Вона так і лежала боком, простягнувшись на краю канапи, підклавши під праву щоку обидві руки, і здавалася істотою такою тендітною, безпорадною та стражденною, що Фредерік підійшов і ніжно поцілував її в чоло.
Тоді вона стала запевнювати його в коханні: князь уже виїхав, вони почуватимуться вільно. Але тепер вона… в притузі. "Ти сам бачив на днях, як я пускаю в діло стару підкладку". Екіпажів більше нема! Та й це ще не все: оббивач погрожує забрати меблі із кімнати і великої вітальні. Вона не знає, що його робити.
Фредерік ладен був сказати: "Не турбуйся, я заплачý!" Але така жінка могла й збрехати. Навчений досвідом, він обмежився самими втішаннями.
Розанеттині побоювання були не марні: довелося віддати меблі й залишити чудову квартиру по вулиці Друо. Розанетта найняла іншу, на бульварі Пуассоньєр, на п'ятому поверсі. Рідкісних речей з її колишнього будуара було досить, щоб надати трьом кімнатам кокетливого вигляду. Повішали китайські штори, над балконом нап'яли тент, для вітальні купили випадком килима, ще зовсім нового, та пуфи, оббиті рожевим шовком. Фредерік брав щедру участь у цих надбаннях; він радів, як молодожон, у котрого нарешті є власна господа, власна дружина; йому так тут подобалося, що він майже весь час ночував у Розанетта.
Якось уранці, вийшовши з квартири, він помітив на сходах четвертого поверху ківер національного гвардійця. Куди б то він ішов? Фредерік зачекав. Чоловік, понуривши голову, підіймався все вище; раптом він глянув догори. Це був пан Арну. Все стало зрозуміле. Обидва водночас почервоніли, відчуваючи однакову ніяковість.
Арну перший знайшов вихід із прикрого становища.
— Ну, що? Їй уже полегшало? — спитав Арну, так ніби Розанетта була хвора і він зайшов узнати, як вона почувається.
Фредерік і собі скористався з цієї вигадки:
— Атож, полегшало! В кожному разі, так сказала мені служниця. — Він хотів натякнути, що його не прийняли.
Вони стояли лице в лице, обидва не знаючи, на що зважитись, і роздивлялися один одного. Вирішувалося питання, котрий із них піде назад. Арну й цього разу викрутився:
— Гаразд! Зайду пізніше! Ви куди? Я проведу вас!
Коли вони вийшли на вулицю, Арну заговорив, ніби нічого й не сталося. Видно, він був не ревнивої вдачі або занадто добродушний, щоб гніватись.
До того ж його захопили державні справи. Тепер він уже не розлучався з військовою формою. 29 березня він захищав контору "Преси". Коли натовп удерся в палату, він відзначився хоробрістю й був запрошений взяти участь у банкеті на честь ам'єнської національної гвардії.
Юссоне, що завжди чергував із ним, більш за всіх інших користувався його баклагою й сигаретами, але, непоштивий з природи, полюбляв йому перечити, ганячи не дуже правильну мову декретів, наради в Люксембурзькому палаці, везувіанок, тірольців — геть усе, аж до колісниці Хліборобства, яку тягнули коні замість волів і супроводили негарні дівчата. Арну, навпаки, захищав уряд і мріяв про об'єднання партій. Тим часом справи його повернули на зле. Це його мало непокоїло.
Взаємини Фредеріка з Капітаншою нітрохи його не зачіпали, бо це відкриття (як він гадав) давало йому змогу позбавити її утримання, яке він знову призначив їй після виїзду князя. Він посилався на свою скруту, довго бідкався, й Розанетта виявила великодушність. Тоді Арну став вважати себе вельми спритним полюбовником, і це звеличувало його у власних очах, молодило. Не сумніваючись, що Капітаншу утримує Фредерік, він гадав, ніби "затіяв кумедну гру", навіть став ховати свої стосунки з нею, а коли їхні відвідини збігалися, поступався місцем.
Необхідність такого поділу прикро вражала Фредеріка, і люб'язність суперника здавалася йому занадто довготривалою наругою. Однак, посварившись із ним, він би позбавив себе можливості вернутися до другої, а до того ж спілкування з Арну було єдиним засобом почути щось про неї. Торговець фаянсом, уже заведеним звичаєм, а може, й з лукавства, охоче згадував у розмові про неї, ба навіть запитував, чому він більше її не навідує.
Фредерік, вичерпавши всі відмовки, став запевнювати, що він кілька разів заходив до пані Арну, але не заставав її вдома. Арну не сумнівався в тому; адже він часто дивувавсь при ній, мовляв, чому не заходить Фредерік, а вона щоразу відповідала, що він приходив, але не заставав її вдома; отже, одна брехня не заперечувала другої, а підтверджувала її.
Лагідність юнака і втішна думка, що він обдурює його, навівала Арну ще ніжнішу любов до Фредеріка. У своєму панібратстві торговець фаянсом доходив крайніх меж не з почуття зневаги, а тому, що довіряв йому. Якось він написав молодому другові, що в пильній справі мусить на добу виїхати в провінцію; він просив Фредеріка заступити його на чергуванні. Фредерік не насмілився відмовити й пішов на площу Каруселі.
Йому довелося терпіти товариство національних гвардійців, і всі вони, опріч одного рафінувальника, веселуна, неприторенного пияка, здалися йому дурнішими за колоду. Вони тільки й говорили що про заміну шкіряної амуніції портупеєю. Декотрі обурювалися проти Національних майстерень. "Куди ми йдемо?" — гукав один. Той, до котрого зверталися з питанням, відповідав, витріщивши очі, ніби стояв на самому краю безодні: "Куди ми йдемо?" Хтось із сміливіших кричав: "Так не може тривати далі! Пора покласти край цьому!" Одні й ті самі розмови повторювалися аж до вечора. Фредерік нудьгував смертельно.
Він вельми здивувався, коли близько одинадцятої години з'явився Арну і тут же сказав, що спішить звільнити його, бо справи свої вже залагодив.
Справ у нього й не було. Він усе те вигадав, аби сам на сам провести добу з Розанеттою. Але в бравого Арну була надто перебільшена думка про власні сили, і старий зальотник, швидко вичерпавши їх, відчув докори сумління. Він прийшов подякувати Фредерікові й запропонував йому повечеряти.
— Красно дякую! Я не голодний. Мені аби швидше добратися до ліжка.
— Тим більше підстав поснідати разом. Який ви тендітний! Тепер вертатися додому не можна! Надто пізно! Це небезпечно!
Фредерік іще раз поступився. Гвардійці, що вже не ждали Арну, стали впадати біля нього, надто рафінувальник.
Усі його любили; і він був такий компанійський, аж навіть шкодував, що нема Юссоне. Однак його хилило до сну, хотілося подрімати хоча б хвилинку, не довше.
— Лягайте біля мене, — сказав він Фредерікові й витягся на похідному ліжку, не скидаючи спорядження. Остерігаючись тривоги, він, усупереч правилам, залишив при собі й рушницю; згодом пробурмотів: "Любенька! Янголятко моє!" — і негайно заснув.
Ті, хто гомонів, притихли, і мало-помалу запанувала глибока тиша. Фредерік, якого тяли блохи, дивився довкола. Уздовж стіни, пофарбованої на жовте, тяглась полиця, де лежали ранці, утворюючи низку горбочків, а внизу одна біля одної стояли рушниці свинцевого кольору; чулося хропіння національних гвардійців, і в сутінках невиразно окреслювалися їхні животи. На пічці стояли тарілки й порожня пляшка. Довкола столу, на якому валялися гральні карти, стояли три солом'яні стільці. На лаві лежав барабан, звисали його ремені. У двері тягнув теплий вітер, і лампа чаділа. Арну спав, розкинувши руки, а що рушниця його лежала навскіс прикладом донизу, то дуло було націлене просто під пахву. Фредерік помітив це і злякався.
"Та ні! Дурниця! Ніякої небезпеки! А проте, якби він помер…"
І зараз же розгорнулася нескінченна низка картин. Він побачив себе разом із нею, вночі, у поштовій кареті; потім — на березі річки літнього вечора; далі — при світлі лампи, вдома, у їхньому домі. Він навіть узявся обдумувати господарчі розрахунки, споглядаючи, відчуваючи вже своє щастя, а для здійснення його треба тільки, щоб звівся курок! Можна було штовхнути його носком; розлігся б постріл — чиста випадковість, та й по всьому!
Фредерік розвивав свою думку, як драматург компонує сюжет. Раптом йому здалося, що вона вже наближається до здійснення не без його втручання, що він тільки цього й прагне; тут його пройняв великий жах. Він мучився, водночас дістаючи втіху, дедалі все більше віддаючись їй, відчував зі страхом, як розвіюються його сумніви; в шаленстві цих мрій зникла решта всього світу, і тільки через нестерпне стиснення в грудях він усвідомлював своє власне "я".
— Чи не випити нам білого вина? — прокинувшись, озвався раптом рафінувальник.
Арну зіскочив із ліжка, а коли вино було випито, схотів заступити Фредеріка, що стояв на чатах.
Пізніше він повів його снідати на Шартрську вулицю до Парлі, і оскільки в нього була потреба добре підживитися, то й замовив дві порції м'ясного, омара, яєшню з ромом, салату тощо; все те запивали сотерном 1819 року й романеєю сорок другого, не рахуючи шампанського на десерт і лікерів.
Фредерік ні в чому не заперечував йому. Він почувався ніяково, так ніби Арну міг помітити на його обличчі сліди лихих думок.
Арну зіперся ліктями на край стола, низько схилив голову і, пригнічуючи Фредеріка пильним поглядом, звіряв йому свої химери.
Йому хотілося орендувати всі узбочини Північної залізниці, щоб засадити їх картоплею, або ж улаштувати по бульварах величезну кавалькаду, в якій узяли б участь "сучасні знаменитості". По шляху, де вона проходитиме, він орендував би всі вікна, а тоді, здавши кожне в середньому по три франки, дістав би добрячий зиск. Коротше кажучи, він мріяв якоюсь спекуляцією нажити велике багатство. Проте він, як людина моральна, таврував надмірність, неподобство, згадував про свого "бідолашного батька" і розповідав, як щовечора перед молитвою він віддає себе на суд власного сумління.
— Ще по маленькій кюрасо, га?
— Як вам завгодно.
Щодо республіки, то все владнається; зрештою, він вважав себе найщасливішою в світі людиною і в нестямі взявся вихваляти Розанеттині принади, порівнюючи її навіть зі своєю дружиною. Це вже зовсім інше! Які стегна!
— За ваше здоров'я!
Фредерік цокнувся. На догоду Арну він випив зайве, до того ж від яскравого сонця в нього паморочилася голова, і, коли вони разом пішли вулицею Вів'єн, їхні еполети по-братському черкали один одного.
Вернувшись додому, Фредерік проспав до сьомої години. Потім він подався до Капітанші. Вона з кимось вийшла. Може, з Арну? Знічев'я він продовжував свою прогулянку по бульвару, але не міг пройти далі за браму Сен-Мартен — так багато було тут народу.
Убозтво кинуло напризволяще значну кількість робітників, і вони щовечора приходили сюди, очевидно, провадити огляд своїх сил, очікуючи сигналу.