Тієї миті у відчинене вікно на горищі влетів камінчик і впав на підлогу. Андерс квапливо підняв його.
— Виклик від ворога, — сказав він, розгортаючи папірця, що був намотаний на камінчика.
— Що там пишуть нікчемні Червоні? — спитала Єва-Лотта.
"Шалудиві, паршиві пуделі з ордену Білої Троянди, —
прочитав Андерс.
— Шукати старі папери за книжковою шафою ви вмієте, але Виликого Мумрика ни знайдите довіку. Бо він знайшов сховок у кублі Виликого Дикого звіра, а ім'я його ТАЄМНИЦЯ! Та коли Вили-кий Дикий звір укусить вас за носи, то ви скажите половину його імини. А решта буде те, чим присмачують їжу, втямили, шалудиві пуделі?"
— Ви тепер кинете бойовий поклик? — з надією в голосі спитав Расмус, коли ватажок закінчив читати.
— Ні, спершу нам треба подумати, — відповіла Єва-Лотта. — Расмусе, що ти скажеш, коли я вкушу тебе за носа?
— Скажу: перестань! — відповів Расмус.
Єва-Лотта нахилилася і грайливо вкусила його за круглий кінчик носа.
— Ой! — зойкнув Расмус.
— Атож, кажуть "ой", — мовила Єва-Лотта.
— А їжу присмачують перцем, — сказав Андерс. — "Ойперець"! Дурнішої назви й не придумаєш. Навіть для Червоних занадто дурна.
— Ойсіль, — сказав Калле. — їжу присмачують сіллю.
— Як же вони спромоглися покласти Великого Мумрика до Ойсілевої буди? — здивувалася Єва-Лотта. — Мабуть, приспали його хлороформом.
— Кого, Великого Мумрика? — обурився Андерс.
— Та ні, Ойсіля, звичайно!
Ойсілем звали кунделя головного лікаря. Пес був такий лютий, як і сам головний лікар, а це вже багато важило.
— Вони, певне, стежили, коли доктор Гальберґ водив його на прогулянку, — сказав Калле.
— І що нам робити? — спитала Єва-Лотта. Вони посідали на підлогу й почали радити раду.
Расмус також. Він слухав вухами й очима, — тепер нарешті почнеться найцікавіше.
Андерс глянув на Расмуса, і очі в нього засвітилися. Расмус так довго й віддано чекав, поки нарешті стане Білою Трояндою, що вони не мали серця відмовити йому. Хоч, властиво, дуже морочливо було панькатися з таким малим хлопцем, що весь час плутався в них під ногами. Треба було придумати Расмусові якесь завдання, щоб він не дуже заважав. А самим спокійно обміркувати все, пов'язане з війною Троянд.
— Послухай Расмусе, — сказав він. — Піди до лікарні й поглянь, чи Ойсіль сидить у своїй буді!
— Можна мені кинути бойовий поклик? — спитав Расмус.
— Можна, — відповіла Єва-Лотта. — Тільки йди!
І Расмус пішов. Він уже багато годин учився лазити по мотузці, якою Білі Троянди вибиралися до свого штабу і спускалися з нього. Вгору він іще не міг вилізти, але шугнути вниз міг, хоч те шугання здавалося йому вкрай небезпечним.
Тепер він ухопився за мотузку й кинув найгрізніший бойовий поклик з усіх, які будь-коли лунали в пекаревому садку.
— Чудово, — сказав Андерс, коли Расмус зник. — Нарешті можна поговорити про наші справи. Поперше, треба вивідати, коли саме доктор Гальберґ ходить на прогулянку з Ойсілем. Це зробиш ти, Єво-Лотто.
— Буде зроблене, — сказала вона.
Расмус подався до лікарні. Він знав, куди йти, бо вже провідував Ніке. Головний лікар мешкав у віллі зовсім близько від лікарні, і на подвір'ї в нього стояла собача буда. На хвіртці до садиби головного лікаря було написано: "Приватна власність" і "Стережіться собаки". Але, на щастя, Расмус не вмів читати, тому спокійно зайшов на подвір'я. Ойсіль лежав у буді. Він злісно загарчав на Расмуса, і той стурбовано зупинився. Він не так зрозумів своє завдання. Вирішив, що йому треба було принести Великого Мумрика до штабу, а як же його взяти, коли Ойсіль так гарчить на нього? Расмус озирнувся навколо, шукаючи, кого б покликати на допомогу, і, на свою велику втіху, побачив, що до нього йде якийсь дядько. До того ж, виявилося, що це був лікар, який оперував Ніке.
Доктор Гальберґ саме йшов до лікарні, коли побачив маленького лицаря Білої Троянди перед будою Ойсіля. Звичайно, доктор не знав, що це був лицар, а то б виявив до нього більше розуміння. Тепер же він був сердитий і прискорив ходу, щоб покарати грішника. Та Расмус, який вірив, що добрі не тільки кіднапери, а й головні лікарі, благально глянув йому в суворе обличчя і сказав:
— Слухай-но, забери на хвилину собаку, бо мені треба дістати з буди Великого Мумрика.
А коли доктор не кинувся стрімголов виконувати його прохання, Расмус узяв його за руку, лагідно, але рішуче повів до буди і сказав:
— Будь ласка, швидше, бо я дуже поспішаю.
— Он як, поспішаєш? — мовив доктор і засміявся.
Тепер він упізнав Расмуса — це ж той хлопчик, якого були вкрали і про якого так багато писали в газетах.
— Ти хіба не підеш зі мною привітатися з Ніке? — спитав доктор.
— Піду, але спершу мені треба забрати Великого Мумрика, — непохитно відповів Расмус.
Ніке довідався все про Великого Мумрика. Навіть побачив його. Расмус гордо тицьнув камінця йому під самий ніс. Він також кинув бойовий поклик Білої Троянди, щоб Ніке почув, як він звучить.
— Тепер я вже Біла Троянда, розумієш? — пояснив Расмус. — Годину тому я склав присягу.
Ніке замилувано подивився на нього.
— Так, кращої Білої Троянди не було ніколи, — сказав він.
Расмус погладив його по руці і сказав:
— Добре, Ніке, що ти вже не спиш.
Ніке теж так вважав: добре, що він уже не спить. Але ще мине якийсь час, поки його випишуть із лікарні. Та він знав, що одужає, — а потім, мабуть, усе якось владнається. Доктор Гальберґ і професор обіцяли допомогти йому, скільки зможуть. Ніке був спокійний за своє прийдешнє.
— І добре, що в тебе вже не йде кров, — повів далі Расмус, показуючи на сорочку Ніке, білу й гарну, без жадної краплі крові.
Ніке також був радий, що в нього вже не йде кров. Він раніше ніколи не хворів і як дитина природи відчував глибоку пошану до всяких дивовижних лікарських вигадок. Хоч би до переливання крові, про що він дуже хотів розповісти Расмусові. Ну хто б подумав: лікарі взяли кров в іншого чоловіка і влили йому, бо він утратив багато власної крові там, на острові Кальвен.
— Узяли в іншого кіднапера? — спитав Расмус, якому також здавалось великим дивом, що лікарі до такого додумалися.
Раптом він заквапився. Власне, коли хтось бере участь у війні Троянд, то не повинен відвідувати хворих. Він міцно стиснув у руці Великого Мумрика й рушив до дверей.
— До побачення, Ніке, — сказав він. — Я прийду до тебе іншого дня.
І не встиг Ніке відповісти, як він зник.
— Гарне хлопченя, — промовив Ніке сам до себе.
Калле, Андерс і Єва-Лотта й досі сиділи на пекаревому горищі. Там щойно побував пекар Лісандер зі свіжими булочками.
— Як щиро казати, то ви не заслужили ніяких булочок, — пробурмотів він. — Скільки через вас буває клопоту. Але хай уже, — додав він і погладив Єву-Лотту по щоці. — Пару булочок ви все-таки заслужили!
Тільки-но він спустився до пекарні, як знадвору почувся бойовий поклик. Це повертався посланий у розвідку лицар Білої Троянди. Гупаючи ногами, немов цілий загін вояків, він піднявся сходами нагору.
— Ось, — сказав він і кинув Великого Мумрика на підлогу.
Калле, Андерс і Єва-Лотта витріщили на нього очі. Потім глянули на Великого Мумрика. Потім глянули одне на одного і засміялися.
— Біла Троянда отримала секретну зброю, — сказав Андерс. — Ми отримали Расмуса.
— Так, тепер хай Червоні начуваються, — мовив Калле.
Расмус занепокоєно позирав то на одного, то на другого. Невже вони сміються з нього? Хіба він не зробив усе як слід?
— Я ж зробив добре, — боязко сказав він. Єва-Лотта дала йому легенького щигля по носі.
— Так, Расмусе, — мовила вона, сміючись, — ти справді зробив добре.
Примітки
1
Ере — найдрібніша монета у Швеції.
2
Густав Васа (1496–1560) — шведський король.
3
Популярні серед туристів королівський палац і парк біля Стокгольма.
4
Королівська резиденція у провінції Естер'єтланд із руїнами монастиря XII сторіччя.