Ви ж бачите, в мене є австрійський паспорт.
— З якою групою ви тут мали встановити зв'язок?
— Коли б у мене були такі наміри, я б замаскувався інакше. Я знав, що я роблю, йдучи до своєї дружини.
Чиновник іще довгенько допитував його. Потім оглянув Штайнерів паспорт і прочитав листа від дружини, якого теж одібрали. Дочитав до кінця й поглянув на Штайнера, потім прочитав листа ще раз.
— Сьогодні ввечері вас переведуть в інше місце, — нарешті мовив він, знизавши плечима.
— У мене до вас є прохання, — сказав Штайнер. — Воно маленьке, але для мене важливішого немає. Моя дружина ще жива. Лікар каже, це триватиме щонайбільше один чи два дні. Вона знає, що завтра я маю знову прийти до неї. Коли я не прийду, вона зрозуміє, де я. До себе особисто я не чекаю ні співчуття, ані якихось пільг, але я хочу, щоб моя дружина померла спокійно. Я вас прошу потримати мене тут один чи два дві й дозволити провідати дружину.
— Нічого з цього не вийде. Я не можу вам дати нагоду втекти звідси.
— Я не втечу. Палата дружини аж на шостому поверсі і має лише одні двері. Якщо мене туди приведуть і стерегтимуть під дверима, я не зможу нічого вдіяти. Я вас прошу не за себе, прошу за жінку, яка помирає.
— Це неможливо, — відказав чиновник. — Це не входить до моєї компетенції.
— Ви маєте на це право. Ви маєте право допитати мене ще раз. І можете влаштувати мені це побачення. Як причину можна б виставити те, що я міг би говорити з дружиною про щось важливе для вас. Із цих самих міркувань варту можна лишити під дверима. Адже ви можете звеліти сестрі побути в палаті й підслухати нашу розмову — вона ж у вас, як видно, своя людина.
— Усе це дурниці. Нічого ваша дружина вам не скаже, так само як ви їй.
— Звичайно, бо вона нічого й не знає. Але так вона зможе спокійно вмерти.
Чиновник, роздумуючи, гортав папери.
— Тоді ми вас допитували з приводу групи VII. Ви не назвали нам жодного імені. За цей час ми знайшли Мюллера, Безе і Велльдорфа. Може, ви назвете нам решту імен?
Штайнер мовчав.
— Ви назвете нам імена, якщо я дозволю вам іще два дні провідувати дружину?
— Так… — подумавши, відповів Штайнер.
— Тоді кажіть мені зараз.
Штайнер мовчав.
— Давайте домовимось так: завтра ввечері ви назвете два прізвища, а решту — післязавтра. Згодні?
— Я вам скажу всі імена післязавтра.
— Ви обіцяєте?
— Обіцяю.
Чиновник довго, пильно дивився йому в очі.
— Я подумаю, що можна зробити. А зараз вас одведуть до камери.
— Може, ви повернете мені листа? — спитав Штайнер.
— Листа? Він має лишитись у документах. — Чиновник нерішуче дивився на нього. — А втім, у ньому нічого важливого для слідства немає. Гаразд, беріть його.
— Спасибі, — подякував Штайнер.
Чиновник викликав дзвоником варту і звелів одвести Штайнера.
"Шкода, — подумав він, — але що ж тут удієш? Поставишся людяно до іншого, то й сам потрапиш у ту диявольську кухню". — І зненацька стукнув кулаком по столу.
* * *
Мориц Розенталь лежав у постелі. Уперше за багато днів у нього ніщо не боліло. Починався паризький лютневий вечір, і в сріблясто-голубих сутінках спалахнули перші вогні. Не повертаючи голови, Мориц Розенталь спостерігав, як освітилися вікна протилежного будинку: здавалося, будівля коливалася в сутінку, наче велетенський корабель — океанський лайнер перед самим відплиттям. Простінок між двома вікнами кидав через вулицю на готель "Верден" довгу тінь: вона чимось нагадувала примарні сходні, що чекали на пасажирів.
Мориц Розенталь не ворушився; він лежав у своєму ліжку і раптом побачив, що вікно прочинилося навстіж, і якась постать, схожа на нього самого, підвелася й пішла з кімнати, ступаючи по тіні, через вулицю до корабля, який ледь погойдувався в довгому смерканні життя, а тут знявся з якоря й поволі поплив геть. Кімната Розенталя розклеїлась, наче картонна коробка у воді, й стіни попливли за течією. Повз нього шуміли вулиці й шляхи, внизу пропливали ліси, клубочився туман, а корабель плавно линув усе вище й вище в шумовиння безкраїх просторів, назустріч хмарам, назустріч зорям, у глибоку блакить; а далі в тому колисанні, немов у колисковій пісні, перед ним постав казковий берег, увесь рожевий і золотавий, тіняві сходні знову безшумно опустились, Мориц Розенталь ступив на них і зійшов униз на берег, а коли озирнувся, не було вже ніякого корабля, і він стояв самотній на незнайомій землі.
Перед ним простерся довгий і широкий шлях. І старий мандрівець довго не роздумував: перед ним лежала дорога, щоб нею іти, а його ноги знали багато доріг.
Проте вже за кілька хвилин із-за сріблястих дерев виринули велетенські іскристі ворота, за якими сяяли позолочені куполи й башти. Перед ворітьми стояла висока постать у світлому блискучому вбранні з патерицею в руках.
"І тут прикордонна варта!" — злякано подумав Мориц Розенталь і кинувся за кущі. Огледівся довкола; повертатись назад нікуди: там дорога вела в безодню, в Ніщо. "Ну, дарма, — подумав звиклий до всього старий емігрант, — пересиджу тут до ночі. А там якось, може, пощастить проповзти стороною, обійти варту".
Він виглянув крізь самоцвітне гілля й побачив, що велетень-вартовий махає патерицею, наче когось підкликаючи. Розенталь озирнувся ще раз: крім нього, ніде нікого не було. Вартовий помахав знову.
— Дідусю Мориц! — гукнув приємний дзвінкий голос.
"Можеш кликати, поки не захрипнеш, — думав собі Мориц Розенталь, — я однак не озвуся".
— Дідусю Мориц, — покликав знову той самий голос. — Виходь із кущів своєї печалі.
Мориц підвівся. "Таки злапали, — подумав він. — Та хіба ж од такого велетня втечеш — він же, певне, бігає швидше за мене; нічого не вдієш, треба йти".
— Дідусю Мориц! — іще раз покликав голос.
— От халепа, — бурмотів собі під ніс Мориц, — та він, либонь, знає мене! Виходить, мене вже й звідси*висилали. Тоді, за новими законами, дадуть щонайменше три місяці тюрми. Може, принаймні, хоч харч у них пристойний. І дадуть мені почитати що-небудь свіженьке, а не якийсь там журнал "У колі родини" за тисяча дев'ятсот другий рік. Ех, коли б трапився роман Хемінгуея або щось подібне!
Що ближче він підходив, то світліші й блискучіші ставали ворота.
"Що це вони влаштували таку ілюмінацію на кордоні, — зчудовано думав Мориц, — не второпаєш, куди й потрапив. Мабуть, останнього часу вони все освітлюють, аби легше було ловити нашого брата. Це ж марнотратство!"
— Дідусю Мориц, — мовив воротар, — чого це ти ховаєшся?
"Ще й питає, — подумав Мориц. — Він же добре знає, хто я. і чого ховаюсь…"
— Заходь, заходь, — запрошував воротар.
— Слухайте, добродію, — сказав Мориц, — поки що я, по-моєму, не порушив закону. Вашого кордону я ще не перейшов. Чи, може, мені ставиться на карб усе те, що було досі?
— Усе зараховується, дідусю Мориц.
"Тоді я пропав, — майнула думка. — Це, здається, острів, можливо, Куба, туди ж останнього часу багато хто збирався…"
— Ти не бійся, — сказав воротар. — Тут тобі нічого не буде. Заходь спокійно.
— Слухайте, добродію, — відповів Розенталь, — я хочу вам одразу сказати правду: я без паспорта.
— Ти без паспорта?
"Шість місяців", — подумав Мориц, почувши гучний голос, і винувато закивав.
Воротар підняв патерицю.
— Тоді тобі нема чого вистоювати в райському партері двадцять мільйонів світлових років. Ти матимеш одразу м'яке крісло з поручнями і з крилами замість спинки.
— Усе це прекрасно, — озвався дідусь Мориц, — але не для мене. Бо я не маю ні дозволу на в'їзд, ані дозволу на проживання. Не кажучи вже про дозвіл працювати.
— Не маєш дозволу на проживання? Не маєш візи? Не маєш дозволу працювати? — Воротар підняв руку. — Тоді ти матимеш навіть ложу в першому ярусі, якраз посередині, з неї видно все воїнство небесне.
— Це було б непогано, — погодився Мориц, — особливо для такого театрала, як я. Але тут є ще одна заковика, і вона все зводить нанівець… Я, власне, дивуюся, чому ви ще здалеку не поставили щити з написами про те, що нам сюди входити заборонено. Коротше кажучи, я єврей. Позбавлений громадянства в Німеччині. Висланий і багато років живу нелегально.
Воротар підняв обидві руки.
— Єврей? Позбавлений громадянства? Багато років прожив нелегально? Тоді ти матимеш двох ангелів до своїх послуг, та ще й третього з сурмою на додачу. — Тут він гукнув у ворота — Гей, ангеле бездомних! — І тієї ж миті велична постать у блакитних шатах з обличчям усіх матерів світу злетіла і стала поруч дідуся Морица.
— Ангел великих страдників земних! — покликав знову воротар, і постать у білих шатах, із чашею сліз на плечі, стала по другу руку дідуся Морица.
— Одну хвилиночку, — попросив Мориц і звернувся до воротаря: — А ви певні, добродію, що там не…
— Не турбуйся, — перебив воротар. — Наші концтабори глибоко під землею.
Ангели взяли Морица за руки, і старий мандрівець, ветеран емігрантів, упевнено і спокійно пройшов у ворота, назустріч небаченому сяйву, над яким раптом зашуміли барвисті тіні, спадаючи з небес, дедалі швидше, швидше — і все закрили…
— Морице! — гукнула з порога Едит Розенфельд. — А ось і дитя. Новонароджений француз. Ти хочеш подивитись на нього?
Старий не озвався. Жінка підійшла ближче. Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні вже не дихав.
* * *
Марія прокинулася ще раз. Усю першу половину дня вона пролежала в агонії і лише марила. Тепер вона знову пізнала Штайнера.
— Ти ще й досі тут? — злякано прошепотіла вона.
— Я можу лишатись тут, скільки захочу, Маріє.
— Як це розуміти?
— Вийшла амністія. Мене теж помилують. І тобі вже нема чого боятися. Я лишуся з тобою назавжди.
Вона недовірливо глянула йому в очі.
— Йозефе, це ж ти сказав, аби тільки мене заспокоїти…
— Ні, люба. Учора вийшла амністія. — Він обернувся до сестри, що поралася з ліками в глибині палати. — Правда ж, сестро, з учорашнього дня мені вже не слід боятися, що мене схоплять?
— Ні, — невиразно відповіла сестра.
— Будь ласка, підійдіть ближче, моя дружина хоче почути од вас про це ясніше.
Сестра як стояла, схилившись, так і скам'яніла.
— Та я ж уже сказала…
— Я вас прошу, сестро! — прошепотіла Марія.
У палаті запала тиша.
— Прошу, сестро… — ще раз прошепотіла хвора.
Сестра неохоче підійшла до ліжка. Хвора не зводила з неї очей.
— Адже правда, що з учорашнього дня мені можна тут лишитись назавжди? — спитав Штайнер.
— Так… — видушила з себе сестра.
— І що мені вже не слід боятися, що мене схоплять?
— Ні…
— Спасибі, сестро.
Штайнер бачив, як очі дружини вкрились вологою.