Думай про мене. Я тебе ніколи не залишу. А тепер хоч півгодини покинь думати про все це. Ходімо посидимо тут. Яке морозиво ти найбільше любиш?
Еллі радніше випила б чашку гарячої кави, але не хотіла псувати батькові радість. Він завжди частував її морозивом, коли вона була маленькою. Він сказав офіціантці:
– З вафлями, будь ласка.
Зайшов Шульц, помічник старшого майстра, і підійшов до їхнього столика.
– Меттенгаймере, ви прийдете на роботу завтра вранці?
Старий здивовано глянув на нього й відповів:
– Звичайно, прийду.
– Ну, тоді ми зустрінемося, – сказав Шульц.
Він постояв трохи, чекаючи, чи не запросить його Меттенгаймер присісти. Потім подав руку Еллі й подивився їй просто у вічі. Еллі була не проти, щоб цей симпатичний, вродливий хлопець із приємним, одвертим обличчям посидів з ними. Їй було важко удвох з батьком. Але Меттенгаймер сердито глянув на Шульца, і той попрощався.
IX
– Ви, пане Редере, певно, посварилися з жінкою, що так довго засиділися в нас? – спитав Фінк, хазяїн пивниці.
– Ми з Лізель ніколи не сваримось. Але все-таки вона мене сьогодні не пустить додому, якщо я не принесу їй контрамарок: завтра фінальний матч "Вестенд" – "Нідеррад". Тому я й зайшов до вас так рано, пане Фінку.
Пауль уже понад годину чекав на Фідлера. Він визирнув з вікна. Вже світилися ліхтарі. Фідлер обіцяв прийти о шостій, але сказав, щоб Пауль неодмінно почекав на нього, якщо він запізниться.
У вітрині стояли дві вирізані з корка пляшки – гноми з ковпачками на головах. Ці пляшки стояли тут уже тоді, коли Пауль був іще зовсім малий і приходив сюди з своїм батьком. "Яких тільки дурниць не вигадують люди", – подумав Пауль, дивлячися на ці пляшки, наче він сам уже не належав до того світу, де люди цікавляться дурницями. Пауль згадав свого батька, такого ж низенького, як і він. Батько помер, коли йому було сорок шість років, – його здоров'я було підірване малярією, на яку він захворів на фронті. "Знаєте, чого мені ще хочеться? – говорив батько. – Поїхати в Голландію, в Амеронген, і накласти купу перед дверима Вільгельма". "А я б зараз з насолодою з'їв відбивну котлету з капустою, – подумав Редер. – Та не можна проїдати гроші, призначені Лізель на неділю". Він замовив собі ще кухоль світлого пива.
Хтось пройшов повз нього і спитав:
– Ти вже тут чи ще тут? "Он іде Фідлер, – промайнуло в Паулевій голові, – він нікого не знайшов". Обличчя Фідлерове було суворе й напружене. Здавалося, він спершу не помітив Пауля.
Але, стоячи з байдужим виглядом біля стойки, він відчував на собі його пильний погляд. Лише ідучи до виходу, Фідлер нарешті підійшов до Пауля, ляснувшого по плечу і присів коло нього на край стільця.
– У вісім п'ятнадцять біля "Олімпії", там, де стоять машини, маленький голубий "опель". Ось номер. Нехай швидко сідає в машину, на нього чекатимуть… Тепер слухай, я хочу знати, чи все гаразд. Якщо до вас зайде моя дружина, то яку можна придумати для твоєї Лізель причину, чого вона прийшла?
Пауль лише тепер відвів очі від Фідлера. Він подивився перед себе, потім сказав:
– Рецепт тіста на бабку.
– Скажи Лізель, що ти дав мені покуштувати її бабки. Коли моя дружина прийде до вас по рецепт і з Гайслером усе буде гаразд, тоді нехай твоя дружина побажає нам смачного, коли ж наша справа провалиться, нехай скаже, щоб ми не їли багато бабки, бо вона може нам зашкодити.
– А зараз я піду до Георга, – сказав Пауль. – Дружину присилай через дві години.
Фідлер одразу ж підвівся й пішов. Його рука знову легенько стиснула Редерове плече. Пауль ще трохи посидів, немов закам'янілий. Він і досі відчував на собі дотик Фідлерової руки – на знак безмовної поваги, братерського довір'я, дотик, що зворушує людину глибше, ніж прояв найбільшої ніжності. Лише тепер він збагнув, яку Фідлер приніс йому важливу звістку. За сусіднім столиком якийсь чоловік скручував цигарку.
– Дай-но й мені дрібок, друже, – попросив Пауль.
Під час безробіття Пауль курив поганенькі цигарки, щоб угамувати голод, а потім, на прохання Лізель, кинув курити, щоб не витрачати грошей на тютюн. Погано скручена цигарка розлізлась у нього в пальцях.
Пауль схопився з місця. Він не схотів чекати на трамвай і пішов пішки. Йдучи залюдненими вулицями, він відчув, що теж бере участь у навколишньому житті.
Пауль постояв у темному підворітті, щоб трохи заспокоїтися. Він притулився до стіни, пропускаючи якусь компанію, що йшла до пивниці. З вулиці долинав гамір суботнього вечора. У суботу Пауль теж частенько тікав від своєї Лізель до пивниці, адже у неділю вони завжди були цілий день разом. На подвір'ї було іще більше людей, ніж учора. Пауль побачив Георга, що сидів на землі з молотком у руках і майстрував щось при світлі ліхтаря. Саме в цей час Пауль учора привів його сюди. У вікні гаража світилося – хазяйка була тут.
Георг низько нахилив голову, – він завжди робив так, коли чув за спиною кроки.
Він бив молотком по листовому залізу, яке вже давно вирівняв, а тепер погнув і ще раз почав вирівнювати. Він відчув, що хтось став у нього за спиною.
– Гей, Георге!
Він глянув угору, потім швидко опустив голову і двічі легко вдарив молотком. У Паулевому обличчі він помітив щось таке, від чого можна було збожеволіти. Минули дві нестерпно довгі секунди. Він не міг зрозуміти виразу обличчя свого друга: поєднання урочистої серйозності з великим завзяттям. Пауль опустився навколішки біля нього й помацав залізо. Він сказав:
– Усе гаразд, Георге. У вісім п'ятнадцять біля запасного виходу з "Олімпії", маленький голубий "опель". Ось тобі номер. Зразу сідай в машину.
Георг ударом молотка знову зігнув рівний край заліза.
– А що це за людина?
– Цього я не знаю.
– Не знаю, чи слід мені йти.
– Неодмінно. Не турбуйся. Я знаю чоловіка, що все це влаштував.
– Як його звуть?
Пауль нерішуче відповів:
– Фідлер.
Георг почав судорожно шукати у своїй пам'яті – перед ним простягнулася довга низка облич і прізвищ. Але цього там не було. Пауль повторив:
– Це людина певна.
Георг сказав:
– Я піду.
– А я заскочу до тітки і скажу їй, що ти підеш до мене по свої речі.
Пауль дуже зрадів, переконавшися, що пані Граббер не заперечує. Вона сиділа за величезним столом, що займав майже всю кімнату. Світло лампи, що висіла низько над столом, падало на її густе сиве волосся, схоже на біле полум'я. На столі лежали прибутково-видаткова книга, проспекти, календар і кілька листів під важким малахітовим прес-пап'є. Над усім цим височіла малахітова брила, в яку було вправлено годинник, чорнильницю – гірське джерело – і ущелину для пер та олівців. Коли тітці Катаріні було шістнадцять років, ця річ, мабуть, їй дуже подобалася. Це був звичайнісінький стіл, звичайнісінька контора. Незвичайною була тільки жінка, що сиділа тут.
З цієї контори, до якої її закинула доля, вона зробила все, що могла. Цілий двір колись бачив, як чоловік лупцював її. І цілий двір колись бачив, як вона почала давати здачі. Потім обидва загинули: і чоловік, і коханець.
І дитина, що задихнулася від коклюшу, вже двадцять років лежить на кладовищі урсулінок у Кенігсштайні. Коли Катаріна після похорону повернулася додому, вона з поглядів сусідів зрозуміла, що її таємниця всім відома.
А шофери подумали: "Навіть її скрутило!" Тоді вона затупотіла ногами й закричала:
– Вам хіба за те платять, щоб ви роти роззявляли? До роботи! – і з цієї хвилини вона нікому не давала спокою. А собі – найменше.
Тільки сьогодні вона, здавалося, трохи полагіднішала. "Навіщо забороняти цьому чоловікові йти до Редерів по свої речі? Але чому Пауль зразу не приніс їх сюди? Ну, бог з ним, хай забирає своє манаття. А щодо платні, то про це ми ще встигнемо поговорити. Він мені подобається. Я певна, що згодом він не буде такий мовчазний. Він симпатичний. Ми обоє з тих країв, де дмуть крижані вітри, і не злякаємося, коли раптом повіє холодком. Одне слово – земляки. Нехай переносить сюди свої речі. Спатиме у комірчині в гаражі. Поставить там ліжко покійного Граббера, на ньому ніхто не спить".
Пауль повернувся до Георга і сказав:
– Ну, Георге…
Георг відповів:
– Так, Паулю…
Пауль боявся залишити друга самого, але Георг сказав йому:
– Іди… іди.
Тоді Пауль, не прощаючись і не оглядаючись на Георга, швидко вийшов на вулицю. Обох пойняла глибока пекуча туга, яка поймає людей, коли вони відчувають, що вже ніколи не побачать одне одного.
Георг став так, щоб бачити годинник у пивниці. Незабаром пані Граббер вийшла до нього.
– Ну, годі на сьогодні, – сказала вона, – йди принеси своє манаття.
– Я хочу усе скінчити, – сказав Георг, – тоді я зможу переночувати у Редерів.
– У них кір.
– Я вже хворів на кір, мені це не загрожує.
Вона постояла трохи за спиною в Георга, але підганяти його не було потреби.
– Ходімо, – сказала вона раптом, – вип'ємо по чарчині за твою нову роботу.
Він здригнувся. Тільки у дворі, біля гаража, за роботою він почував себе до певної міри в безпеці. Він боявся, що в останню хвилину може щось трапитись, і сказав:
– Після тієї аварії я постановив більше не пити.
Пані Граббер засміялась:
– І чи довго ти будеш додержувати своєї постанови?
Здавалося, він замислився на якусь мить, а потім сказав:
– Ще три хвилини.
У пивниці, де було повно людей, їх зустріли веселими вигуками. Пані Граббер частенько приходила сюди. Але потім на них уже ніхто не звертав уваги. Вони стали біля стойки.
Нараз Георг помітив літніх чоловіка й жінку. Вони сиділи, затиснуті між іншими відвідувачами, обоє огрядні, з веселими обличчями; перед ними стояло по кухлю пива. "Боже мій, – подумав Георг, – та це ж Клапроди! Клапрод – власник контори, вивозить сміття. І чого вони тоді так посварилися? Мало не вчепилися одне одному в волосся, а потім накинулися на нас за те, що ми сміялись. Але тепер не оглядайтесь! От я й побачив вас ще раз, любі Клапроди. Тільки, прошу вас, не оглядайтесь".
– Твоє здоров'я! – сказала пані Граббер.
Вони цокнулися. "Тепер він уже від меле не відкрутиться, – подумала вона, – тепер уже все вирішено".
– Ну, а тепер я піду до Редерів. Дякую, пані Граббер. Хайль Гітлер! До побачення.
Він пішов до гаража й переодягнувся. Акуратно згорнув чужий комбінезон. Він подумав: "Скоро я тобі поверну твоє пальто і всі твої речі. Я знайду тебе, де б ти не був.