року... прощальна вистава драмгуртка в клубі імені Леніна,— проводи Вані Туркенича до Севастопольського зенітно-артилерійського училища. Він у ролі жениха, Валя — нареченої... "Жених"!.. Ну, звичайно!
Ваня Туркенич! Він завжди грав ролі кумедних стариків. Звісно, тут не Московський Художній театр. "Моя пастанова така,— пояснював Ваня.— Глядач від першого ряду до останнього повинен сидіти мокрий від реготу". І це в нього виходило. Хоч би в чому він виступав, у "Безталанній" чи в "На перші гулі", він незмінно гримувався під садівника Даниловича. Але ж він — на фронті, як же він міг опинитися в Краснодоні? Він же лейтенант Червоної Армії. Минулої зими він заїздив додому по дорозі в Сталінград, куди його послали переучуватися стріляти з зенітних гармат по танках.
— Вічно ти, мамо, ну яке тобі діло? Я не хочу вечеряти! — 1 Валя мчить до Олега. Туркенич у Краснодоні!
Маленька білява дівчина йде через усю велику землю. Вона пройшла вже Польщу й Україну,— піщинка в незчисленному людському піску, загублене зерня... Так доходить вона до Первомайки й стукає у вікно маленького будиночка.
"Якщо серед сестер Іванцових ти бачиш одну білявеньку, то знай, що це сестри Іваніхіни..."
Ліля Іваніхіна, що пропала безвісти на фронті, повернулась до рідного дому.
Уля дізналась про це від Майї Пегліванової та Саші Бондаревої. Повернулась Ліля, добра, весела Ліля, душа їхньої компанії, перша з них, що відірвалась од родини й подруг, перша, що поринула в цей страшний світ боротьби, що пропала безвісти, вже похована й знов воскресла!
І всі три подруги — тоненька, з хлоп'ячими манерами Саша Бондарева, смаглява, як циганка, Майя, з гордовито відкопиленою повною нижньою губкою, завжди діяльна,— навіть за німецького панування вона не втратила звички всіх поправляти й усіх виховувати,— і Уля із хвилястими своїми чорними косами, випущеними на груди, поверх темно-синього, в білу цяточку, простого плаття, сливе єдиного, що лишилось після перебування в їхнім домі німецьких солдатів,— усі три подруги побігли до Іваніхіних, які жили в центрі селища, недалеко від школи.
Було навіть дивно бігти по селищу, де вже не було жодного німця. Дівчат опанувало почуття волі, вони самі не помітили, як пожвавішали. В чорних очах Улі заблищала весела й така несподівана на її обличчі пустотлива усмішка, і ця усмішка раптом немов одбилась на обличчях подруг і на всьому довкола.
Ледве підійшли вони до школи, в око впав наклеєний на половинці великих шкільних дверей яскравий плакат. Наче змовившись, дівчата разом гулькнули на ґанок.
На плакаті намальовано німецьку родину. Усмішливий підстаркуватий німець у капелюсі, в робочім фартусі та в смугастій сорочці з галстуком-метеликом, з сигарою в руці.