Каппадокієць погрозив лікареві пальцем.
Бридке на смак питво діяло швидко. Думки яснішали. Каппадокійця озули, підвели, поставили на ноги, одягли на нього сукняну далматику. Низька шапка з хутра бобра замінила вінок. Тепер він знову міг би їсти і пити, апетит повертався. Обов'язок служби Божественному... В іншому разі Іоанн не боровся б із собою, як святий із спокусою.
Світло проникало в їдальняну залу з вікон1, прорізаних під самою стелею. Вікна захищали ковані гратки, в яких зображувалось сплетіння виноградних лоз і кетягів.
— Ти бачиш, вони сплять,— звернувся Іоанн до ікони святого Георгія з обличчям Юстиніана.— А я, Найвищий, служу тобі з любові і так, як ти любиш службу. Без твоїх повелінь читаю я твої божественні мислі, коли вони ще сонні, мов пташенята, в теплому гнізді твого великого розуму...
Двері, які відчинялися в стіні, мали вигляд оздоблювальної обличкової плити. Іоанн Каппадокієць опинився на площадці сходів. Ще п'ятнадцять сходин униз — і сходи йшли під воду. Це був палатійський порт, що мав назву "Буколеон" — за палацом, який стояв на березі. Замкнуті ковші портів звалися мандракіями, словом , що означало на суші "кошара для овець". Як і загони, порти мали стіни й ворота. Мандракій Буколеона був утворений двома молами, що відходили від берега, ніби круто загнуті на кінцях роги. Мури складалися з тесаних брил, без вапна. Вони трималися власною вагою: кожен камінь мав у довжину п'ять ліктів, два лікті у висоту і три — в ширину. Кладка видимої для ока частини мандракія велася швидко. Важко було створити підводні опори.
Юстиніан повелів перемогти море. За півтори стадії від берега, там, де були ворота мандракія, глибина сягала ста ліктів. Сильна течія припливу відносила вбік свинцевий тяж лота вагою шість фунтів. Більше року в море скидали з кораблів брили необробленого каменю. Уламки падали в безодню, праця здавалася безнадійною, так поволі піднімалося дно. Орієнтуючись на течію, в море сипали і дрібне каміння, намагаючись заповнити прогалини між брилами, але ніхто не знав, що діється внизу. Зате Іоанн Каппадокієць знав, скільки золота прилипло до його рук.
Через рік крітські водолази сповістили, що вершини насипів схожі на гірські хребти. Коли залишилося десять ліктів глибини, бурі почали розкидати верх насипів. Та воля базилевса виявилася дужчою, базилевс любив будувати, відбираючи місце в моря. На насипах і на палях будували і в Золотому Розі, і на південному березі півострова.
Береги Пропонтиди і Євксінського Понту, де були каменярні, змінилися. Діри перетворювалися на печери, печери — на яруги, яруги — на долини. Зливи знаходили нові місця для водоспадів. Гострі грані каміння, схожого на єгипетські саркофаги, розтрощували брусовані палуби кораблів. Коли лебідки і талі піднімали камінь на місці кладки, часом під ним висіли безформні клапті, на які перетворилося тіло раба, вільного робітника чи майстра, який заґавився під час вантаження в каменярні. Крітські ловці губок — водолази — спливали вмиті кров'ю, що виливалася з носа й вух. Іноді й зовсім не виринали,— приваблені метушнею слизькі мурени-мисливці вже влаштовували засідки на підводних горах, зведених базилевсом.
Базилевс Юстиніан переміг море. Мармурові статуї, взяті в Елладі, в Сі цілії, в Сірії, Палестині, Італії, Єгипті, вишикувались на мурах мандракія. Вежі на кінцях кам'яних рогів рухали ворота за допомогою ланцюгів.
Сьогодні в мандракії стояло багато кораблів. Кілька колосальних кінкірем з п'ятьма рядами весел, п'ять трирем — з трьома рядами, густа зграйка однорядних швидкохідних галер, низьких, довгих з окованими залізом гострими носами-бивнями, робили мандракій тісним.
Ворота були закриті; пролітаючи зверху, вітер свистів на кінцях щогл і рей, у відкритому морі бурунило. Тут вода стояла, як у ковбані. Прозора, вона здавалася темною і густою через мертво-сірий колір дна, зарослого покидьками, як у всіх портах.
Подекуди на палубах, ховаючись у хутряні шуби від січневої прохолоди, виднілися люди, схожі на кудлатих звірів. Гребці, переважно невільники, або сиділи на своїх місцях приковані, або були відведені в палатійські тюрми для рабів. Матроси ховалися під палубою, де вони їли, спали, розважалися. Бойовий флот перебував у звичному стані — чекати волі базилевса. Морякам не надокучили, а просто набридли моли мандракія, пишні сходи, мармурові стіни палацу і статуї на мурах гавані — для них ці постаті нічого не означали. На Іоанна Каппадокійця ніхто не звернув уваги. В Палати люди вміли з'являтися зі стін, зникати в глухих кутах. Звичне нецікаве.
Іоанн спинився з виразом байдужості на обличчі. Все ж таки на нього дивляться люди, для яких і пострибування горобця може бути забавою. Іоанн розмірковував: "Якщо мене забудуть, я сам залізу хоч під палубу, сяду на лаву гребця. Та — почекаємо..."
Каппадокієць умів бачити одразу десятки можливостей, що властиво багатьом, та вибирати з них і діяти він міг раніше, аніж іншим спадала в голову перша думка. Е, хто зараз із палатійських думав про флот! То пс/ки що треба діяти. "Краще бунт у місті, аніж ворог у своєму домі,— сказав собі Іоанн.— Скористаюся свободою і позачищаю списки..."
Недавній префект Палатія зійшов на гору сходами, протиснувся, підтягнувши живіт, між стулками парадного входу в палац і зник, стер себе, як брудну пляму, з білизни сходів.
Хоча смоли не шкодували, хоча камінь притісували до каменя, щоб не проходила навіть волосина, маса моря протискувала вологу в підземелля Буколеону. Стіни пітніли, на склепіннях звисали краплини. Можливо, і нечистоти проїдали щілини в стиках стічних труб, закладених під підлогами Буколеону, як нори гігантських кротів.
Шви кладки таємних схронів зачеканювали свинцем, але в тюремних нумерах довелося видовбати ями для збирання рідини. Бо вода могла втопити в'язнів, тим самим дочасно завершити їхню долю. А їхня доля була в руках базилевса, як треба думати. Префект Палатія був пальцями цих рук. Носоріг вирішив, що доброчесний Фока не повинен заглядати в нумери, поки його попередник, наче чесний купець, не спише з рахунків зайві цифри.
Збігши по східцях-равлику, Каппадокієць ударив у двері — йому подобався особливий гул дверей нумерів, приглушений, але глибокий, що затихає поступово, як струна.
Іоанн спирався на ціпок, який вихопив у когось по дорозі із зали Спаса Августи.
Звучання дверей погасло. Майнула заслінка в лежачому овалі оглядового вічка за віями гратки — якийсь цинічний жартун звелів зробити оглядову дірку тюремних дверей за малюнком всевидящого ока.
Замикаючи за одвідувачем, тюремний наглядач зігнувся в доземному поклоні. Літній чоловік, наглядач був одягнутий у вузький хітон з вишурканої шкіри і в шкуратяні штани. Шапки не було, вінок сірого волося вився, наче ореол, довкола тічка лисини. Худе його лице було добре виголене, запалі щоки виказували відсутність багатьох зубів.
— Ти сам, Алфею? — спитав Іоанн.
— І вир спить, пресвітлий,— наглядач ще раз поклонився, але не так низько. Він був схожий на писця, що висох у канцелярії, де за поганою звичкою прикушувати стилоси, гризти палички для туші і розправляти зубами брижі пергаментів службовці сточували собі ікла.
З начищеної до блиску мідної скриньки Алфей дістав списки на пергаменті. Трохи волога шкіра розкручувалася легко. Пробігаючи очима рядки, Іоанн клацнув пальцями, і Алфей вклав пресвітлому в руку свинцевий стилос. Каппадокієць наводив, трохи натискуючи, сірі рисочки на чиїхось іменах.
— Ходімо, світи!
З обох боків доволі широкого коридора були вузькі, розмежовані теж вузькими перестінками низькі двері, замкнені на засуви і колодки. Поворот, ще поворот, двері і двері. Тут завжди ніч і завжди гнила, їдюча осінь. Деякі двері були розчинені, вглибині заховувалася сутінь, ще густіша, ніж у коридорі.
— Благаю Пресвітлого бути обережним,— тихенько попередив Алфей. Почався спуск. Спадисті сходини під вогнем товстої свічки вилискували, як шкура морського звірка. Мох, що пристосувався живитися смрадною вільготою нумерів, здувався зі щілин.
Каппадокієць спирався на ціпок, залізо набалдашника викреслювало зигзаги. Внизу повторилися такі самі двері. Нижній поверх підземної тюрми! Іконописці імперії, зображаючи в храмах пекло, щоб наводити страх на грішників, просто прикрашали судову процедуру і тюрми.
Носорогу не вистачало повітря, Алфей дихав вільно. Звичка зробила з нього в'язня, лише з тією різницею, що тюремник не усвідомлював цього. Алфей відімкнув колодку і відкинув засув на дверях, позначених грецькими літерами "пі" і "фіта", що в рахунку означало 89.
Нумер був вузький і глибокий. Щось кинулося до світла і відсахнулося, засліплене. Той, хто знав, ще міг би вгадати в лахмітті в'язня рясу ченця. Чоловік прикрив очі пальцями, чорними, як земля. Стирчали довгі пасма скуйовдженої бороди.
— Доброго здоров'я, Савватію,— привітався до в'язня Іоанн. Він говорив арамейською мовою, якої не розумів Алфей.
— Дідько каппадокійський? Невже це може бути? — неголосно спитав себе в'язень і враз, розпрямивши брудні пальці із загнутими, як кігті, нігтями, стрибнув уперед. Ланцюг, прикований до залізного обруча пояса, рвонув Савватія назад. Задихаючись, тремтячи від кволості, він сперся об стіну.
— Не гнівайся, Савватію,— приязно сказав Іоанн,— я прийшов по-християнськи позбавити тебе сумнівів і самообману. Воістину ти даремно впирався. Тоді ти посміявся над законом. Я зрозумів, що не знайду катування, яке взяло б верх над твоєю впертістю. Ти пам'ятаєш? Я взявся за твоїх. Твій Христос, створений з нічого за ганебним ученням Арія, не вистояв проти нашого єдиносущого. Я взяв п'ять скринь із золотим начинням, ти їх знаєш, з-під склепу Антонія-диякона. А скарбницю я витяг з-під сьомої плити ліворуч від вівтаря. Улов був чудовий.
Савватій застогнав. Завбачливо і розумно захований скарб храму та общини дістався Дияволові. Істинно, Савватій впав у спокусу, думаючи заховати земне від земного. Демон-базилевс видав закон про вилучення майна некафо-лічних общин, треба було скоритися. Не себе жалів Савватій, а нещасних із своєї пастви, хто в муках від мордувань порушив клятву мовчання і виказав тайники.
— Слухай мене, Іоанне, народжений в Каппадокії, поблизу Кесарії,— тихо і чітко мовив Савватій.— Не знаю, пам'ять якого святого вшановує сьогодні справжня церква і який рік минув від явлення на світ визволителя.