Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з таким-ось "танцем рук" до бердслейської нашої вiтальнi, коли мала мiсце там її вечiрка. Ми двоє присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю її краса зiв'яла, менi стало ясно тiльки тепер — в цю безнадiйно спiзнiлу годину життєвого дня — як вона схожа — як завше була схожа — на рудувату Венеру Ботiчеллi — той самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мої пальцi тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт.
"Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я.
Розпливчастий вираз гостинностi зник з її очей. Її лоб спохмурнiв, як за старих, гiрких днiв: "Який — той?" "Де вiн? Швидше!" "Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов".
"Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало єдиною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в одне, ощирившись, нiби вона все ще була моєю.
Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою.
З її наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у вельможнiй фамiлiї i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь цей бруд! Я проказав, що їй треба бути розумною, треба бути дуже розумною дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо вона розраховує на допомогу, яку я збирався надати, то має збагнути, що менi треба знати все.
"Ну ж бо, прошу: його iм'я!" Як — вона думала, що я давно впетрав...
Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити.
— Iм'я його, моя осiння нiмфо.
Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову.
Чи я не хочу курити? — Нi. Його iм'я.
Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити скандал — i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому.
— Я пiдвiвся, кажучи, що менi пора, привiт чоловiку, радий був бачити її.
Сказала, що я марно наполягаю — нiколи вона його не назве... та що з iншого боку... врештi-решт...
"Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був — ".
I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши запеклi губи, вона з легкою iронiєю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав.
Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув болю, нi здивування. Спокiйно постало злиття, все впало на своє мiсце, й вибився, як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно складав iз сампочатку моєї повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) проявити свiй золотий i жахiтний супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач повинен тепер спiзнати.
Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в її вiльнопливну мову. Вiн, отак-бо це є, був єдиний мужчина, якого вона безумно кохала.
Стривай, а Дiк? Ах, Дiк — гарний, цiлковите подружнє щастя, й таке iнше, та вона не це мала на увазi. I я — я був, звичайно, не врахований.
Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з нею сорокарiчний, чужий всьому, худий, чепурний, хливкий, слабкого здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну пору, кожний зачатковий волосок її дитячого тiла. В її блiдосiрих очах, за розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до її дитинства.
Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй схематичного штурхана — одного з її новонабулих жестiв.
Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що в цiлому я був добрим батьком, — вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй, Доллi Скиллер.
Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з її матiр'ю? Що вiн навiть вважався давнiм другом сiм'ї? Що вiн приїжджав до свого дядька в Рамздель — ах, дуже давно — й виступав з лекцiєю в мамчиному клубi, й раптом вхопив її i потягнув її, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих дам, i розцiлував її, а їй було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та її в тому готелi якихось мисливцiв, де вiн писав ту саму п'єсу — так, "зачарованих", — яку вона репетирувала в Бердслеї два роки по тому? Що вiн їй казав неможливi речi там внизу в холi? Чи знав я, що — Ах, це було так гидко з її боку заплутати мене й примусити вiрити, що Клер стара дама — його кревна, може, або колишня подруга життя — й, от дива, як просто було вдряпатись, коли газета в Уейсi надрукувала його портрет! В Брайсландськiй газетi портрета не було. Дiйсно, дуже кумедно.
— Так (вела вона далi), життя — серiя комiчних номерiв. Якби романiст описав Доллiну долю, нiхто б йому не повiрив.
Тут пролунали бадьорi, домашнi звуки з-вiд кухнi, в яку Дiк i Бiлль улiзли в пошуках пива. В вiдчиненi дверi вони побачили гостя, й Дiк ввiйшов у кiмнату.
"Дiк, це мiй тато!" крикнула Доллi лунким, напруженим голосом, що видався менi цiлком шаленим, i новим, i радiсним, i старим, i журним, адже молодик, ветеран далекої вiйни, був майже глухий.
Морської барви очi, чорний їжак, рум'янi щоки, неголене пiдборiддя. Ми потиснули руки. Дискретний Бiлль, який, певно, пишався тим, що мiг робити дива однiєю рукою, — принiс вiдкритi ним бляшанки пива. Хотiв узяти вiдступ.
Перебiльшена ввiчливiсть пролетаря. Його змусили бути. Сiмейна картина на рекламi пива. По сутi i я i Скиллери обирали суспiльство. Я пересiв у нервово розхитану гойдалку. Жадко жуючи, вагiтна Доллi пригощала мене алтейними коржиками, арахiсовими горiшками й картопляним хрустом. Мужчини дивились на її крихкого, стужавого, мiнiатюрного, старосвiтського, молодявого, хоч хворобливого, батька в бархатному пiджаку й бежевому жилетi: можливо, вiконт.
У них склалось враження, що я приїхав до них на декiлька днiв, i Дiк, дуже морщачи лоба, що означало напружену дiю думки, видав, що Доллi й вiн можуть спати на кухнi, розклавши там розкладного матраца. Я легенько помахав рукою й пояснив Доллi (яка передала це далi через особливе голосове згучання), що я просто заїхав на годинку по дорозi в Лектобург, де на мене чекають друзi й шанувальники. Тут ми помiтили кров на одному з не багатьох великих пальцiв, залишених Бiллю (вiн постав доволi невдалим чудотворцем).
Що за жiночiсть, нiколи ранiш мною не бачена в отакому вiдбиттi, була в тiньовому розвої її блiдих грудей, позначених у розрiзi сукнi, коли вона схилилась над рукою калiки! Вона повела його ладнатись на кухню (ванної не було). Впродовж трьох-чотирьох маленьких вiкiв, якi аж бубнявiли вiд штучного тепла взаємних чуттiв, Дiк i я залишались самi. Вiн сидiв на стiльцi, тручи переднi кiнцiвки й далi морщачи лоба, в менi з'явилось пусте бажання вичавити угрi на його пiтному носi моїми довгими лискучими кiгтями.
Менi подобались його гарнi сумнi очi й дуже бiлi зуби. Менi привабний був його громадний волосявий кадик. Чого вони на голяться частiш, цi молодi цупкi хлопцi? Вiн та його Доллi мали нестримнi статевi стосунки на цьому диванi принаймнi сто вiсiмдесят разiв з тих пiр, як вона зачала. А до того — як довго вони знали одне одного? Дивно — жодної негарної думки не мав я до нього; нiчого, крiм муки й вiдрази. Вiн тепер тер нiс. Я не мав сумнiву, що коли вiн нарештi вiдкриє рота, то скаже (злегка iздригаючи голову в коливаннi): "Ет, дiвчисько в вас перший сорт, мiстере Гейз. Це вже так. I матiр'ю вона теж буде першосортною". Сердега вiдкрив рота — й сьорбнув пива.
Це йому дало певностi, й вiн далi хлептав дрiбними ковтками до пiни на ротi.
Вiн був, сказала вона, чудний. Вiн долонями брав її флорентiйськi грудки.
Нiгтi в нього були чорнi й пiдламанi, та фаланги й суглоби зап'ястка, сильна, грацiйна п'ясть — були багато, багато шляхетнiшими нiж у мене. Я надто багато краяв людських жертв моїми бiдними скандзюбленими руками, щоб пишатись ними: французькi фрази, великi кiстянки дорсетського селянина, приплющенi пальцi австрiйського кравця — от вам Гумберт Гумберт.
Добре. Якщо вiн хоче мовчати, я можу мовчати також. Принагiдно, було б не зайвим менi вiдпочити в цiй стихлiй, до смертi наляканiй колисанцi, до того, як наважитись шукати лiгвище звiра: там вiдтягну крайню плоть пiстолета й уп'юся оргазмом спускового гачка — я завжди був вiрним наступником вiденського шамана. Та поступово я став перейматись жалем до бiдного Дiка, якому, в якийсь жахний, немов гiпнотичний спосiб я заважав сказати єдине речення, яке вiн мiг скласти ("Дiвчисько в вас супер...") "Отже, сказав я, ви збираєтесь до Канади?" На кухнi Доллi смiялась, на щось сказане або здiяне Бiллем.
"Отже, загорлав я, ви збираєтесь до Канади? Тобто, не до Канади, я знову горлав. Хочу сказати — в Аляску".
Вiн обiйняв долонями стакан i, з мудрим виглядом киваючи, вiдповiв: "Що ж, я так вважаю, що вiн ушкодив себе гострим краєм. Руку-бо вiн втратив в Iталiї".
Дивнi мигдалi в бузково-рожевому квiттi. Вiдiрвана сюрреалiстична рука в їх пуантилiстичному кармiнi, з маленькою квiтникаркою, витатуйованою на тильному боцi п'ястi. Доллi та пiдклеєний Бiлль з'явилися знов. Я обiжно подумав, що її двоїста краса, її кавовим затьмарена блiдiсть, певно, збуджують небораку. Дiк полегшено скалячись, встав зi стiльця. Вiн уважав, що в Мiстера Гейза й Доллi є багато про що побазiкати. Вiн уважав, що мене ще раз побачить до мого вiдходу. Чому цi люди багато так розважають, i так мало голяться, й так зневажають слуховi апарати? "Сiдай", сказала вона, звучно вдаривши себе по стегнах.