Прохожі, боячись опинитися на рогах, кидалися врозтіч, собаки шмигали під ноги найменш проворним, і ті, втрачаючи рівновагу, падали як стій прямо в грязь. А одна дама, нарум'янена, всипана мушками, обвішана гагатовими прикрасами і вогненними бантами — видпо, Венерина жриця, що вийшла на промисел,— спіткнулася на високих підборах і гепнулась горілиць, щоправда, не зашкодивши собі, бо, як казали любителі дурних жартів, допомагаючи їй встати, вона мала навик у таких падіннях. А потім ішла рота солдат, прямуючи з розгорнутим прапором і барабанщиком попереду десь па свій пост, і натовп відхлинув, даючи місце синам Марса, які не терпіли перешкод на своїй дорозі.
— Це все — звичайні речі,— озвався Ірод до Сігоньяка, захопленого таким видовиськом.— Спробуймо пробитися крізь натовп і вийти до того місця, де збираються диваки Нового мосту, смішні й недоладні постаті, яких цікаво побачити ближче. В жодному місті, окрім Парижа, не побачиш таких химерних типів. А тут вони ростуть поміж каменями бруківки, мов квіти, чи, скоріше, гидкі, потворні гриби, для яких немає кращого грунту, тгіж оця чорна грязь. Он якраз один із них, жебрущий поет де Майє23, прибув на поклон до бронзового корозія. Одні вважають, що це мавпа, яка втекла із звіринця, другі твердять — верблюд, привезений з пустелі. Остаточно питання ще не з'ясовано; я, приміром, беручи до уваги його дурість, пихатість і неохайність, думаю, що він — людина. Мавпи вишукують на собі нужу і розправляються з нею, а він і про це не дбає; верблюди вилизують свою шерсть і обсипаються порохом, наче пудрою, до того ж у них по кілька шлунків і вони пережовують корм, чого не може робити цей суб'єкт — живіт у нього завжди порожній, так само, як і голова. Киньте йому якусь милостиню — він візьме її, щось мимрячи і клянучи вас на чому світ стоїть. Отже, це чоловік, бо він нерозумний, брудний і невдячний. —
Сігоньяк дістав із гаманця срібну монету й подав її поетові; поринувши в глибокі роздуми, як це буває з людьми химерної вдачі і хворими на голову, той спочатку не бачив барона, що стояв перед ним. Нарешті помітив і, відігнавши пустопорожні роздуми, швидко, безтямним жестом схопив монету й засунув її в кишеню, невиразно пробурчавши якусь лайку, потім демон віршування знову заволодів ним, і поет почав ворушити губами, водити довкола очима й робити всякі гримаси, не менш цікаві, ніж у масок, виліплених під карнизом Нового мосту, причому, бурмочучи крізь зуби вірші, він відзначав стопи їх рухами пальців, неначе грав у мору24, забавляючи тими жестами шибеників, що зібралися довкола.
Треба сказати, що поет цей був виряджений ще химерніше, аніж те чуперадло, яке виставляють наприкінці карнавалу, а в перший день посту тягнуть спалювати, і ніж те опудало, яке вішають у садах та виноградниках, щоб відігнати ненажерливих пташок. Дивлячись на нього, можна було сказати, що то дзвонар із "Самарянки", або маленький Мавр з курантів Нового ринку, чи бронзовий чоловічок, який вибиває молоточком час у годиннику на дзвіниці Сен-Поль, зійшов і роздобув собі одяг у лахмітника. Старий, рудий, випалений сонцем і вимочений дощами капелюх, обтягнутий засмальцьованою стьожечкою, увінчаний замість султана з'їденим міллю півнячим пером, більше схожий на полотняну аптечну цідилку, ніж на людський головний убір, був насунутий до самих брів, так що хазяїн мусив задирати носа, аби щось побачити, бо його очі були майже закриті брудними обвислими крисами. Камзол, хтозна з якої матерії і якого кольору, мав бадьорішу вдачу, аніж господар — він сміявся, шкірячись розпоротими швами. Це кумедне вбрання лопалось од сміху та ще від старості, бо воно прожило вже більше років, ніж Мафусаїл 25. Вузька смужка повстини правила йому за пояс і перев'язь, на якій висіла довга рапіра без наконечника,— тягнучись позаду, вона дряпала бруківку вістрям, ніби лемешем плуга. Жовті атласні штани — певно, колись у них танцювали на сцені якісь комедіанти — були заправлені в чоботи, один — з чорної шкіри, такий, як у ловців устриць, а другий — білий, юхтовий з наколінником, один без підбора, другий — кривий, зі шпорою, шарувата підошва його давно б уже відлетіла, якби її не притримувала мотузка, кілька разів обкручена на нозі, мов зав'язка стародавніх котурнів. Короткий червоний вовняний плащ, що служив йому в будь-яку пору року й погоду, доповнював це спорядження, якого соромився б останній жебрак і яким, схоже, вельми пишався наш поет. З-під складок його плаща, рядом з руків'ям рапіри, котра, певно, мала захищати свого хазяїна, виглядав окраєць хліба.
Трохи далі, під одною з арок, поставлених на опори мосту, сліпець, якого супроводила дебела тітонька, що була ніби його очима, то горланив веселі куплети, а то комічно сумовитим голосом гугнявив пісню про життя, злочини і смер-іь знаменитого розбійника. В другому місці якийсь дурисвіт у костюмі з червоної саржі, із щипцями в руці метався на сцені, оздобленій гірляндами всяких зубів — іклів, різців, кутніх,— нанизаних на мідний дріт. Звертаючись до роззяв, гурт яких зібрався навколо, він твердив, що може без болю (для самого себе) видалити геть будь-які обламані зуби, навіть зовсім непіддатливі, з глибокими коренями, на вибір — ударом шаблі чи пострілом з пістолета, якщо, звісно, хтось не захоче, щоб цю операцію зробили звичайним способом.
— Я їх не вириваю,— кричав він верескливим голосом.— Я просто знімаю їх. У кого з вас погані зуби — заходьте сюди в коло, не бійтеся, я миттю вилікую.
Якийсь неборака з опухлою щокою —— його мучив зубний біль — наважився, сів на стілець, і "хірург" засунув йому в рот страшні щипці з полірованої сталі. Зуб ніяк не піддавався, й бідолаха, замість триматися за поручні крісла, сам тягнувся за ним, так що піднявся більш як на два фути в повітря, дуже розвеселивши цим натовп. Сильний ривок поклав край його мукам, і зубодер помахав над головами своєю закривавленою здобиччю.
Поки відбувалася ця химерна сцена, мавпа на ланцюжку, один кінець якого був прив'язаний у неї до шкіряного пояса, а другий — до сцени, забавно копіювала крики, жести і гримаси пацієнта.
Смішне видовисько не довго затримало Ірода та Сігоньяка — їм було приємніше постояти біля продавців газет і торговців книжками, які розклали свій крам коло парапету. Тиран звернув увагу супутника на одного обірваного старця; влаштувавшись по другий бік перил, на товстому карнизі мосту, поставивши рядом милицю та чашку, він піднімав свого засмальцьованого капелюха, тицяв його під ніс кожному, хто нахилявся, щоб погортати книжку чи просто подивитись, як тече вода, і ждав, доки туди кинуть дрібну мідну чи срібну монету, а коли ласка, то, може, й крупнішу — він не цурався ніякої і ладен був пустити в хід навіть фальшиву. "
— У нас,— мовив Сігоньяк,— тільки ластівки туляться по карнизах, а тут — люди!
— Ви називаєте цю потолоч людьми! — сказав Ірод.— Так можна назвати тільки з чемності, хоч, по-християнському, не слід нікого зневажати. Зрештою на цьому мості трапляються всякі, можуть бути навіть порядні люди, бо ж і ми тут. Прислів'я каже, що його не перейдеш, не здибавши монаха, білого коня й розпусниці. Он і справді мопах, поспішає, чалапаючи сандалями; певно, й кінь десь недалеко, їй-богу, погляньте-но: попереду шкапа стрибає, як на манежі. Нема поки що тільки куртизанки. Але ждати нам недовго. Замість одної он ідуть аж три — груди відкриті, самі намазані, мов колеса карети, сміються роблено, аби показати зуби. Прислів'я не збрехало.
Раптом почувся якийсь шарварок на другому кінці мосту, і натовп кинувся туди. На майданчику біля статуї — наії-вільнішому і найпросторішому місці — билися на рапірах якісь забіяки.
— Бий його! Бий! — кричали вони, люто нападаючи один на одного. Але то були тільки позірні випади та удари, як у театральних поєдинках, де хоч скільки ранять і вбивають, а мертвих не буває. Вони билися двоє проти двох, здавалося, з несамовитою люттю, рішуче відхиляючи шпаги товаришів, простягнуті, щоб розвести їх. Ця вдавана чвара мала на меті зібрати натовп, щоб злодіям у тисняві легше було вичищати кишені. Справді, не один цікавий підійшов до цього збіговиська в добрячому плащі на панбархатній підбивці, з туго набитим гаманцем, а вибрався з юрми в самому камзолі, витративши, не знаючи, де і як, усі свої гроші. Тоді забіяки, що ніколи й не сварились, а тільки змовилися, як на ярмарку пройдисвіти — а то вони й були,— помирилися, з удаваною щирістю потрясли один одному руку і сказали, що вдовольнили свою честь. Зробити це було нетрудно, бо честь у таких негідників не вирізняється особливою вразливістю.
Сігоньяк за порадою Ірода не підходив дуже близько до забіяк, так що бачив їх кепсько, тільки в просвітах поміж головами та плечима цікавих. Одначе йому здалося, ніби в цих чотирьох забіяках він упізнав людей, які таємниче приходили минулої ночі в заїзд на вулиці Дофіна, й барон поділився своєю підозрою з Іродом. Але пройди вже обачливо зникли в натовпі, і знайти їх було важче, аніж голку в стозі сіна.
— Можливо,— сказав Ірод,— усю цю чвару вони затіяли тільки для того, щоб привабити сюди вас, бо посланці герцога де Валомбреза, напевне, весь час ідуть за нами. Один із тих розбишак вдав би, що ваша присутність заважає йому, що при вас він почуває себе ніяково, і мовби ненароком, не встигли б ви й шпагу вийняти, завдав би вам смертельного удару, а його спільники, при потребі, добили б вас. А сказали б, що ненавмисне, що то була просто випадкова сутичка. Жертви таких нападів уже нічого не розповідаютьч
І ніхто не доведе, що все це — свідомо влаштована пастка.
— Мені гидко думати,— відповів благородний Сігоньяк,— що дворянин може бути здатний на таку підлість — убити свого суперника руками найманих бандитів. Якщо він не-вдоволений першим поєдинком, то я ладен знову схрестити з ним шпаги й битися доти, доки хтось із нас не буде мертвий. Так ведеться між порядними людьми.
— Безперечно, —-погодився Ірод,— але ж герцог, незважаючи на свої шаленство та пиху, чудово знає, що такий поєдинок був би для нього фатальний. Він уже скуштував вашого клинка, відчув ЙОЕО вістря. Поразка, повірте мені, викликала у нього диявольську злобу, і він не гребуватиме нічим, аби тільки помститися.
— Якщо герцог не хоче поєдинку на шпагах, то ми битимемось верхи на конях, стріляючи з пістолетів,— мовив Сігоньяк,— тоді він не зможе посилатися на те, що я дужчий у фехтуванні.
Отак розмовляючи собі, вони дійшли до Університетської набережної, коли раптом повз них промчала якась карета, мало не зачепивши Сігоньяка.