Поки ви її не приборкаєте, їй плювати на мої накази.
Борина пустив ці скарги повз вуха. Він прислухався з дедалі більшим нетерпінням, але жодного звуку не чути було знадвору, тільки хуга вила та ніби дубиною била в стіни, так що дім тріщав і стогнав.
— Підете? — тихо спитала Ягна.
Він не відповів; у цю хвилину відчинилися двері в сіни, в кімнату влетів задиханий Вітек і вже з порога гукнув:
— Пан приїхав!
— Давно? Зачиняй швидше двері!
— Щойно. Ще бубонці чути.
— Сам їхав?
— Не знаю. Так мете, що я тільки коней побачив.
— Біжи в цю мить і довідайся, де він зупинився.
— Підете до нього? — спитала Ягна, затаївши дух.
— Почекаю, поки покличуть, напрохуватися не буду. Та вони без мене нічого не надумають.
Обоє замовкли. Ягна мотала пряжу, лічила нитки і зв'язувала їх у пасма, а старий, у якого від нетерпіння робота не клеїлася, встав і почав одягатись. Він ще не встиг узяти шапку, як примчав Вітек.
— Пан сидить у мельника, в тій кімнаті, що вікнами на вулицю, а коні стоять на подвір'ї.
— Де це ти так у сніг викачався?
— Мене вітер у замет звалив.
— Брешеш! З хлопчиськами, мабуть, у снігу качався.
— Їй-богу, вітер мене звалив.
— Дери одежу, дери. Як дам тобі, поганцеві, ременя, знатимеш.
— Та я ж правду кажу! Так віє, що на ногах встояти важко.
— Відійди від печі, вночі будеш вигріватися! Скажи Петрекові, щоб ішов молотити, а ти йому допоможи. Не ганяй по селу, висолопивши язика, мов цуценя!
— Зараз, я тільки ще дрівець принесу, хазяйка звеліла...— жалібно сказав Вітек, дуже ображений тим, що йому не дали розповісти про все побачене. Він ще покрутився по хаті, свиснув Лапі, але той згорнувся клубком і не хотів уставати, отож довелося йти самому. Борина, вже зовсім одягнений, тинявся з кутка в куток, поправляв вогонь у печі, заходив у комору, поглядав у вікно або виходив на ґанок і чекав з дедалі більшим нетерпінням, але ніхто не приходив його кликати.
— Може, забули...— зауважила Ягна.
— Овва! Про мене забудуть!
— Ви ковалеві вірите, а він брехун найперший!
— Дурна! Не кажи про те, чого не розумієш!
Ображена Ягна замовкла, і марно старий після цього ласкаво заговорював з нею,— вона не відповідала. Зрештою він і сам розлютився, одягнув шапку і вийшов, грюкнувши дверима.
Ягна налагодила куделю, присіла біля вікна й почала прясти, час від часу поглядаючи крізь вікно на завірюху, яка кружляла надворі.
Вітер люто завивав, снігові вихорі, заввишки з дім або височенне дерево, кружляли скрізь і шарпали хату, так що все в ній двигтіло. Побрязкували в шафці миски, гойдалися біля стелі прикраси, вирізані з облаток. З вікон і дверей віяло таким холодом, що Лапа раз у раз шукав собі теплішого місця, а Ягна куталася в хустку.
Знадвору тихенько зайшов Вітек і покликав несміливо:
— Хазяйко!
— Чого тобі?
— Знаєте, якими кіньми пан приїхав,— мов змії! Карі, в червоних сітках, з перами на головах, на збруї бубонці так і сяють золотом, мов ікони в костьолі! А мчали як — швидше, ніж вітер!
— Оце диво! Адже коні панські, не наші, сільські.
— Господи Ісусе! Я таких дияволів ніколи не бачив!
— Ще б пак, нічого не роблять, чистий овес їдять!
— Напевно через те! А що, якби нашу кобилку підгодувати добре, підрізати їй хвіст, гриву заплести й запрягти до пари з війтовим Сивком,— вони б так само мчали, як ці, га?
Лапа раптом схопився з місця, нашорошив вуха і загавкав.
— Вийди-но, глянь, хто там на ґанку?
Але не встиг Вітек це зробити, як у дверях з'явився якийсь чоловік, весь у снігу. Привітався, вдарив шапкою об чобіт, щоб струсити сніг, і обвів очима кімнату.
— Дозвольте погрітися й трохи відпочити! —— попросив він.
— Сідайте. Вітеку, підкинь у вогонь дров,— зніяковіло сказала Ягна.
Незнайомий сів біля вогню і, трохи відігрівшись, закурив люльку.
— Це Борини дім, Мацея Борини? — спитав він, заглянувши у якийсь папірець.
— Так, Борини,— відповіла Ягна злякано, бо їй здалося, що це хто-небудь з начальства.
— Батько вдома?
— Та ні, це чоловік мій. На село він пішов.
— Я почекаю. Дозвольте посидіти біля печі, я дуже змерз.
— Сидіть собі, ні лави, ні вогню не убуде.
Незнайомий скинув кожух — йому, видно, було дуже холодно, бо він весь тремтів, тер руки і чимраз ближче присувався до вогню.
— Тяжка зима цього року,— сказав він півголосом.
— Певно, що не легка. Може, молока вам скип'ятити, щоб ви зогрілись?
— Ні, дякую. От якби чаю...
— Був у нас чай, був — ще восени, коли мій животом мучився, я привезла з міста. Та нема вже. Не знаю, у кого на селі спитати.
— Адже ксьондз завжди чай п'є,— встряв Вітек.
— Еге! Побіжиш ти до нього позичати, чи що?
— Не треба, не треба, чай у мене з собою, ви тільки води мені скип'ятіть...
— Окропу, значить...
Ягна поставила на вогонь горщик з водою і знову сіла прясти, але не працювала, тільки часом для годиться крутила веретено, а сама крадькома поглядала на гостя з тривогою і зацікавленням. Хто це такий, чого йому треба? Може, це з начальства хто приїхав перепис робити — чогось він усе в свою книжечку заглядає. Убрання на ньому теж майже панське: сіро-зелений костюм, які носять мисливці з маєтку, але кожух і шапка селянські. "Дивак який-небудь чи мандрівник! А може, і хто інший",— міркувала Ягна, перезираючись із Вітеком, який підкладав дрова в піч, але більше стежив за незнайомим. Він дуже здивувався, коли той цмокнув Лапі.
— Вкусить, пес лютий! — сказав Вітек мимоволі.
— Не бійся, мене собаки не кусають,— відгукнувся гість, якось дивно всміхаючись і погладжуючи морду Лапи, який тулився до його колін.
Незабаром прийшла Юзька, потім стара Вавжониха, а за нею сусіди, бо всі вже чули, що в Борини сидить якийсь чужий чоловік.
А той усе грівся біля вогню, не звертаючи уваги на жінок, на їхній шепіт і зауваження. Коли вода закипіла, він дістав з якогось папірця щіпочку чаю, запарив, сам узяв з мисника білий кухоль і, наливши в нього чаю, став пити вприкуску, ходячи по хаті й розглядаючи ікони, меблі. Іноді він зупинявся посеред хати і так пильно дивився в очі людям, що їм ставало ніяково.
— Це хто робив? — він показав на прикраси, які висіли на стелі.
— Я! — пискнула Юзя, червоніючи.
Він знову довго ходив з кутка в куток, а за ним слідом Лапа, не відстаючи ні на крок.
— А це хто малював? — раптом скрикнув він здивовано, зупинившись перед вирізаними з кольорового паперу фігурками, наліпленими на рами ікон і просто на стіни.
— Це не мальоване, а з паперу вирізане.
— Не може бути!
— Та я ж сама вирізувала, то вже, мабуть, знаю.
— І самі все це придумали?
— Сама. Та кожна дитина на селі це зуміє.
Він замовк, налив собі ще чаю, сів біля печі й досить довго мовчав.
Сусіди порозходилися, бо вже було пізно та й завірюха вщухла. Часом ще здіймався рвучкий вітер, кружляв, стукотів у хату, але чимраз рідше й слабше, мов птах, знесилений довгим польотом.
Ягна покинула прясти й почала готувати вечерю.
— Служив у вас Якуб Соха? — спитав нарешті незнайомий.
— Це Куба, мабуть? Служив, як же, помер, бідолаха, ще восени.
— Так, казав мені ксьондз про це. Боже ти мій, шукав я його з самого літа по всіх навколишніх селах, а розшукав після смерті!
— Нашого Кубу шукали? — скрикнув Вітек.
— То ви, значить, брат пана з Волі?
— А ви звідки мене знаєте?
— Казали люди не раз, що поміщиків брат повернувся з далеких країв і шукає по селах якогось Кубу. Та ніхто не догадався, якого.
— Соху. Сьогодні тільки я довідався, що він у вас наймитував і помер.
— Підстрелили його, кров з нього вся витекла, і помер, помер! — говорив Вітек крізь сльози.
— Довго він у вас жив?
— Відколи я себе пам'ятаю, він завжди наймитував у Борини.
— І, видно, хороша була людина? — тихо спитав гість.
— Ще й яка! Все село це посвідчить, усі люди. Навіть ксьондз плакав на похороні й нічого не взяв за панахиду.
— А мене молитов учив, і стріляти і, як батько рідний, про мене піклувався! І п'ятаки часто давав, і...— Вітек гірко розплакався, згадавши Кубу.
— Чоловік побожний був, тихий, роботящий, його ксьондз не раз хвалив.
— Його на тутешньому кладовищі поховали?
— А де ж би ще?
— Я знаю де, я покажу! Амброжій йому хрест поставив, а Рох написав на дощечці. Хоч там замело все снігом, та я знайду, я вас доведу! — скрикнув Вітек.
— То ходім зараз, щоб до ночі встигнути.
Незнайомий надів кожух, але довго ще стояв посеред кімнати, вдивляючись кудись у простір. Це був уже немолодий чоловік, сивий, трохи згорблений, висохлий, мов тріска. Обличчя в нього було землисте, все в зморшках, на правій щоці старий слід від кулі, а над оком — червоний шрам, ніс довгий, кущувата ріденька борідка, темні очі, глибоко запалі й блискучі. Він не випускав з зубів люльки й щохвилини її розпалював.
Нарешті, отямившись від задуми, він хотів дати Ягусі грошей, але вона сховала руки за спину і вся почервоніла.
— Візьміть, на світі дурно нічого не дають.
— Це, може, на світі така мода. А я не перекупка, щоб за воду й вогонь гроші брати,— сказала вона ображено.
— Ну, то дякую за гостинність! Чоловікові скажіть, що був Яцек з Волі. Він мене, певне, пригадає. Я ще зайду до вас коли-небудь, а зараз поспішаю, ніч близько. Залишайтеся з богом.
— Ідіть з богом.
Вона хотіла поцілувати в нього руку, але він не дав і швидко вийшов.
На землю спадав перший, ще ледве помітний присмерк, вітер ущух, і тільки з кучугур, які валами перегородили всю дорогу, сипався сухий дрібний сніг, наче хто витрушував мішки з-під борошна. Але порошило тільки внизу, а вгорі вже було тихо й ясно. Хати й садки було добре видно в синястій млі присмерку.
Село наче отямилося від заціпеніння. Ожили вулиці, загули голосами подвір'я. Люди відгрібали сніг від хат, прорубували ополонки в ставку, носили воду, розчиняли ворота клунь, і стукіт ціпів линув аж на вулиці. Вже де-не-де сани прокладали собі дорогу в глибокому снігу, біля хлівів походжали ворони, а це була певна ознака, що погода змінюється.
Пан Яцек зацікавлено поглядав навколо, іноді розпитував Вітека про людей, яких вони зустрічали, про хати, повз які проходили, і йшов так швидко, що Вітек ледве за ним устигав. Лапа біг попереду, радісно гавкаючи.
Біля костьолу намело такі величезні кучугури, що вони зовсім завалили огорожу і сягали мало не до гілля дерев. Довелося обминути костьол з другого боку, мимо плебанії.