Ви зв'яжете нас контрактом, та дивіться, міцніше зв'яжіть, наче пару шахраїв.
– Та ще доглянути, аби вас при цьому не обдурили, еге ж? – сказав містер Вікфілд. – А це ж легко могло б статися, коли б ви укладали контракт самі. Ну що ж, я готовий до послуг. У моїй професії трапляються й гірші справи, ніж ця.
– І тоді мені залишиться тільки одна праця, – з усмішкою додав доктор, – мій словник; та ще другий контракт – Енні.
Містер Вікфілд глянув на дружину доктора, яка сиділа біля чайного столика разом з Агнес, а вона, здалося мені, спробувала уникнути його настирливого погляду з неочікуваним ваганням і сором'язливістю. Але натомість ще більше прикувала до себе його увагу, ніби дала йому привід для міркування. По короткому мовчанні містер Вікфілд сказав:
– Здається мені, прибула пошта з Індії.
– Між іншим, і листи від містера Джека Мелдона! – сказав доктор.
– Справді?
– Бідолашний Джек! – сказала місіс Марклгем, похитуючи головою. – Цей жахливий клімат. Там живуть, казали мені, немов на купі піску під запалювальним склом! Хлопець був на вигляд міцний, але то тільки здавалось. Любий мій докторе, духом він сильний, але тілом кволий. Енні, люба моя, мабуть, ти добре пригадуєш, що твій кузен ніколи не був міцним; зовсім не те, знаєте, що називається "здоровило", – місіс Марклгем патетично оглянула нас усіх, – я пам'ятаю його від тих часів, коли моя донька і він були дітьми і цілими днями гуляли разом.
Енні залишила це звернення без відповіді.
– Ви хочете сказати, мем, що містер Мелдон має якусь хворобу?
– Хворобу? – відгукнулася Старий Солдат. – Мій любий сер... в нього все на світі.
– Крім здоров'я? – допитувався містер Вікфілд.
– Крім здоров'я, авжеж! – відказала Старий Солдат. – Без сумніву, він зазнав жахливих сонячних ударів і тропічних пропасниць, і гарячки, і всяких хвороб, які тільки можна собі уявити! А щодо його печінки, – жалісно проказала Старий Солдат, – то її він, безперечно, втратив, щойно потрапив туди.
– Він пише про все це? – спитав містер Вікфілд.
– Пише? Мій любий сер, – відказала місіс Марклгем, похитуючи головою і віялом, – ви погано знаєте мого бідолашного Джека Мелдона, якщо ставите такі запитання. Пише? Тільки не він. І не напише, хоч би ви прив'язали його до копит чотирьох диких коней!
– Мамо! – сказала місіс Стронг.
– Енні, люба моя, – відповіла їй мати, – раз і назавжди я мушу просити тебе не уривати мене, якщо тільки не збираєшся підтвердити мої слова. Ти знаєш не гірше за мене, що твій кузен Мелдон дозволив би скоріше прив'язати себе до копит скількох завгодно диких коней – чого це я маю обмежуватися чотирма? Я не хочу обмежуватися чотирма! – восьми, шістнадцяти, тридцяти двох коней, скоріше, ніж напише щось таке, що може зруйнувати плани доктора!
– Плани Вікфілда, – спробував виправдатися доктор, благально дивлячись на свого порадника, – тобто, наші спільні плани. Я сказав – за кордоном чи на батьківщині.
– А я сказав, – похмуро додав містер Вікфілд, – за кордоном. Я радив відіслати його за кордон. Я за це відповідаю.
– О! Відповідаєте! – вигукнула Старий Солдат. – Все робилося з найкращою метою, любий мій містере Вікфілд; все робилося з найкращою, найблагороднішою метою, ми це знаємо. А якщо цей любий хлопець не може жити там, то він там жити не може. А якщо він не може там жити, то він там помре, перш ніж зруйнує докторові плани. Я його знаю, – мовила Старий Солдат, обмахуючись віялом, в якомусь пророчому натхненні. – I я знаю, що він там помре, перш ніж зруйнує плани доктора.
– Гаразд, гаразд, мем, – привітно мовив доктор, – я не так уже міцно тримаюсь своїх планів, я їх можу сам зруйнувати. Я можу натомість виробити якісь інші плани. Якщо містер Джек Мелдон повернеться додому через поганий стан здоров'я, ми не дозволимо, щоб він поїхав назад, і спробуємо добре влаштувати його в цій країні.
Місіс Марклгем так розчулилася цією шляхетною промовою (що й казати, вона зовсім не сподівалася на це і не робила жодних спроб навернути на це розмову!), що спромоглася тільки зауважити, що вона не помилилася у докторові, та кілька разів поцілувати своє віяло й потім поплескати ним доктора по руці. Потім вона почала мило докоряти своїй доньці Енні за те, що та не дуже радіє, коли такі щедроти сиплються заради неї на спільника її дитячих пустощів. Далі шановна пані розважила нас кількома подробицями про інших високодостойних членів своєї сім'ї, що їх бажано було б поставити на їхні високодостойні ноги.
Увесь цей час її дочка Енні жодного слова не вимовила, жодного разу не підвела очей. Увесь цей час містер Вікфілд не спускав очей з місіс Стронг, яка сиділа поруч з Агнес. Мені здавалося, що він ні на кого не звертав уваги і стежив тільки за молодою жінкою. Потім він спитав, що саме писав містер Джек Мелдон про себе і до кого це він писав.
– Ось його лист, – сказала місіс Марклгем, беручи до рук папірця, що лежав на каміні над докторовою головою, – любий хлопець пише самому докторові... де це місце? О! – "На жаль, мушу повідомити вас, що здоров'я моє в дуже поганому стані, і я боюся, що змушений на деякий час повернутися додому, бо в цьому єдина надія одужати". Все ясно, бідолашний хлопчик! Єдина його надія одужати! Але в листі до Енні сказано ще ясніше. Енні, покажи мені ще раз того листа.
– Не тепер, мамо, – тихо попросила та.
– Люба моя, справді, ти буваєш у деяких питаннях найсмішнішою істотою в світі, – відказала їй мати, – ти напрочуд холодно ставишся до потреб твоєї рідні. Ми, мабуть, ніколи й не почули б про цей лист, якби я сама не спитала. Хіба це ти звеш, люба моя, довірою до доктора Стронга? Дивуюся тобі, справді! Ти маєш краще розуміти такі речі.
Енні мусила дістати листа. Мені довелося передавати його старій леді, тож я помітив, як тремтіла її рука, що так неохоче давала мені папірець.
– А тепер подивимося, – сказала місіс Марклгем, прикладаючи до очей лорнет, – де воно, це місце "…спогади про старі часи, моя наймиліша Енні…" і таке інше… Це не тут. "Милий старий проктор" – про кого це він? Боже мій, Енні, як нерозбірливо пише твій кузен Мелдон, і яка я дурна! – "Доктор", звичайно. Ах, справді, милий! – тут вона знову поцілувала своє віяло й помахала ним на доктора, який щасливо та задоволено дивився на всіх нас. – Нарешті я знайшла. "Може, ви здивуєтесь, почувши це, Енні" – ні, правду кажучи, бо знаємо, що він ніколи не був міцним. А що я оце казала? – "але я пережив так багато в цьому далекому краї, що вирішив якнайшвидше покинути його будь-якою ціною; взяти відпустку з огляду на хворобу, якщо вдасться; якщо не вдасться, то зовсім піти у відставку. Неможливо й змалювати все те, що я тут пережив і переживаю". І коли б не рішуче слово цієї найкращої людини, – продовжувала місіс Марклгем, знову грайливо погрозивши докторові віялом і згорнувши листа, – то неможливо було б змалювати мої страждання при думці про це.
Містер Вікфілд ані слова не сказав, хоч стара леді допитливо дивилася на нього, немов чекаючи коментарів до цих звісток. Юрист уперто мовчав, уп'явши очі в підлогу. Він сидів так і потім, коли всі говорили про інші речі; тільки іноді задумливо поглядав на доктора або на його дружину, або на них обох.
Доктор дуже любив музику. Агнес співала ніжним і виразним голосом, та й місіс Стронг співала не гірше. Вони вдвох проспівали нам дует, зіграли в чотири руки, словом, влаштували нам справжній концерт. Але я звернув увагу на дві речі: по-перше, хоч збентеженість Енні швидко зникла, і вона стала знов поводитися невимушено, якесь відчуження між нею і містером Вікфілдом зростало дедалі більше; по-друге, містер Вікфілд начебто не схвалював дружби між Енні й Агнес і стурбовано стежив за ними. І саме тоді, мушу визнати, мене почала бентежити згадка про те, що я бачив у ніч від'їзду містера Мелдона. Невинна краса її обличчя почала мені здаватися не такою вже невинною; я почав ставитися з недовірою до її природної витонченості та чарівності; а дивлячись на Агнес поруч з Енні, я з тривогою думав, що не слід би їм так приятелювати. Проте обидві юні жінки здавалися такими щасливими, що цілий вечір пролетів, мов одна година. Закінчилась ця вечірка випадком, який я добре запам'ятав. Вони прощались. Агнес збиралась обійняти і поцілувати Енні, коли раптом містер Вікфілд, ніби випадково, став між ними і швидко повів за собою Агнес. І тоді я побачив, наче й хвилини не минуло з того моменту, як я стояв у дверях в ніч від'їзду, той самий вираз на обличчі місіс Стронг, яка дивилася на нього.
Сказати не можу, яке враження справило це на мене. Ніколи більше не міг я відділити її від цього погляду, ніколи більше не міг я уявити собі невинний вираз її обличчя. Погляд її ніби гнався за мною, коли я йшов додому. Здавалося мені, що над докторовим будинком нависла чорна хмара. Пошана до його сивини приправлена була жалем, що він довіряв тим, хто зраджує його, і гнівом проти тих, хто робить йому зле. Невиразна тінь великої ганьби і кривди плямою впали на місце моїх дитячих ігор і навчання. З сумом і неприємним почуттям згадую я тепер старі широколисті алое і зелений моріжок для ігор, і кам'яні урни, і алею, по якій любив гуляти доктор Стронг, й урочисті дзвони Кентерберійського собору. Немов якийсь лихий вітер розбурхав священну тишу мого дитинства і розвіяв по світу честь і мирність цієї оселі.
Але вранці я мав прощатися з Агнес і ні про що інше вже думати не міг. Звичайно, я незабаром знову буду тут. Може, ще часто спатиму я в своїй старій кімнаті. Але ніколи вже я не житиму там постійно, минулися старі часи. З важким серцем зібрав я свої книжки і костюми, які мали піти багажем до Дувра. Я не хотів, щоб Урія Гіп помітив мій настрій. А він так надокучливо допомагав мені, що я мимоволі подумав, ніби він надзвичайно радів моєму від'їздові.
Так чи так, але я з досить байдужим виглядом, по-чоловічому попрощався з Агнес та її батьком, і зайняв місце на імперіалі лондонського диліжанса. Душа моя була сповнена ніжності і всепрощення; я навіть хотів кивнути моєму старому ворогові-м'яснику та кинути йому п'ять шилінгів на випивку. Але він з таким неприступним виглядом рубав тушу перед вікном своєї крамниці, і, крім того, його обличчя не стало виглядати краще без переднього зуба, що я йому вибив, тож я вирішив ліпше не робити таких спроб.
Як виїхали ми на шлях, то всі зусилля я докладав до того, щоб здаватися кучерові якнайдорослішим і говорити якомога грубішим голосом.