Внутрішнє устремління до цього набуття у власність відзначається такою потугою, що призводить до інвестування в смерть як у "нерухоме майно", причому це виявляється не лише в турботі про "третє мешкання", яким зробилася могила чи склеп (багато людей відразу купують дім у селі й місце на сільському цвинтарі), але й у намаганнях домогтися "якості смерти". Смерть персоналізована, смерть "з дизайном", з комфортом, "природна" смерть — це невід'ємне право, завершальна форма індивідуального буржуазного права. Власне, й безсмертя є не що інше, як проекція в нескінченність цього особистого природного права — набуття суб'єктом у власність потойбічного життя й вічности, — бо ж якщо це право невід'ємне в тілі суб'єкта, то повинне бути таким же й у його смерті. Який же ж відчай лежить в основі цього абсурдного прагнення, що аналоґічне бажанню, котре живить наше гарячкове нагромадження предметів і знаків, маніякальне колекціювання нашого приватного світу — потрібно, щоб смерть зробилася остатнім предметом колекції і, замість того, щоб пронизати цю інертність як єдино можлива подія, сама вступила у гру нагромадження й керування речами.
Єдиним порятунком від цього збочення, якого суб'єкт надає своїй загибелі, може бути лише насильницька, неочікувана смерть, котра відновлює можливість ухилитися від невротичного контролю, що його здійснює суб'єкт (*).
====
*Однак усе це дуже непросто, позаяк суб'єкт може ще й викликати насильницьку смерть, себто смерть "іззовні", — нещасливий випадок, самогубство або ж бомбовий напад, — щоб не ставити під сумнів своє "природне" безсмертя. Цей остатній виверт, остатня хитрість "я" може привести до протилежної крайности, себто до пошуків "абсурдної" смерти задля порятунку принципу свого безсмертя.
====
У всьому цьому вимальовується впертий, шалений опір принципові нагромадження, виробництва і збереження суб'єкта, котрий прочитується цим суб'єктом як проґрама його смерти. У всьому точиться гра смертю проти самої смерти. В системі, що вимагає жити й обертати життя у капітал, потяг до смерти виступає як єдина альтернатива. В дріб'язково реґламентованому світі, у світі реалізованої смерти залишається тільки одна можливість — нормалізувати все через руйнування.
ШАНТАЖ БЕЗПЕКОЮ
Існує ще одна форма соціяльного контролю, котрий здійснюється у вигляді шантажування життям і його продовженням, і форма ця — безпека. Сьогодні вона повсюдно постає перед нами, і "сили безпеки" існують у багатьох виявах — від страхування життя та соціяльного страхування до автомобільних ременів і Республіканських підрозділів безпеки. "Пристебніться", — виголошує рекламне гасло пасів безпеки. Немає сумніву, що безпека є промисловим підприємством, так само як і еколоґія, котра поширює її на рівні всього біолоґічного виду людини: і там, і тут ставкою у грі виступає конвертованість смерти, нещасливого випадку, хвороби та забруднення навколишнього середовища в капіталістичний надприбуток. Та головне полягає в тому, що тут ідеться про найгіршу з реґресій, котра позбавляє нас нашої власної смерти, — тієї смерти, якою кожен з нас марить у самісінькій глибині свого інстинкту самозбереження. У всьому цьому чаїться прагнення позбавити нас остатньої можливости подарувати собі смерть — остатньої нагоди для життя "обвести круг пальця" систему, котра захопила його в свої лабети. Тут знову ж таки під прицілом смерти перебуває обмін-дарунок, це символічне коротке замикання, котре становить виклик самому собі й своїй смерті. Не тому що воно виражає асоціяльний бунт індивіда, — знищення одного чи навіть мільйонів індивідів нітрохи не порушить дію закону системи, — а тому що в собі воно несе принцип соціяльности, котрий відзначається радикальною антаґоністичністю по відношенню до нашого соціяльного репресивного принципу. Саме обмін-дарунок і намагаються убити, коли хоронять смерть під зворотнім мітом про безпеку.
Вбити вимогу смерти. Може, це робиться для того, щоб жили люди? Ні: щоб вони умирали тільки тією смертю, котру допускає система — щоб живі були відірвані від своєї смерти, щоб вони обмінювали тільки форму свого після-життя під знаком застрахованости від будь-яких ризиків. Те ж саме відбувається і з автомобільною безпекою. Увінчаний шоломом, сповитий запобіжними пасами, припнутий до міту про безпеку, водій обертається в небіжчика, його ув'язнено в іншу смерть, котра вже не має мітичного характеру, — це смерть нейтральна та об'єктивна, як і вся техніка, це штучна і підступно-мовчазна смерть. Прикутий до свого авта, наглухо запакований у ньому, він вже не біжить назустріч своїй смерті, тому що він уже небіжчик. Секрет безпеки, — це наче біфштекс у целофані: вас закривають у домовину, щоб не дати вам умерти (*).
====
*Скрайньою формою такої практики виступає кріоґенізація, себто закриття у морозильну камеру для воскресіння у майбутньому.
====
Вся наша технічна культура творить штучне середовище смерти. Не лише озброєння, котрі повсюдно залишаються архетипом матеріяльного виробництва, але й механізми і щонайдрібніші об'єкти, серед яких ми проводимо своє життя, становлять для нас горизонт смерти, і смерть ця віднині має нерозчинний характер, позаяк вона кристалізувалася й зробилася недоступною: це постійний капітал смерти, де заморожено її живий капітал, так само як робоча сила заморожена в постійному капіталі й мертвій праці. Можна сказати навіть, що все матеріяльне виробництво становить собою не що інше, як велетенський "панцир відпорности", завдяки якому людський рід тримає смерть на віддалі від себе. Звичайно, смерть усе одно тяжіє над людством і таким чином тримає його в цьому панцирі, на котрий воно покладало такі надії. В масштабах цілої цивілізації це щось таке, як образ автомобіля-домовини: панцир безпеки — це мініятюрна смерть, котра зробилася технічним продовженням вашого тіла. Біолоґізація тіла й технізація довколишнього середовища йдуть пліч о пліч у межах того ж таки неврозу нав'язливих ідей. Технічне середовище — це надвиробництво речей, що забруднюють довколишнє середовище, речей крихких, одноразових. Адже лоґіка і стратеґія виробництва базується саме на оцій крихкості й недовговічності речей, воно живе за рахунок цього. Економіка стабільної продукції й добротних речей просто немислима: економіка розвивається лише за умови, що вона виділяє із себе загрозу, забруднення, зношеність, безнадію, нав'язливість. Економіка живе тільки відстроченням смерти, котре підтримується за допомогою матеріяльного виробництва, вона живе відновленням товарного запасу смерти й одночасним заклинанням її через підвищення вимог безпеки — це не що інше, як шантаж і репресія. Смерть остаточно секуляризувался в матеріяльному виробництві, — там вона розширено відтворюється, так само, як і капітал. І навіть наше тіло, що зробилося біолоґічною машиною, моделюється на кшталт цього неорґанічного тіла і таким чином перетворюється в нечистий об'єкт, котрий приречено на хворобу, нещасливий випадок і смерть.
Капітал, котрий живе продукуванням смерти, з таким же успіхом продукує й безпеку — адже це те ж саме, що й смерть. Безпека — це промислове продовження смерти, так само, як еколоґія — промислове продовження забруднення довколишнього середовища. Ще декілька покривал для небіжчика. Те ж саме можна сказати й про суспільні інституції, що становлять гордість нашої демократії: наприклад, соціяльне страхування є соціяльним протезом мертвого суспільства (травень 1968 року: "Соціяльне страхування — це смерть"!), себто суспільства, котре попередньо спустошене в усіх своїх символічних механізмах, в усій своїй системі глибинних обопільностей і зобов'язань, де не мав сенсу ні концепт безпеки, ні сам концепт "соціяльного". "Соціяльне" виникає тоді, коли суспільство бере на своє утримання смерть. Той же ж сценарій застосовується й до зруйнованих культур, що їх воскрешають та убезпечують у вигляді фольклору (пор. М. Де Серто, "Краса мертвого"). Так само й зі страхуванням життя: це домашня варіяція системи, котра повсюдно передбачає смерть як аксіому. Соціяльний вираз смерти ґрупи: кожен матеріялізується лише для іншого як соціяльний капітал, що залежить від смерти.
Усунення смерти ціною нескінченного омертвіння — ось вона, парадоксальна лоґіка безпеки. Ту ж таки ролю в контексті християнства відігравала аскеза. Нагромадження страждань і спокутних покарань могли виконувати ту ж таки ролю панциря відпорности, захисної домовини від пекла. Наш маніякальний потяг до безпеки може тлумачитися як велетенська колективна аскеза, попередження смерти в площині самого життя: завдяки дедалі більшій кількості захисних і запобіжних засобів, що пронизують усі законодавчі ухвали, інституції та матеріяльне устаткування нашої цивілізації, життя обертається в мертвотну рахубу запобіжности, ув'язнюється в своїй домовині, що застрахована від будь-яких ризиків. Рахуба після-життя — замість радикального обрахунку життя і смерти.
Наша система живе продукуванням смерти, хоч і претендує на те, що вона виробляє безпеку. Це переворот? Нітрохи. Це просто спотворення циклу, змикання двох його кінців. Якщо автомобільна компанія переорієнтовується на безпеку (як промисловість переорієнтовується на охорону природи) і при цьому не міняє асортименту, цільових пріоритетів і своєї продукції, то це свідчить, що безпека — це всього-навсього проблема підміни термінів. Безпека є внутрішньою передумовою відтворення системи на певному відтинку її експансії, так само, як зворотній зв'язок є всього лиш внутрішньою процедурою реґулювання систем, що сягнули певного рівня складности.
Після звеличення виробництва сьогодні належить героїзувати безпеку. "За нашої доби, коли кожен може розбитися за кермом будь-якого авта й за будь-якої швидкости, справжнім героєм є той, хто не хоче гинути" (реклама "Порше": "Давайте не будемо звеличувати смерть"). Однак утілити це непросто, позаяк люди байдужі до безпеки: їм було не до смаку, коли "Форд" і "Дженерал Моторз" запропонували їм безпеку в 1955-1960 роках. Скінчилося тим, що її довелося повсюдно нав'язувати. Недалекоглядна безвідповідальність? Ні, цей спротив потрібно пов'язувати із опором будь-яким виявам "раціонального" суспільного поступу, який повсюдно спостерігається в історії традиційних ґруп, — це опір щепленням, профілактичним заходам, безпеці праці, шкільній освіті, гіґієні, контролю народжуваности та багатьом іншим речам.