Друкований орган КП України нарікав ("Коммунист". 1932. 24 листоп.) на секретарів місцевих партійних організацій сіл Катеринівка та Ушаківці, які відмовлялися виконувати розпорядження про заготівлю зерна. І то не були ізольовані акти.
Траплялися й інші випадки, коли колгоспне керівництво зазнавало критики радше за ухилення, аніж невиконання наказів. Наприклад, деякі керівники "притримували" зерно, вдаючись до різних "оманливих засобів". Центральні партійні друковані органи продовжували піддавати нападкам "пасивні лицемірні стосунки між деякими партійними організаціями та прокуркульськи настроєними опортуністами" в Україні (див.: "Правда". 1932. 16 листоп.). Загалом загострення ситуації на селі тепер пояснювали останньою спробою усередині партії перешкодити Сталіну консолідувати владу (йдеться про "контрреволюційну групу Рютіна", оскільки "правих куркульських агентів тоді ще не викрили і не виключили з партії"),
У постанові ВУЦВК згадувались "групи сільських комуністів, які буквально очолювали акти саботажу" (див.: "Вісті". 1932. 8 груд.). Газета "Комсомольская правда" у номері від 23 листопада 1932 р. засудила "комуністів і комсомольців", які "крали зерно… і виступали в ролі організаторів саботажу". Харківський обком партії розіслав на місця абсолютно секретні циркуляри, у яких ішлося про необхідність прискорити виконання державних заготівель зерна, інакше ті, кого це стосується, "муситимуть відповідати безпосередньо перед обласним відділом ДПУ".
Протягом п'яти місяців 1932 р. 25–30 % сільськогосподарського керівництва середньої ланки заарештували. Партійна преса України взимку 1932–1933 рр. неодноразово повідомляла факти, коли українських комуністів, у тому числі обласних партійних керівників, виключали з партії, а то й заарештовували (див.: "Вісті". 1932. 30 листоп., 21 груд.; 1933. 1, 4, 9 січ.). Та ж сама газета у січні 1933 р. розповідала про голову колгоспу, який організував поголовний обшук, нічого не знайшов, після чого заявив: "Зерна немає. Ніхто його не крав і не одержав незаконно. Тому нема чим виконувати план". У результаті його самого звинуватили в організації "справжнього саботажу".
* * *
Незважаючи на подібні "збочення", заготівельна кампанія тривала. Комуністів, які не відповідали вимогам, зліквідовували та замінювали надійнішими людьми.
На той час на нижньому рівні рядові бригади активістів, які в Україні прозвали "буксирними бригадами", часто мало чим відрізнялися від банд головорізів, їхньою звичною методою було побиття людей. Для пошуку зерна вони вживали спеціально виготовлені для них знаряддя — сталеві прути товщиною в 1,5–2 см і довжиною в 1,5–3 м, з ручкою на одному кінці та гострим наконечником, або чимсь на зразок свердла, — на другому.
Наведемо тут досить типову розповідь селянина — очевидця описуваних подій: "Ці бригади складалися з таких осіб: одного члена виконкому сільради або просто будь-якого члена сільради, двох-трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто туди входили голова або ж один із членів правління колгоспу, а під час літніх канікул і кілька учнів.
Крім того, кожна бригада мала так званого "спеціаліста" пошуку зерна. Він був озброєний довгим металевим щупом, яким перевіряв наявність прихованого зерна.
Бригада ходила від хати до хати. Спочатку вони заходили до хати і питали: "Скільки зерна маєте для держави?" Відповідь, як правило, була короткою: "Не маю ніякого зерна. Не вірите, шукайте самі".
Тоді починався обшук. Шукали в хаті, на горищі, в коморі, в повітці та в пивниці, потім виходили надвір і обшукували стодолу, свинарник, клуню та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити приховане зерно за цегляною кладкою. Виламували сволоки на горищі, вистукували підлогу в хаті, перетоптували ввесь двір і сад. Якщо знаходили якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп.
У 1931 р. ще траплялися випадки, коли знаходили приховане зерно, інколи 40 кг, часом 80. У 1932 р. не було жодного. Щонайбільше знаходилияких 4–8 кг, призначених для годівлі курей. Але навіть і цю "зайвину" забирали".
Один із активістів розповідав фізикові Олександрові Вайсбергу: "Боротьба проти куркулів проходила в дуже тяжкий період. Двічі в мене стріляли на селі і одного разу поранили. Скільки житиму, ніколи не забуду 1932 р. Опухлі селяни лежали безпомічні в хатах. Кожного дня забирали нові трупи. І всеж ми мусили якось видобувати хліб із сіл і виконувати план. Зі мною був приятель. Картини неймовірних людських страждань приводили його у розпач. "Петрусю, — сказав він одного дня, — якщо це наслідок сталінського курсу, чи можливо, щоб такий курс був правильний?" Я дав його роздратуванню вийти назовні, а наступного дня він прийшов до мене вибачатися…"
Та навіть у цих жорстоких ситуаціях деякі були гірші за інших. В одному з українських сіл місцевий активіст так описував хід подібних операцій: "У деяких випадках вони були милосердні й залишали селянинові трохи картоплі, гороху, зерна, щоб годувати родину. Але жорсткіші підмітали все до останку. Вони забирали не лише їжу та худобу, але також усе цінне та зайвину одежі, у тому числі ікони в рамках, самовари, мальовані килими чи навіть металеве кухонне начиння, яке могло бути зі срібла, і будь-які гроші, якщо їх вдавалося знайти".
* * *
Місцеві провідники партійно-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: "Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду. Інакше нікому буде доставити додому врожай. Якщо твої почуття перемагають розум, лише скажи собі: єдиний спосіб покінчити з голодом — це забезпечити новий урожай". Результатом кожного разу було (як писала одна жінка своєму чоловікові до війська) те, що "майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів".
Сільські вчителі щомісячно одержували 18 кг муки, 2 кг крупи та 1 кг жиру. На них розраховували як на активістів у позашкільний час, отож їхні учні, яких вони навчали вдень у школі, бачили, як вони вривалися у їхні оселі вночі з іншими учасниками банди.
На ранніх стадіях голоду в більших селах, де такі речі можна було ліпше приховати, партійні бонзи за допомогою продуктових подачок забезпечували себе й жіночою ласкою. На районному рівні можливості були просто необмежені. Наведемо тут опис їдальні для партійних керівників у с. Погребище: "Вдень і вночі її охороняла міліція, тримаючи селян та їхніх дітей на віддалі від ресторану… В їдальні за дуже низькими цінами районним бонзам подавали білий хліб, м'ясо, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина та солодощі. Водночас працівникам їдальні видавали так звані мікоянські пайки, куди входило двадцять різних видів харчових продуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть". Що ж до міст, то тут можна згадати історію двох місцевих партійних секретарів і всіх провідних діячів Запоріжжя, які влаштували розкішну оргію, про яку стало відомо пізніше, коли усіх заарештували в роки єжовського терору і їхні злочини додали до обвинувачення.
* * *
Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: "Геть звідси, старий… Йди собі в поле і там здихай!"
Жінку, вагітну на восьмому місяці, з с. Харсин Полтавської області, яку піймали, коли вона рвала недозрілу пшеницю, побили дошкою, після чого вона невдовзі померла. В с. Нільське (тієї самої області) Настю Сліпенко, матір малих дітей, чоловіка якої перед тим заарештували, застрілив озброєний охоронник уночі, коли вона копала картоплю. Після цього троє її дітей померли від голоду. В іншому селі цієї ж області сина "розкуркуленого" селянина, який збирав колосся пшениці на колгоспному полі, побив до смерті сторож-"активіст".
У с. Мала Бережанка Київської області голова сільради стріляв у сімох селян, коли вони збирали в полі колосся, троє з них — діти чотирнадцяти і п'ятнадцяти років (два хлопчики та дівчинка). Його, одначе, заарештували та присудили до п'яти років ув'язнення.
Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забрали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликала підозріння, що сім'я ще не голодує. Тоді активісти влаштовували особливо дбайливий пошук, припускаючи приховування якоїсь їжі. Один активіст, обшукавши дім селянина, який не мав на собі ознак голодування, врешті знайшов невеликий мішечок борошна, змішаного з деревною корою та листям, і одразу висипав його у сільський ставок.
Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту; про дітей та старих людей, які лежали в спільних могилах ще живі протягом кількох днів. Один голова сільради (с. Германівка Київської області), побачивши тіло селянина-одноосібника поруч з іншими трупами в масовій могилі, наказав викинути його звідти. Воно лежало непоховане протягом тижня, аж поки він не дозволив поховати його.
Про повсюдне поширення методів терору та принижень писав Михайло Шолохов у листі до Сталіна від 16 квітня 1933 р. Письменник акцентував увагу, звичайно, на тих брутальних ексцесах, що відбувалися на Донській землі:
"Можна навести незліченну кількість таких прикладів. Йдеться не про окремі випадки ексцесів, а про легалізовані "методи" проведення хлібозаготівель в окружному масштабі. Я чув про ці випадки від членів партії або від самих колгоспників, які приходили до мене з проханням "розповісти про це в газетах" після того як проти них застосували всі ці "методи".
Треба розслідувати справи не лише тих, хто чинив злочин проти колгоспників та радянської влади, але також проти тих, хто керував їхніми діями…
Якщо все, що я описав, заслуговує на увагу ЦК, прошу вислати до Вешенської округи справжніх комуністів, яким достане мужності виявити, незалежно від рангу причетної особи, всіх відповідальних за той смертельний удар, що його зазнало колгоспне господарство округи; які належним чином проведуть розслідування і виявлять не лише усіх тих, хто застосовував огидні "методи" тортур, побиття та приниження проти колгоспників, але також і тих, хто спонукав їх до цього" (лист цей уперше було надруковано в газеті "Правда" від 10 березня 1963 р.).
Сталін відповів Шолохову, що його слова дають "дещо однобічне уявлення", але разом з тим виявляють слабкі місця, а то й "зловживання у нашій партійно-радянській роботі і показують, як наші працівники, в бажанні приборкати ворога, часом мимоволі б'ють друзів і вдаються до садизму.