У шлунку в мене пече, він ніби й досі порожній, і на серці теж не полегшало.
Вулиці сірі, тьмяно освітлені. І скрізь стоять жебраки. Це не ті жебраки, що були колись, — це інваліди, хворі на трясучку, безробітні і старі, тихі люди, обличчя в яких ніби зліплені з безбарвного зім'ятого паперу. Мені раптом стає соромно, що я так безглуздо нажирався. Коли б я все те, що поглинув у пивниці, віддав двом чи трьом із них, вони б хоч один вечір були наїдені, а я однаково не відчував би себе голоднішим, ніж тепер. Я дістаю з кишені решту грошей і роздаю жебракам. їх залишилось у мене небагато, та я й не збіднію від цього: завтра о десятій годині ранку оголосять новий курс долара, і вони стануть на четвертину дешевші, ніж сьогодні. Восени скоротечні сухоти в німецької марки розвиваються вдесятеро швидше. Жебраки знають це і відразу зникають, бо дорога кожна хвилина: ціна тарілки юшки може за годину підскочити на кілька мільйонів марок.
Усе залежить від того, чи господареві завтра треба буде знов закупляти продукти, чи ні,— і ще від того, чи він ділок, чи й сам жертва інфляції. Коли господар жертва, то для ще дрібніших жертв він просто манна небесна, бо завжди запізнюється підвищувати ціни.
Я йду далі. З міської лікарні виходить кілька чоловік. Вони ведуть жінку, в якої права рука покладена в лубок і високо забинтована. Від жінки тхне ліками. Лікарня стоїть у темряві, ніби фортеця світла. Світяться майже всі вікна: мабуть, кожна палата заповнена. Під час інфляції вмирає багато людей. Нам це теж відомо.
На Головній вулиці я завертаю ще до бакалійної крамнички, яка часто буває відчинена довше, ніж інші. У нас угода з господинею крамнички. Ми поставили її чоловікові надгробок середньої величини і за це маємо право набрати в її крамниці на шість доларів товарів, розраховуючись за них марками за курсом долара на друге вересня. Це продовжена форма товарообміну. Зрештою, обмін уже давно в моді. Міняють старі ліжка на канарок і різні дрібнички, порцеляну на ковбасу, коштовності на картоплю, меблі на хліб, піаніно на шинку, використані леза для гоління на лушпиння з овочів, старі хутра на перешиті військові шинелі, речі померлих на харч. Георг місяць тому мав нагоду придбати майже новий смокінг, коли продавав надломлену мармурову колону на постаменті, але з важким серцем відмовився від нього тільки через свою забобонність: він думає, що в речах померлого довгий час залишається щось від колишнього господаря. Вдова запевняла його, що віддавала смокінг у хімічну чистку і пара хлору вигнала з кожної згортки все, що залишилось від небіжчика. Георг довго вагався, бо смокінг був саме на нього, але все ж таки відмовився.
Я натискую на ручку. Крамниця замкнена. Ну звичайно, думаю я і. голодними очима дивлюся на виставлені у вітрині товари. Потім стомлено рушаю додому. На подвір'ї лежить шість невеликих плит з пісковику. Вони ще незаймані, на них не видовбано імен. їх виготовив Курт Бах. Правда, це образа для його хисту — виконувати звичайну каменярську роботу, та поки що в нас немає замовлень на левів і на пам'ятники полеглим, тому Курт виготовляє на запас маленькі дешеві плити, які нам завжди потрібні, а надто тепер, восени, коли, як і навесні, люди мертимуть, як мухи. Про це подбають грип, голод, погана їжа й нестача сили опору в організмі.
За дверима Кнопфової квартири приглушено цокотять машинки. Крізь скляні шибки в дверях із кімнати, де шиють жалобні сукні, видно світло. Вікно в кімнаті старого Кноп-фа темне. Мабуть, він уже помер. Треба було б поставити йому на могилу чорний обеліск, думаю я, цей зловісний кам'яний палець, що показує на небо. Для Кнопфа він був другою вітчизною, а продати цього чорного звинувача не могли вже два покоління Кролів.
Я йду в контору.
— Заходь сюди! — гукає Георг зі своєї кімнати, зачувши мої кроки.
Я відчиняю двері і вражено зупиняюся. Георг, як завжди, сидить у кріслі, розіклавши перед собою ілюстровані журнали. "Літературний гурток елегантного світу", членом якого він є, саме прислав йому нову пайку споживи. Та це ще не все. Георг сидить у смокінгу, в накрохмаленій сорочці і навіть у білому жилеті — достоту малюнок з журналу "Неодружений джентльмен".
— Он як! — кажу я. — Жадоба розваг заглушила в тобі голос інстинкту. Смокінг від удови!
— Зовсім ні! — Георг самовдоволено потягається. — Все, що ти бачиш тут, — тільки доказ того, що жінки багато винахідливіші за нас. Це інший смокінг. Удова виміняла його за свій у якогось кравця й таким чином заплатила мені, не вразивши моєї делікатності. Дивися — смокінг удови мав сатинову підшивку, а цей — із чистого шовку. І сидить він на мені краще, не тисне під пахвами. Через інфляцію обидва смокінги коштують у золотих марках однаково, проте цей елегантніший. Так у виняткових випадках делікатність навіть винагороджується.
Я оглядаю його. Смокінг добрий, але теж не зовсім новий. Я не хочу бентежити Георга й тому не кажу йому, що ця річ теж, певне, від небіжчика. Але що в нас, врешті, не від небіжчиків? Наша мова, наші звички, наші знання, наші сумніви — хіба не від них? Правда, на війні, особливо останнього року, Георг носив стільки мундирів з мертвих, часом із бляклими плямами від крові й залатаними дірками від куль, що тепер у ньому озивається не лише підвищена чутливість, а й протест і бажання миру. А символом миру для нього є змога не носити більше вбрання з небіжчиків.
— Що поробляють кіноакторки Женні Портен, Ерна Морена і незрівнянна Лія де Путті? — питаю я.
— У них ті самі турботи, що й у нас, — відповідає Георг. — Вони намагаються якомога швидше обернути гроші в реальні цінності: в машини, хутра, тіари, у собак, у будинки, акції і у власників кінофабрик. їм тільки легше це зробити, ніж нам.
Він любовно розглядає фотографію з життя Голлівуда — зображення надзвичайно елегантного бенкету. Чоловіки на фотографії, як і Георг, у смокінгах або в фраках.
— Коли в тебе буде фрак? — питаю я.
— Після того, як я побуваю в смокінгу на своєму першому бенкеті. Задля цього я поїду в Берлін. На три дні! Коли-небудь, як скінчиться інфляція і гроші знов стануть грошима, а не водою. Поки що ж, як бачиш, я готуюся до цього.
— Тобі бракує лакованих черевиків, — кажу я, роздратований, на свій подив, його світською самовдоволеністю.
Георг витягає з кишені жилета золоту монету в двадцять марок, підкидає її вгору, ловить і мовчки ховає назад. Я стежу за ним із пекучою заздрістю. Ось він сидить переді мною, не переобтяжений турботами, з кишені на грудях у нього стирчить сигара — вона не здаватиметься йому гіркою, мов жовч, як здавалась мені бразільська сигара Верніке, навпроти живе Ліза, і вона до безтями закохана в нього просто тому, що він син людей, які вже мали своє підприємство, коли її батько перебивався випадковими заробітками. Ліза дівчинкою захоплювалась Георгом, бо він носив білий виложистий комірець і матроський кашкетик на кучерявій іще на той час голові, а сама вона ходила в сукенці, перешитій зі старої материної спідниці,— і це захоплення залишилося в Лізи й досі. Георгові нічого більше не треба робити, щоб скорити її. Ліза, певне, навіть не помічає, що він лисий, — для неї він усе ще той самий міщанський принц у матроському костюмчику.
— Добре тобі,— кажу я.
— Я й заслужив, щоб мені було добре, — відповідає Георг і складає докупи журнали модного літературного гуртка. Потім дістає з підвіконня бляшанку шпротів і показує на окраєць хліба та грудку масла. — Ти не проти скромної вечері з краєвидом на нічне життя невеличкого міста?
Це ті самі шпроти, дивлячись на які у крамниці на Головній вулиці, я ковтав слину. А тепер раптом відчуваю, що не можу їх бачити.
— Ти дивуєш мене, — кажу я. — Чому ти вечеряєш дома? Чому не йдеш, маючи таке вбрання, їсти кав'яр та устриці в колишній готель "Гогенцоллерн", а теперішній "Рейхс-гоф"?
— Я люблю контрасти, — відповідає Георг. — А то як би я міг жити — торговець надгробками в маленькому місті, з тугою за великим світом?
Він стоїть біля вікна у всій своїй пишноті. Раптом із того боку вулиці долинає хрипкий вигук захоплення. Георг обертається анфас і закладає руки в кишені штанів, щоб краще було видно білий жилет. Ліза тане, наскільки вона взагалі здатна танути. Вона загортається в кімоно, виконує щось схоже на арабський танець, скидає кімоно і раптом зупиняється гола, вирізняючись темним обрисом проти лампи, потім знов накидає на себе кімоно, ставить лампу поруч і стає, як була, теплою, смаглявою, оздобленою журавлями. На її жадібних устах з'являється білозуба усмішка, ніби вона тримає в роті гарденію.
Георг, як паша, приймає поклоніння і дозволяє мені, мов євнухові, якого не беруть до уваги, бути присутнім при цьому. За цю єдину мить його становище знов стало таким самим міцним, як було в дитинстві, коли він, хлопчик у матроському костюмчику, страшенно імпонував обідраному дівчиськові. До того ж Лізу, яка серед спекулянтів "Червоного млина" почуває себе як дома, смокінгом не здивуєш; але смокінг на Георгові — це, звичайно, щось зовсім інше. Чисте золото.
— Добре тобі,— знов кажу я. — І так усе просто! Хай Різенфельд перекушує собі жили, пише вірші чи навіть зруйнує свій завод — він однаково не досягне того, чого ти до-сяг у ролі манекена.
Георг киває головою.
— Це таємниця. Та тобі я її відкрию. Ніколи не шукай складних шляхів там, де є й проста дорога. Це одне з най-мудріших життєвих правил. Але його дуже важко застосовувати. А надто інтелігентам і романтикам.
— І що ще?
— Більше нічого. Проте ніколи не роби з себе Геркулеса думки, якщо того самого наслідку можна досягти новими штаньми. Так ти не дратуєш свого партнера, йому не треба силкуватися, щоб дотягтись до тебе, ти залишаєшся спокійним, незворушним, і те, до чого ти прагнеш, саме падає тобі, образно кажучи, в руки.
— Не закапай шовкових вилог, — кажу я. — Зі шпротів тече олія.
— Твоя правда. — Георг скидає смокінг. — Не треба ніколи зловживати своїм щастям. Це ще одне варте уваги правило.
Він знов береться до шпротів.
— Чому б тобі не написати серію гасел для календарів? — питаю я. Легковажний виголошувач життєвої мудрості починає мене дратувати. — Шкода, що такі банальності йдуть на вітер.
— Я дарую їх тобі.