Мені з братом удалося втекти вночі. У нас тоді ще лишилися брильянти. Але брат замерз по дорозі.
— За що ж постріляли ваших батьків? — спитав я.
— Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись з ним так і буде. Вважав, як то кажуть, що так і годиться. Але мати — ні.
— А ви?
Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.
— З того часу стільки води втекло...
— Так, — погодився я, — це правда. Пережито стільки, що людській голові й не переварити.
Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась дама саме вийшла з бюїка і з радісними вигуками кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантно зодягнена, у неї було зів'яле обличчя сорокарічної блондинки, яка не знала ні тривог, ні турбот.
— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік багатозначний погляд: — Служба...
Він розшаркався перед блондинкою і поцілував їй руку.
В барі сиділи Валентин, Кестер і Фердінанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я підсів до них і замовив собі чвертку рому. Самопочуття у мене все ще було злиденне.
Фердінанд примостився в кутку — широкоплечий і масивний, з постарілим обличчям і на диво ясними, блакитними очима. Він уже чимало випив усякої всячини.
— Ну, мій маленький Роббі, — звернувся він до мене, гепнувши по плечу, — що з тобою сталось?
— Нічого, Фердінанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.
Він якусь мить розглядав мене.
— Нічого? — сказав потім. — Нічого? Це вже багато! Бо ніщо є дзеркало, в якому відображається світ.
— Браво! — гукнув Ленц. — Нечувано оригінальне. Фердінанде!
— Заспокойся, Готфріде. — Фердінанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як от ти, всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його і з цього видумують собі сенсації. Ну, що ти знаєш про Ніщо, легковажний?
— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — пояснив Ленц, — Пристойні люди з повагою ставляться до Нічого, Фердінанде. Вони не риються в ньому, як кроти.
Грау втупився в нього очима.
— Будьмо... — сказав Готфрід.
— Будьмо... — відповів Фердінанд. — Ти, пробко, — будьмо!..
Вони спорожнили свої бокали.
— Я б дуже хотів бути пробкою, — відповів я і теж випив. — Такою пробкою, яка все робить правильно і якій усе вдається. Принаймні хоч на якийсь час.
— Відступник! — Фердінанд упав у своє крісло так, що воно аж затріщало. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?
— Ні, — сказав я. — Я нікого не хочу зраджувати. Але мені б хотілося, щоб не завжди і не все у нас ішло прахом.
Фердінанд подався наперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.
— Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем... — Він посміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар'єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ — той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті...
Він підняв свій бокал і кивнув Фредові до стойки:
— Дай мені чогось випити.
Фред приніс пляшку.
— Може, ще завести грамофон? — спитав він.
— Не треба, — відповів Ленц. — Викинь геть свій грамофон і принеси більші бокали. А тоді погаси половину освітлення, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.
Фред кивнув головою і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами з старих географічних карт. Ленц наповнив бокали.
— Вип'ємо, дітки! За те, що живемо! За те, що дихаємо! За те, що ми життя відчуваємо так сильно, що не знаємо, як і скористатися з нього!
— Так воно і є в житті, — мовив Фердінанд. — Лише нещасливий знає, що таке щастя. Щасливець — лише манекен життєвих почуттів. Він лише демонструє радість життя, але не має його. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип'ємо за темряву! Хто раз потрапив у громовицю, той уже не може користатися електричною машиною! Прокляття громовиці! Благословенна будь та частка життя, що дісталась нам! А що ми його любимо, то й не здамо на проценти! Ми самі згубимо його! Пийте, діти! Існують зорі, які ще й досі світять, хоча вже десятки тисяч світлових років тому зникли! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!
Він налив собі повну склянку коньяку і випив.
Від рому в мене вже стукало в голові. Я потихеньку встав і пішов до Фреда в комірчину. Він спав. Я розбудив його й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм.
— Ви можете почекати тут, — сказав він. — В таку пору вони швидко з'єднають.
Хвилин через п'ять задзвенів телефон, і мене зв'язали з санаторієм.
— Я хочу поговорити з фройляйн Гольман, — сказав я.
— Хвилиночку, зараз я з'єднаю вас з ординаторською.
— Фройляйн Гольман уже спить, — відповіла старша сестра.
— А в неї в кімнаті телефону немає?
— Нема.
— А ви її не могли б розбудити?
Сестра якусь мить вагалася.
— Ні, їй сьогодні не можна вставати.
— Що-небудь сталося?
— Ні. Вона лише повинна ці кілька днів бути в ліжку.
— Напевно нічого не сталося?
— Ні, ні, це в нас такий порядок напочатку. Вона повинна полежати в ліжку, поки звикне.
Я повісив трубку.
— Вже надто пізно, так? — запитав Фред.
— Як це пізно?
Він показав свій годинник:
— Уже біля дванадцяти.
— А-а, — схаменувся я. — Тоді даремно й дзвонив.
Я повернувся на своє місце і знову почав пити.
О другій годині ночі ми вийшли з бару. Ленц повіз Валентина і Фердінанда додому на таксі.
— Сідай, — звернувся до мене Кестер, заводячи мотор "Карла".
— Ці кілька кроків я вже якось пішки дійду, Отто.
Він поглянув на мене:
— Ми трохи проїдемось за місто.
— Давай. — Я сів у машину.
— Веди ти, — сказав Кестер.
— Що за дурниці, Отто. Не можу я вести, я ж п'яний.
— Давай, веди! На мою відповідальність.
— Ти сам переконаєшся в цьому, — сказав я, сідаючи до керма.
Заревів мотор. Рульове колесо тремтіло в моїх руках. Вулиці тинялися повз мене, хиталися будинки, а ліхтарі, здавалося, висіли косо під дощем.
— Не буде діла, Отто, — признався я. — Я так налечу на що-небудь.
— Налітай, — відповів він.
Я оглянувся до нього, його обличчя було ясне, напружене й спокійне. Він дивився поперед себе на мостову. Я вперся спиною в спинку сидіння і міцніше охопив кермо. Стиснув зуби і примружив очі. Поступово дорога стала чіткішою в моїх очах.
— Куди, Отто? — спитав я.
— Далі. За місто.
Ми проїхали передмістя і вийшли на шосе.
— Повне світло, — наказав Кестер.
Бетоноване шосе блищало перед нами в світлосірому тумані. Дощ уже був невеликий, але його краплі били мене в обличчя, наче град. Вітер був сильний, хмари висіли низько над землею; над самим лісом ніби розривалися й капали сріблом. Туман у мене в голові розвіявся. Ревіння мотора струмом лилося через руки в моє тіло. Я відчував усю машину і її силу. Вибухи в циліндрі стрясали мій тупий, заціпенілий мозок. Поршні, наче насоси, стукали в моїх жилах. Я піддав газу. Машина кулею летіла вздовж шосе.
— Швидше, — наказав Кестер.
Скати засвистіли, дерева і телеграфні стовпи з гулом пролітали повз нас назад. З гуркотом пронеслося мимо село. Тепер у мене в голові цілком прояснилось.
— Піддай газу, — підбурював Кестер.
— А я тоді вдержу його? Дорога ж мокра.
— А ти стеж. Перед поворотами переходь на третю швидкість і зменшуй газ.
Мотор заревів ще дужче. Повітря різало мені обличчя. Я прихилився за вітровим склом. Я ніби поринув у гуркіт машини, автомобіль і моє тіло злилися в одне-єдине — єдине напруження, єдина вібрація, я відчував колеса під ногами, відчував землю, шосе, швидкість, ніби ривком усе стало на своє місце, ніч вила й свистіла, вириваючи з мене все зайве, мої губи стиснулись міцно, руки перетворились на лещата, я весь втілював у собі тільки шалену їзду — безтямний і одночасно до краю напружений.
На закругленні швирнуло зад машини вбік. Я ще крутнув руль у протилежний бік і дав газ. Якусь мить я не відчував ніякої опори, ніби піднявся в аеростаті, потім знову машина слухняно полетіла по шосе.
— Молодець, — сказав Кестер.
— Мокре листя попало під колеса, — пояснив я, відчувши теплоту і полегшення, яке завжди розливається по тілу після пережитої небезпеки.
Кестер кивнув.
— Восени на лісних поворотах завжди трапляється така чортівня. Хочеш сигарету?
— Дай, — сказав я.
Ми зупинились і закурили.
— Тепер можна завертати назад, — сказав потім Кестер.
Приїхавши до міста, я виліз з машини.
— Добре, що ми проїхались, Отто. Тепер з мене все як рукою зняло.
— На другий раз я покажу тобі інший прийом на поворотах, — пообіцяв він. — Повний оберт на гальмах. Але це можна робити лише тоді, коли дорога суха.
— Гаразд, Отто. На добраніч.
— На добраніч, Роббі.
"Карл" вітром понісся далі. Я пішов до пансіону. Був дуже виснажений, але цілком спокійний. Мій сум розвіявся.
XXIII
На початку листопада ми продали ситроена. Грошей вистачило для того, щоб деякий час підтримувати майстерню, але наше становище гіршало з тижня на тиждень. Люди ставили машини на зиму на консервацію, щоб зекономити на бензині й податках, і роботи по ремонту траплялися дедалі рідше. Ми, правда, пробивалися з допомогою таксі, але заробіток на трьох був надто скудний, і тому я майже зрадів, коли хазяїн кафе "Інтернаціональ" запропонував мені, починаючи з грудня, знову щовечора грати на піаніно, йому в останній час пощастило: спілка скотопромисловців перенесла свої щотижневі вечірки в одну з бокових кімнат "Інтернаціоналя", потім його приклад наслідувала спілка торговців кіньми, і, нарешті, ще й товариство прихильників кремації.
Таким чином, я міг таксі лишити Кестеру і Ленцу.
Мене ці зміни цілком влаштовували, бо я і без того часто не знав, як і де мені вбити вечір.
Пат писала мені регулярно. Я чекав на її листи, проте сам не міг уявити, як вона живе, й іноді, в похмурі, сльотаві грудневі дні, коли навіть опівдні не ставало по-справжньому світло, я вже думав, що вона вислизнула від мене і — все пропало. Мені здавалося, що вона виїхала давним-давно, і я вже не міг собі уявити, щоб вона повернулася до мене.