Отож кінчаю свою оповідь.
Розділ ХLIV
ПОСТСКРИПТУМ КЛАРЕНСА
Замість нього напишу про це я, Кларенс. Він запропонував мені разом з ним вийти з табору й подивитися, чи не можна допомогти пораненим. Я відраджував його як міг. Казав, що коли їх там багато, ми однаково нічого не зарадимо, та й хоч би як воно було, а отак ходити між них просто нерозумно. Та коли він уже щось собі постановляв, його рідко вдавалося переконати в іншому. Отож ми вимкнули з наших огорож електричний струм, узяли з собою охорону і, перелізши через вал із мертвих лицарів, пішли полем бою. Перший поранений, що попрохав допомоги, сидів, зіпершись спиною на вбитого товариша. Коли Хазяїн нахилився й заговорив до нього, поранений упізнав його і вдарив кинджалом. То був сер Меліагронс — я побачив це, знявши з нього шолом. Він уже ніколи не покличе когось на допомогу.
Ми віднесли Хазяїна до печери й заходилися коло його рани, на щастя, не дуже серйозної. В цьому ділі нам допомагав і Мерлін, але тоді ми ще не знали, що то він. Мерлін переодягся старою жінкою і з’явився в подобі добросердої селянки. Гладенько виголившись і намастивши обличчя коричневою фарбою, він прийшов до нас через кілька днів після того, як поранили Хазяїна, і сказав, що може для нас куховарити. Вдавана стара сказала нам, що всі її родичі подалися до нових таборів, які лаштує ворог, а вона лишилася сама і мало не помирає з голоду. Хазяїн уже швидко одужував і розважався тим, що дописував свою оповідь.
Ми зраділи цій жінці, бо людей мали обмаль. Ми опинилися в пастці, яку самі ж таки собі й наставили. Якщо ми залишимось тут, мертвяки вб’ють нас, а якщо подамося геть від своїх оборонних споруд, перестанемо бути невразливими для ворога. Ми перемогли й самі були переможені. Хазяїн розумів це; всі ми це розуміли. Якби вирушити в один з нових таборів і спробувати дійти якоїсь згоди з ворогом… Але Хазяїн піти не міг, і я не міг, бо один з перших занедужав, отруєний смородом багатьох тисяч трупів. Слідом за мною злягли інші, потім ще і ще. А взавтра…
Завтра. Ось воно й настало. А з ним — кінець. Десь близько півночі я прокинувся й побачив, що та відьма виробляє якісь чудернацькі паси над головою Хазяїна, і страшенно здивувався. Усі, крім варти при динамо-машині, міцно спали, і в печері не чути було ні звуку. Нарешті стара облишила свої таємничі химери й рушила до дверей.
— Ану стій! Ти що це робила?
Вона зупинилась і сповненим зловтіхи голосом промовила.
— Ви були переможцями — тепер ви переможені! Всі оці — приречені, і ти також. Ви всі сконаєте в цій печері, всі, крім нього. Він тепер спить і спатиме тринадцять віків. Я — Мерлін!
І він зайшовся таким невтримним, божевільним сміхом, що аж заточився, наче п’яний, і вхопився за один з наших електричних дротів. Так він і лишився стояти з роззявленим ротом і досі сміється. І, певно, той закам’янілий сміх зостанеться на його обличчі аж доти, доки тіло його розсиплеться на порох.
А Хазяїн і не зворухнеться — спить, наче мертвий. Якщо він сьогодні не прокинеться, ми вже знатимем, що то за сон, і тоді покладемо його тіло в найдальшому закутку печери, де ніхто його не знайде і не зможе наглумитися з нього. А ми, решта, умовилися так: якщо хоч одному з нас пощастить вийти звідси живим, він сумлінно опише все, що тут сталося, і сховає рукопис разом із Хазяїном, нашим любим, добрим проводирем, якому цей рукопис належить — живому чи мертвому.
Кінець рукопису
ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО АВТОРА
Коли я відклав рукопис, надворі вже розвидніло. Дощ майже перестав, усе довкола було сіре й сумне, і знесилена буря, вщухаючи, востаннє зітхала й хлипала. Я підійшов до кімнати незнайомця і, ставши біля прочинених дверей, прислухався. А коли почув його голос, постукав у двері. Відповіді не було, проте голос чувся й далі. Я зазирнув до кімнати. Незнайомець лежав горілиць на ліжку і уривчасто, але з великим запалом щось говорив, розкинувши руки й неспокійно шарпаючи ними, як ото хворий у гарячці. Я тихцем підступив до ліжка й нахилився над ним. Він і далі щось бурмотів, а то й вигукував. Я обізвався якимсь словом — аби тільки привернути його увагу. Його осклілі очі вмить заблищали, а попелясте обличчя спалахнуло радістю, вдячністю, приязню.
— О Сенді, нарешті ти прийшла!.. Як я тужив за тобою! Сядь поруч мене… не покидай мене… ніколи більше не покидай мене, Сенді, ніколи… Де твоя рука? Дай її мені, люба, я хочу тримати її… отак… тепер усе гаразд, усе добре, і я знову щасливий… Ми знову щасливі, правда ж, Сенді?.. Я майже не бачу тебе, ти вся наче в тумані, невловна, мов хмаринка, але ти тут, і з мене досить цієї благословенної миті… я тримаю твою руку в своїй, ні, не забирай її… ще трохи… мені вже недовго її тримати… А то була наша донечка?.. Алло-Центральна!.. Вона не озивається. Може, спить? Принеси її, коли прокинеться, і дай мені торкнутись її рученят, її личка, її волоссячка і попрощатися з нею… Сенді!.. Атож, ти тут. Я на мить забувся й думав, що ти пішла… Чи довго я хворію?.. Мабуть, довго — мені здається, місяці минули… А які сни мені ввижалися, Сенді, які химерні й моторошні сни! Ну чистісінька тобі правда, а не сон… усе воно, звісно, було марення, але ж таке правдиве! Мені ввижалося, ніби король помер, а ви лишились у Галлії і не можете дістатися додому, ввижалася революція; в тих маячних снах я бачив, як ми з Кларенсом та купкою моїх юних прибічників воюємо з усім лицарством Англії і винищуємо його до ноги! Та й це — не найбільше диво. Мені марилося, ніби я істота з далекої прийдешньої доби, що має настати через багато століть, і навіть це видавалося такою ж правдою, як і все інше! Так-так, ніби я перенісся з тієї доби назад у нашу, а тоді знову в оте далеке майбуття і опинився, самотній і всім чужий, у геть незнайомій мені Англії, і між нами запала прірва в тринадцять століть — між мною і тобою, між мною і моїм домом та друзями, між мною і всім тим, що таке любе мені, задля чого тільки й варто жити!.. Який то був жах, Сенді, ти навіть уявити собі не можеш! О, не йди від мене, Сенді, не залишай мене ні на мить… не дай мені знов утратити тяму… Смерті я не боюся, хай собі приходить, аби тільки не було тих марень, тих жахливих марень, що крають мені душу… мені несила терпіти їх більше… О Сенді!..
Ще деякий час він бурмотів щось нерозбірливе, а потім затих, немовби передчуваючи наближення смерті. Раптом пальці його почали гарячково бгати укривало, і з цього я зрозумів, що надходить кінець. А коли горло йому стисла передсмертна судома, він трохи піднявся, начебто прислухаючись до чогось, а тоді мовив:
— Сурмлять у ріг?.. То король! Спускайте міст! Людей на замкові мури! Погасіть…
Він готував свій останній "ефект", але так і не довів його до кінця.
Примітки
1
Жанна-Антуанетта Пуассон маркіза Помпадур (1721–1764) — "офіційна коханка" (maîtresse en titre) і приватний секретар французького короля Людовіка XV (1710–1774). Мала великий вплив у вирішенні державних справ, зокрема сприяла вступу Франції в Семилітню війну (1756–1763).
2
Герцогиня Клівленд, уроджена Барбара Вільєрс Палмер (1641–1709) — коханка англійського короля Карла II (1630–1685); користуючись своїм становищем, втручалася в питання закордонної політики, розподіляла посади і привілеї.
3
Варвіцький замок — старовинна фортеця на річці Ейвон. Уперше згадується бл. 915 р.; в 1086 р. за наказом Вільгельма Завойовника розбудована і зміцнена.
4
Круглий Стіл — один із символічних атрибутів лицарських романів артурівського циклу. За стіл могли сісти одночасно 150 лицарів, а круглим його було зроблено для того, щоб ніхто не відчував себе обійденим.
5
Історичну основу сатирико-фантастичного роману Марка Твена становить зібрання середньовічних хронік і легенд у книзі Т. Мелорі "Смерть Артура". Томас Мелорі (1394–1471) — англійський письменник. Брав участь у Столітній війні (1337–1453), обирався до англійського парламенту. Кінець свого багатого на пригоди життя провів у в’язниці, де й написав свою єдину книгу. В ній розповідається про легендарного короля Артура, який зібрав під свої прапори цвіт британського лицарства, прогнав ненависних англосаксонських завойовників і заснував державу, де панували закони справедливості і честі.
6
Кромвель Олівер (1599–1658) — визначний діяч англійської буржуазної революції XVII ст., керував парламентською армією, яка перемогла під час громадянської війни військо короля Англії Карла І (1600–1649). Кромвель відіграв вирішальну роль у проголошенні Англії республікою після страти Карла І, але сам 1653 р. запровадив у країні режим одноособової військової диктатури.
7
Сер Ланселот Озерний — один з головних героїв лицарських романів артурівського циклу. У книзі Мелорі Ланселот уособлює ідеал лицарства і вірності, однак саме він став коханцем дружини короля Артура, королеви. Гвіневери, і винуватцем війни, в якій загинув Артур і розпалося товариство Круглого стола.
8
Сер Кей — в легендах артурівського циклу зведений брат короля Артура, управитель (сенешаль) його палацу; це хвалько і легкодухий забіяка, інтриган, який завжди зазнає невдачі.
9
Гартфорд — адміністративний центр штату Коннектікут, за часів Твена один з найбільших промислових центрів США. Письменник оселився в Гартфорді на початку 70-х років і написав там свої кращі твори.
10
Бріджпорт — портове місто в штаті Коннектікут.
11
Камелот — у хроніках артурівського циклу — головна резиденція короля Артура.
12
Палімпсест — пергамент або дощечка, на яких первісний текст стирався і замінявся новим; також старовинні рукописи, виконані на матеріалі багаторазового вжитку.
13
528 р. справді відбувалися сонячні затемнення (чотири рази протягом року), але не в той день, який вказується в романі.
14
Арканзас — штат на півдні США, де ще з рабовласницьких часів панувало беззаконня, право кулака і самосуду.
15
Як твердять дослідники, Мерлін був бардом при кельтському вожді Артурі. Легенди, в яких розповідається про Мерліна — могутнього чарівника і віщуна, — з’являються лише в XII ст.
16
Команчі — кочове мисливське плем’я північноамериканських індіанців, винищене внаслідок територіальної експансії США.
17
"Історія Тома Джонса, знайди" — реалістичний роман одного з видатних письменників англійського Просвітництва Генрі Філдінга (1707–1754).