Трудівники моря

Віктор Гюго

Сторінка 57 з 82

Він трохи поновив свій запас прісної води, але його спрага була невтоленна, і він спорожнював свій дзбан майже так само швидко, як наповнював. Одного дня — останнього дня квітня, як мені здається, чи, може, першого дня травня — усе було нарешті готове. Плита, на якій стояла машина, була ніби в рамі між вісьмома линвами: чотири з

одного боку, чотири — з другого. Шістнадцять отворів, через які були пропущені линви, на палубі і в підводній частині судна з'єднувались пазами, прорізаними пилкою. Внутрішня обшивка судна була теж розпиляна пилкою, дерев'яні частини розрубані сокирою, залізні перепиляні терпугом, обшивка підводної частини відокремлена зубилом. Ту частину днища, на якій машина стояла, Жільят обрубав з чотирьох боків у вигляді прямокутника, щоб спустити її разом із машиною, для якої вона мала правити за подушку. Вся ця страхітлива гойдалка трималася тільки на одному ланцюзі, який чекав, поки по ньому тернуть терпугом. У такій стадії роботи, коли все вже підготовлено і ось-ось має настати кінець, поспіх — це теж обережність.

Саме відплив — найзручніша хвилина.

Жільятові вдалося зняти колінчатий вал коліс пароплава, краї якого могли перешкодити при спуску машини. Він зумів вертикально прилаштувати цю тяжку частину всередині клітки машини.

Настав час кінчати. Як ми вже казали, Жільят не відчував утоми, бо не допускав її, зате інструменти зазнали її сповна. Кузня мало-помалу ставала непридатною для вжитку. Кам'яне ковадло розкололося. Піддувало почало погано подавати повітря: водоспад — джерело енергії — був із морської води, тому всі стики приладу позабивало сіллю і ним важко було орудувати.

Жільят подався в бухту "Людина", уважно оглянув бот і впевнився, що все в належному стані, зокрема й чотири кільця, вкручені ним у правий і лівий борти; потім він підняв якір і, замахавши веслами, пригнав барку до Дуврів. Прохід між двома Дуврами був саме такий завширшки, що в нього можна було загнати бот. Вистачало і ширини, і глибини. З першого ж дня Жільят звернув увагу на те, що човна можна підвести під саму Дюранду.

І все ж цей маневр був надзвичайно важкий, він вимагав ювелірної точності. Вводити човен у тіснину треба було дуже обережно, тим більше що Жільят, зважаючи на свою кінцеву мету, змушений був заганяти його задньою частиною, тобто стерном уперед. Важливо було, щоб щогла і такелаж бота залишились попереду Дюранди, проти вузької горловини протоки.

Таке ускладнене маневрування виявилось нелегким завданням навіть для Жільята. Тут уже не досить махнути стерном, як це було при вході в бухту біля скелі "Людина", тут доводилося одночасно пхати, тягти, веслувати і вимірювати лотом глибину. Жільят згаяв на це не менше п'ятнадцяти хвилин, але досяг свого. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин бот був уже під Дюрандою. Він стояв ніби на шпринзі. За допомогою двох якорів Жільят поставив його фертоїнг. Великий якір був закинутий таким чином, щоб човен міг витримати найсильніший і найнебезпечніший, тобто західний вітер. Потім за допомогою ганшпуга і шпиля Жільят спустив у човен на підготовлених для цього стропах обидва ящики з розібраними колесами. Ящики замінювали баласт.

Позбувшися ящиків, Жільят прив'язав до гачка на ланцюгу шпиля стропи нокталей, які повинні були регулювати й гальмувати великі талі.

Зараз для Жільята вади бота виявились достоїнствами: на ньому не було палуби, і тому вантаж можна опустити глибше: поставити його просто на дно; щогла стояла в передній частині, мабуть, аж занадто близько до носа, тому вантажити було зручніше; оскільки ж щогла не торкалася днища Дюранди, то ніщо не повинно завадити Жільятові відчалити; бот був схожий на дерев'яний черевик, нема нічого стійкішого і надійнішого у плаванні, як човен такої форми.

Аж тут Жільят помітив, що море розхвилювалося. Він оглянувся, щоб дізнатися, звідки повіяв вітер.

VII

Несподівана небезпека

Дув невеликий бриз, але з заходу — погана й улюблена звичка вітру в пору рівнодення.

Приплив у Дуврському рифі залежно від вітру поводиться по-різному. Хвилі ринуть у протоку то зі сходу, то з заходу — звідки вітер повіє. Якщо море насувається зі сходу, воно спокійне і лагідне, а якщо з заходу, то воно стає несамовитим. Пояснюється це тим, що східний вітер, який віє із землі, не надто сильний, а західний вітер, промчавши над океаном, несе з собою могутнє дихання безмежних надводних просторів. Навіть ледь помітний західний вітерець вселяє тривогу. Він котить величезні буруни з безбережного простору, заганяючи в тіснину багато хвиль нараз.

Вода, яка рине у вузьку протоку, завжди страшна. Така вода схожа на юрбу; надмір будь-чого подібний до рідини, коли те, що намагається вміститися, кількістю переважає те, що може вміститися; в юрбі неминуча штовханина, а в протоці бурління вод. Поки над морем панує західний вітер, хай навіть найлегший обриз, — а таке в Дуврах буває двічі на день, — в тіснині зривається справжній шторм. Приплив наростає, вода натискає, скеля опирається, протока впускає воду неохоче, хвиля, яку вітер заганяє в неї силоміць, спинається вгору і реве, розлютований вал б'є фасадні стіни обабіч океанської вулички. Тому Дуври, досить тільки війнути найменшому вітерцю із заходу, показують незвичайне видовище: довкола рифу тиша і спокій, а в протоці справжня буря. У такому місцевому та обмеженому хвилюванні нема нічого спільного зі справжньою грозою: це тільки бунт води, але він жахливий. Що ж до північних та південних вітрів, то вони дмуть упоперек рифу, і вода в протоці тільки злегка брижиться. Пригадаймо собі невеличку деталь: східний вхід у протоку прилягав до скелі "Людина"; небезпечні західні ворота були з протилежного кінця рифу, якраз між двома Дуврами.

Саме біля цих західних воріт і перебував Жільят із Дюрандою, що зазнала катастрофи, і баркою, поставленою фертоїнг.

Нова катастрофа здавалась неминучою. Для того щоб вона трапилася неодмінно, досить було того кволого вітер-ця, який війнув під ту пору.

Мине кілька годин — і приплив, наростаючи та набухаючи, рине в дуврську ущелину та захопить її з бою. Перші хвилі вже зашуміли. Слідом за розбурханим валом, який увібрав у себе розгойданість усього Атлантичного океану, начеб збиралися ринути сюди всі його води. Ні шквалу, ні урагану, просто потужна хвиля, яка містила в собі велетенську силу поштовху, що кинула її одним махом на дві тисячі льє — від берегів Америки до Європи. Ця хвидя — гігантський важіль океану — наштовхнулась би на роззявлений зів рифу і, притиснута до двох Дуврів — сторожових веж, двох стовпів ущелини, здуваючись від перепони, відкидувана крутосхилом, підганяна вітром силоміць, оволоділа б рифом і, подолавши перешкоду, вся в чорториях, з несамовитістю скованої стихії ввірвалася б у тіснину між двох стін, натрапила б там на бот та Дюранду і розбила б їх на друзки.

Супроти такої випадковості потрібен був заслон. І Жільят мав його. Слід було перешкодити припливові зразу ж увірватися в протоку, слід було відвести нищівний удар і водночас дозволити хвилі наростати, перегородити риф, але не закрити доступу до нього, стати чолом проти припливу, але й не відступатися перед ним, попередити натиск води біля входу, бо саме в цьому й полягала небезпека, замінити навалу впуском, приборкати дику, оскаженілу хвилю, перетворивши її несамовитість у лагідність. Треба було замінити перепону, що дратувала, перепоною, котра заспокоює.

Жільят із властивою йому спритністю — а вона сильніша за будь-яку силу, — звиваючись, мов та серна в горах чи мавпа в лісі, користуючись при карколомних і небезпечних стрибках найменшими виступами, з мотузкою в зубах і молотком у руці, то кидаючись у воду, то вистрибуючи з неї, плаваючи між хвилями, видряпуючись на скелю, відв'язав перлінь, на якому висів уцілілий шматок борту Дюранди, що щільно прилягав до підніжжя Малого Дувру, зробив на кінцях перліня щось на зразок петель і, накинувши їх на величезні цвяхи, вбиті заздалегідь у граніт, прив'язав його до скелі, потім, повернувши на цих петлях пристрій з дощок, схожий на підйомний щит шлюзу, поставив його боком, як перо стерна, напереріз потокові, що відштовхнув і

притиснув один його край до Великого Дувру, а другий тримався на петлях із перліня біля Малого Дувру; потім закріпив свою загороду на Великому Дуврі так, як це було зроблено на Малому; скориставшись з вертикального ряду цвяхів, так само заздалегідь загнаних у граніт, міцно принайтовив велетенський дерев'яний бар'єр до обох стрімчаків біля входу в протоку, затягнувши на цій греблі навхрест ланцюги, ніби перев'язь на латах. Не минуло й години, як перед припливом виросла загорожа, і вузенька вуличка в скелях ніби закрилася брамою.

Скориставшись з припливу, Жільят із вправністю акробата поставив цей могутній щит, це важке нагромадження балок і дощок, яке, лежачи на воді, було б плотом, а ставши пругом, перетворилося на стіну. Фокус, можна сказати, був здійснений з такою швидкістю, що море не встигло отямитись.

То був один із тих випадків, коли знаменитий Жан Бар міг би проголосити свої вікопомні слова, якими він звертався до морських хвиль кожного разу після вдалого уникнення корабельної катастрофи: "Що? Спіймав облизня, англійцю?" Відомо, що Жан Бар, коли хотів образити океан, то називав його англійцем.

Перегородивши протоку, Жільят подумав про човна. Він попустив линви обох якорів аж так, щоб бот міг піднятися разом із припливом; далі він зробив те, що в давнину мореплавці називали "завести шпринги". При цьому всьому Жільят не був захоплений зненацька, випадок був передбачений; знавець міг переконатися в цьому з двох брам-гордень-блоків, прикріплених на зразок такель-блоків до корми бота; через них проходили два троси, кінці яких були ув'язані в рими обох якорів. А тим часом вода все прибувала, приплив наростав, а під цю пору, навіть коли на морі тихо, удари хвиль можуть досягти велетенської сили. Все, що передбачав Жільят, сталося. Вода несамовито накидалась на загорожу, натискала на неї, здиблювалася вгору і пробивалася низом. У відкритому морі скаженіли хвилі, воду в тіснині морщили тільки брижі, туди просочувались лиш приборкані струмінці. Жільят придумав щось на зразок Кавдінської ущелини в морі.

54 55 56 57 58 59 60