Але Ардзруні зауважував, що той плутає вселенську порожнечу, щодо якої можна сперечатися, з порожнечею, яка утворюється у проміжках між частинками матерії. Коли Борон спитав, що ж це за частинки, його супротивник нагадав йому, що деякі давні грецькі філософи і мудрі арабські богослови, послідовники школи Калам, тобто мутакалліми, вважали, що не варто думати, буцім тіла є суцільними. Ціла всесвіт, кожна річ у ній і ми самі — все складається з неподільних частинок, які звуться атомами; безупинно рухаючись, вони дають початок життю. Рух цих корпускул є передумовою будь-якого породження і тління. А щоб атоми могли вільно рухатися, між ними є порожнеча. Якби між частинками, які утворюють кожне тіло, не було порожнечі, не можна було б нічого розрізати, розламати або подрібнити, ніщо б не вбирало води, не нагрівалося б і не охолоджувалося. Яким іншим чином пожива могла б розійтися в нашому тілі, як не через прогалини між корпускулами, з яких воно складається? Коли встромити голку в надутий міхур, казав Ардзруні, подивись, що буде перед тим, як він почне здуватися, бо голка, рухаючись, розширює зроблений отвір. Чому якусь мить голка стирчить у ще наповненому повітрям міхурі? Тому що вона проникає в порожнечу між частинками повітря.
— Ці твої корпускули — то чиста єресь, ніхто їх ніколи не бачив, крім твоїх арабів калломутамів, чи як там ти їх величаєш, — відповів Борон. — Поки голка входить, виходить трохи повітря, даючи їй місце.
— Тоді візьми порожню пляшку, занур її у воду шийкою вниз. Вода не входить, бо там є повітря. Висмокчи повітря з пляшки, заткни її пальцем, щоб повітря не входило, занур у воду, забери палець, і вона ввійде туди, де ти створив порожнечу.
— Вода входить, бо природа чинить усе, щоб порожнечі не було. Порожнеча протиприродна, і як така, вона не може існувати в природі.
— Але вода входить у пляшку не вся відразу, то що ж є в тій частині пляшки, яка ще не заповнена водою, а повітря там нема, бо ти його висмоктав?
— Коли висмоктуєш повітря, то усуваєш тільки холодне повітря, яке рухається повільно, але залишаєш частину теплого повітря, яке рухається швидко. Вода входить і відразу виштовхує тепле повітря.
— Тепер візьми пляшку, наповнену повітрям, і нагрій її, щоб усередині було тільки тепле повітря. Тоді занур її у воду горлом донизу. Хоч там тільки тепле повітря, вода все одно не заходить. Отже, теплота повітря тут ні до чого.
— Он як? Візьми ти пляшку і зроби біля дна отвір в опуклій її частині. Занур її у воду тією частиною, де є отвір. Вода не входить, бо там є повітря. Тоді припади губами до горловини, яка залишилася над водою, і висмокчи все повітря. Поки ти його висмоктуєш, через нижній отвір входить вода. Тоді вийми пляшку з води, закривши верхній отвір, щоб не входило повітря. І бачиш, що вода залишається у пляшці і не виходить з нижнього отвору, завдяки огиді, яку природа відчувала б, якби там лишилася порожнеча.
— Вода не виходить за другим разом, бо вона ввійшла за першим, а тіло не може вчинити порух, протилежний попередньому, якщо не дістане для цього нового поштовху. А тепер послухай сюди. Встроми голку в надутий міхур, дай всьому повітрю вийти — пуфффф, — а тоді відразу щільно затули дірку, яку зробила голка. Тоді розтягни міхур пальцями з обох боків, немов натягаєш шкіру на тильній стороні своєї руки. І побачиш, що міхур розкривається. То що ж є у тому міхурі з розтягнутими стінками? Порожнеча.
— А хто сказав, що стінки міхура роз'єднуються?
— Доведи!
— Чому я маю це доводити, я ж не механік, а філософ, і роблю висновки на основі роботи думки. Зрештою, якщо міхур розтягується, то це тому, що в ньому є пори, і після того, як він здувся, крізь ці пори ввійшло трохи повітря.
— Так? Насамперед, що таке пори, як не порожній простір? І як повітря може входити само по собі, коли його не було підштовхнуто до руху? І чому після того, як повітря вийшло з міхура, він знову сам собою не надувається? А якщо є пори, то чому міхур не здувається, коли він надутий і добре закритий, і ти натискаєш на нього, надаючи повітрю руху? Бо пори — це відтинки порожнечі, але вони менші, шж корпускули повітря.
— А ти натискай чимраз сильніше і побачиш. А також запиши надутий міхур на кілька годин на сонці, і побачиш, що поступово він здується сам, бо тепло перетворює холодне повітря на тепле, яке виходить швидше.
— Тоді візьми пляшку…
— З діркою в дні чи без?
— Без дірки. Занур її нахиленою у воду. І побачиш, що поки входить вода, повітря виходить, бульканням виявляючи свою присутність. Тоді вийми пляшку з води, опорожни її, висмокчи з неї все повітря, закрий великим пальцем горловину, занур нахиленою у воду і забери палець. Вода входить, але булькання не чутно і не видно. Бо всередині була порожнеча.
Тут Поет перебив їх, зауваживши, що Ардзруні не варто занадто захоплюватися пляшками і бульканням, бо це викликає у всіх них спрагу, і оскільки їхні міхурі вже спорожніли, було б розсудливо звернути до якоїсь річки чи іншого місця, де є більше вологи, ніж тут.
Іноді до них доходили чутки про Зосиму. Одні бачили його, інші чули про чорнобородого чоловіка, який розпитував про царство Пресвітера Иоана. І наші друзі стривожено питали: "І що ви йому сказали?", а ті майже завжди відповідали, що сказали йому: у цих краях всі знають, що Пресвітер Йоан живе на сході, але дорога туди зайняла б роки.
Аж пінячись від люті, Поет сказав, що в рукописах бібліотеки абатства Святого Віктора писалося, що в цих місцях подорожні весь час зустрічають чудові міста, в яких храми мають дахи, вкриті смарагдами, а царські палаци — золоті стелі; що є там колони з капітелями червоного дерева, статуї, які здаються живими, золоті вівтарі, до яких ведуть шістдесят сходинок, мури з чистого сапфіру, каміння таке блискуче, що освітлює все навкруг, мов смолоскипи, кришталеві гори, діамантові ріки, сади, в яких дерева сочаться пахучими бальзамами, і мешканці живляться лиш тим, що вдихають їх запах; монастирі, де вирощують лише барвистих павичів, м'ясо яких не піддається тлінню, і коли взяти його у подорож, воно зберігається тридцять і більше днів навіть під палючим сонцем і не засмерджується; чудові джерела, вода в яких виблискує, мов світло блискавиці, а коли кинути в неї суху засолену рибину, вона умить повертається до життя й вислизає з рук, а це знак, що це джерело вічної молодості. Але досі вони бачили тільки пустелі, убогі чагарі, брили каміння, на якому навіть не можна спочити, бо ризикуєш підсмажити собі сідниці, а єдині міста, які вони бачили, складалися з убогих халуп, населених огидними людиськами, як у Коландіофонті, де вони зустріли артабантів, людей, які ходили зігнені, мов вівці, чи як у Ямбуті, де вони сподівалися відпочити після переходу через спалені сонцем рівнини, а жінки там, може, й не були найгарніші, але й не були занадто бридкі; та друзі наші виявили, що жінки ці зберігали строгу вірність своїм чоловікам, а тому ховали у своїх піхвах отруйних змій, щоб захистити свою цноту; і якби-то вони попереджали про це заздалегідь, а то одна з них вдала, ніби згодна віддатися Поетові, який на той час уже майже змирився з конечністю цнотливого життя, і добре, що він вчасно почув шипіння й відстрибнув назад. На болотах Катадерсе вони зустріли чоловіків з такими довгими яєчками, що вони сягали їм аж до колін, а в Некуверані люди ходили голі, мов дикі тварини, і парувалися на вулиці, мов собаки, причому батько злягався з донькою, а син з матір'ю. У Тані їм стрілися антропофаги, які, на щастя, не їли чужинців, бо вони були їм бридкі, а пожирали тільки своїх дітей. Біля річки Арлон вони опинились у сільці, мешканці якого танцювали навколо ідола і гострими ножами наносили собі рани на всі частини тіла, а потім ідола висаджували на воза і возили вулицями, і чимало люду весело кидалося під колеса воза, ламаючи собі кінцівки й гинучи. У Салібуті їм трапилося переходити через ліс, в якому кишіло від бліх завбільшки з жабу, а в Каріамарії їм стрілися волохаті чоловіки, які гавкали, і навіть Бавдоліно не міг зрозуміти їхню мову, і жінки з вепрячими зубами, волоссям аж до землі і коров'ячими хвостами.
Вони бачили ці та інші страхітливі речі, а от дивовижі Сходу їм зовсім не траплялися, немов усі ті, хто про них писав, були просто скурві сини.
Ардзруні радив мати терпіння, бо він же казав, що перед Земним Раєм лежать дикі землі, але Поет відповів, що дикі землі мають бути населені хижою звіриною, якої вони, на щастя, ще не бачили, а отже ще побачать, і якщо це ще не дикі землі, то можна собі уявити, чого їм сподіватися далі. Абдула дедалі більше мучила гарячка, і він сказав, що не може бути, щоб його принцеса жила в таких проклятих Богом місцях, і що вони, певно, збилися з дороги:
— Та, звісно, у мене нема сили, щоб повернутися назад, друзі мої, — сказав він жалібно, — тому гадаю, що я помру на своєму шляху до щастя.
— Заткни пельку, ти сам не знаєш, що говориш, — кричав на нього Поет, — через тебе ми марнували довгі ночі, слухаючи, як ти оспівуєш красу свого неможливого кохання, а тепер, коли ти зрозумів, що неможливішого кохання не буває, то мусиш тішитися і бути на сьомому небі від щастя!
Бавдоліно смикнув його за рукав і шепнув, що Абдул марить і не треба завдавати йому ще більше страждань.
Минуло безконечно багато часу, і вони опинилися в Салопатані, місті досить нужденному, де мешканці зустріли їх з великим зачудуванням, перераховуючи їх на пальцях. Ясна річ, їх вразило те, що мандрівців було дванадцятеро, і всі городяни поставали навколішки, а один побіг сповістити інших. Назустріч їм вийшов хтось ніби архімандрит, який виспівував псалми грецькою, тримаючи дерев'яний хрест (то де ж ті срібні хрести, усіяні рубінами, бурмотів собі Поет), і сказав Бавдолінові, що вже віддавна в тих місцях очікують повернення пресвятих Волхвів, які, відвідавши Дитятко у Вифлеємі, за тисячі років пережили тисячі пригод. Й архімандрит той власне спитав, чи вони часом не вертаються в землі Пресвітера Йоана, звідки вони, безперечно, походять, щоб звільнити його від довгих трудів і перебрати владу, яку вони мали колись на тих благословенних землях.
Бавдоліно був на сьомому небі від щастя.