Сліпота — це підземелля, з якого чути глибоку вічну гармонію.
В той час, як Урсус, умовляючи вовка, нахилив голову, Ґуїнплен підвів очі.
Він тільки почав пити з чашки чай, та так і не закінчив; він поставив її на стіл так повільно, наче ослабла пружина; пальці в нього залишилися відкриті, сам він сидів нерухомо, втупивши очі, й не дихав.
За Деєю в дверях стояв чоловік.
Чоловік був одягнений в чорне з судовою шапочкою. На ньому була перука, в руці він держав залізну палицю з вирізаними коронами на обох кінцях.
Палиця була коротка й масивна.
Уявіть собі Медузу, що просунула голову між двома райськими гілками.
Урсус відчув, що прийшла нова людина, й підвів голову, не спускаючи Гомо, — він пізнав страшну особу.
Він затремтів з голови до ніг.
Він сказав тихо на вухо Ґуїнпленові:
— Це уепентек.
Ґуїнплен пригадав.
В нього трохи не зірвалося слово здивовання, проте він стримався.
Залізна палиця, що закінчувалася на обох кінцях коронами, була Iron weapon — залізне жезло.
На цьому залізному жезлі урядовці міського суду присягали, вступаючи на посаду, чому давні поліцаї в Англії мають своє прізвище уепентеків.
За чоловіком у перуці, в тіні, видно було збентеженого хазяїна гостиниці.
Чоловік, не кажучи ні слова й уособлюючи Muta Themis[48] старовинних хартій, спустив свою праву руку через осяйну Дею, торкнувся залізною палицею до Ґуїнпленового плеча й одночасно великим пальцем лівої руки показав назад на двері Зеленого Ящика. Цей подвійний жест, тим більше владний, що він був мовчазний, визначав: "іди за мною".
Pro signo exeundi sursum trahe [49], — каже норманська збірка манастирських грамот.
Особа, на яку клали залізне жезло, не мала іншого права, крім права коритися. Жадних заперечень проти німого наказа. Тяжкі англійські кари загрожували неслухові.
Під цим суворим дотиком закона Ґуїнплен спочатку затремтів, а потім наче скам'янів.
Коли б залізна палиця не просто доторкнулася до плеча, а щосили вдарила його по голові, він не був би більше приголомшений. Він бачив, що поліціиний урядовець вимагає, щоб він ішов за ним. Але чому? Він не розумів.
Урсус, і собі також збентежений, вбачив тут річ досить ясну. Він подумав про своїх конкурентів-комедіянтів та проповідників, про доноси на Зелений Ящик, про вовка — теж злочинця, про власні суперечки з трьома бішопсгетськими інквізиторами, і хто знає? може — але це було б надто жахливо — про необережну й бунтарку балаканину Ґуїнплена, що торкалася королівської влади. Він трусився всім тілом.
Дея посміхалася.
Ні Ґуїнплен, ні Урсус не промовили жадного слова. У обох була та сама думка: не турбувати Деї. Вовк мабуть теж був тієї самої думки, бо перестав гарчати. Правда, Урсус не спускав його.
А втім і Гомо, при нагоді, бував розсудливий. Хто не помічав у тварин певної розумної тривоги?
Може в тій мірі, оскільки вовк міг розуміти людей, він почував і себе засудженим на вигнання.
Ґуїнплен підвівся.
Не могло бути ніякого опору, — Ґуїнплен знав це, бо він пригадував Урсусові слова; не можна було й питати.
Ґуїнплен залишився стояти перед уепентеком.
Уепентек зняв жезло з його плеча, одвів од нього залізну палицю й держав її прямо перед собою в наказовому становищі. Тоді весь народ добре розумів цей знак поліції, що визначав таке розпорядження:
— Ця людина нехай іде за мною й ніхто інший. Всі залишайтеся. Мовчіть.
Ніякої цікавости. Поліція всіх часів мала вподобу до потайливосте.
Такі способи заарештування звалися "секвестром особи".
Уепентек єдиним рухом, наче автомат, що крутиться навколо себе, повернувся спиною і розміреною поважною ходою пішов до дверей Зеленого Ящика.
Гуїнплен подивився наУрсуса.
Урсус відповів йому пантомімою: підняв угору плечі, притиснув лікті до боків, розчепірив руки й зморщив брови; це визначало: треба скоритися невідомому.
Ґуїнплен подивився на Дею. Вона замислилася й посміхалася.
Він поклав кінці пальців на губи й послав їй поцілунок.
Урсус, що відчув певне полегшення від страху, коли уепентек повернувся спиною, використав момент, щоб шепнути Ґуїнпленові на вухо:
— — Заклинаю тебе твоїм життям, — не кажи нічого, поки тебе не спитають.
Ґуїнплен, дбаючи про те, щоб не вчинити шуму, ходив наче в кімнаті хворого, зняв з перегородки капелюха і плащ, загорнувся в нього до самісіньких очей й спустив капелюха на чоло. Він не лягав спати й тому залишився в своєму робочему одязі із шкуратяним нагрудником на шиї; він ще раз подивився на Дею: уепентек, дійшовши до надвірних дверей Зеленого Ящика, підняв свою палицю й почав спускатися по маленьких східцях; тоді й Ґуїнплен посунувся за ним, наче цей чоловік тягнув його на невидимому ланцюзі. Урсус дивився, як Ґуїнплен виходив із Зеленого Ящика; вовк у цей момент почав жалісно вити, але Урсус спинив його й сказав йому тихо:
— Він повернеться.
На дворі хазяїн таверни Ніклес улесливим і владним жестом намагався заглушити крик переляку в устах Венери та Феби, що з одчаєм дивилися, як виводили Ґуїнплена, а також на жалобний одяг і залізну палицю уепентека.
Обидві дівчини закам'яніли. У них були пози сталактитів.
Приголомшений Ґовікум виглядав з напіводкритого вікна.
Уепентек ішов поперед Ґуїнплена за декілька кроків, не повертаючися і не озираючись, з тим крижаним спокоєм, який дає свідомість, що ви — —самий закон.
Обидва в гробовому мовчанні перейшли через двір, через темну залю таверни ñ вийшли на площу. Перед дверима готеля зібралося декілька перехожих і невеличкий поліційний загін з судовим приставом на чолі. Здивовано й мовчки цікаві розступилися й посторонилися з англійською дисципліною перед палицею констебля. Уепентек напрямився до маленьких вулиць, що йшли вздовж Темзи і звалися тоді Літль-Стрендом. З правого й лівого боку Ґуїнплена в дві шереги йшли вартові; він був блідий, не робив жадних жестів і жадних рухів, крім того, що йшов, загорнутий у свій плащ, як у саван; він поволі віддалявся від готелю, мовчки йдучи за мовчазним чоловіком, як статуя за привидом.
III
LEX, REX, FEX1
Арешт без пояснення, що дуже здивував би сучасного англійця, був поліційний спосіб, що його дуже вживали тоді у Великобрітанії. До нього вдавалися, особливо в таких делікатних справах, що для них у Франції вживали так звані lettres de cahcet, запечатані розпорядження, і вдавалися всупереч habeas corpus навіть ще за Ґеорга II.
Мовчазні арешти були протилежні арештам з одвертим покликом до суду й показували, що слід мовчати, поки не буде з'ясовано деяких темних моментів.
Вони визначали: питання заборонені.
Вони показували, що в діях поліції були певні державні інтереси.
До таких арештів прикладали правничий термін private, тобто при замкнених дверях.
Саме в такий спосіб Едвард III, як повідомляють деякі літописці, заарештував Мортімера на ліжку своєї матері, Ізабели Французької. Та це ще можна піддати в сумнів, бо Мортімер, раніш ніж його було заарештовано, зазнав облоги в своєму замку.
Закон, король, чернь
Варвік, виробничий королів, з охотою практикував цей спосіб "принаджувати людей".
Кромвель вживав його, особливо в Конновті, і з такою мовчазною обережністю було заарештовано в Кільмеко Трелі-Аркло,, родича графа Ормонда.
Таке заарештування простим жестом пристава визначало скоріш розпорядження про явку до суду, ніж розпорядження про арешт.
Іноді воно було методом слідства і, накладаючи на всіх мовчання, мало в собі навіть певне милосердя до особи, що її заарештували.
А для народа, що мало був обізнаний у цих відтінках, мовчазні арешти здавалися особливо страшними.
Не слід забувати, що Англія 1705 року й навіть значно пізніше не була така, яка вона є за наших часів. В ній цілком панувало велике безладдя, а іноді й великі утиски. Данієль деФоє, що зазнав ганебного стовпа, характеризує деякі сторони соціяльного порядку в Англії такими словами: "залізні руки закона". Тут був не тільки закон, а й сваволя.
Додамо, що людей залюбки карали в самих в'язницях; оману змішували з карою; гидкий спосіб, до якого Англія повертається тепер, даючи таким чином світові можливість бачити видовище великої нації, що, бажаючи кращого, вибрала найгірше й що, маючи перед собою з одного боку минуле, а з другого боку прогрес, помилково вважає ніч за день.
IV
УРСУС ШПИГУЄ ЗА ПОЛІЦІЄЮ
Як ми казали, згідно з дуже суворими поліційними законами того часу, вимога йти за уепентеком, що з нею зверталися до певної особи, містила в собі щодо всіх інших присутніх осіб розпорядження не рухатися з місця.
Але декілька цікавих не послухалися і здалека супроводили похід, що відводив Ґуїнплена.
Урсус був у тім числі.
Урсус, як це цілком зрозуміло, скам'янів. Проте Урсусові стільки разів доводилося стикатися з усякими сюрпризами бродячого життя і з такими несподіваними неприємностями, що в нього, як у військового корабля, вже був свій ґвалтовний дзвін, який кликав до бойового поста всю команду, цебто весь його розум.
Він поспішив скинути з себе скам'янілість і почав роздумувати. Не слід хвилюватися, а треба ставати лицем до небезпеки.
Подивитися прямо на те, що трапилося, це обов'язок кожної не дурної людини.
Не намагатися зрозуміти, а діяти. Негайно. Урсус запитував самого себе:
— Що ж робити?
Коли Ґуїнплен відійшов, Урсус почав вагатись, охоплений подвійним страхом: страхом за Ґуїнплена, що наказував йому йти за ним; страхом за себе, що вимагав залишитися.
u В Урсуса була безстрашність мухи й безстрашність мімози. Його переляку не можна й описати. Але він героїчно зважився й вирішив зневажити закона й піти за уепентеком, — так його непокоїло те, що могло трапитися з Ґуїнпленом.
Треба, щоб великий був страх, коли в ньому з'явилося стільки сміливости.
На які сміливі вчинки може штовхнути переляк навіть зайця!
Нестямна сарна стрибає через провалля. Перелякатися до того, що загубити будь-яку обережність — це одна з форм жаху.
Ґуїнплена скоріше вкрали, ніж заарештували. Свою операцію поліція виконала так раптово, що на ярмарковій площі, де в такий ранішній час буває мало народу, майже нічого не помітили. Майже ніхто в балаганах на Торінцовому полі не підозрівав, що уепентек приходив шукати Людину, що сміється.