Розмовляли про все на світі — галасливо, проте без особливого запалу. Мовчали тільки Анжольрас і Маріус, а всі інші говорили — кожен про своє і на свій лад. То була скоріше гра, ніж розмова. Один кидався словами, другий їх ловив. Гомоніли в усіх чотирьох кутках.
В це приміщення жінок не допускали, крім посудниці Луїзон, яка час від часу переходила кімнату, прямуючи з мийниці до "лабораторії" закладу.
Грантер, що вже добряче набрався, сидів у кутку і голосно розбалакував, ніби звертаючись до присутніх із промовою:
— Я хочу випити. Я хочу забутися. Життя — препогана штука, і хто тільки його вигадав! Воно триває одну мить і не варте й ламаного шеляга. Життя — декорація, усе в ньому несправжнє. Екклезіаст[46] сказав: "Усе марнота". Я згоден із тим дідуганом, який, можливо, й не існував. О марнота! Вона все одягає в красиві слова! Кухню вона перетворює на лабораторію, вуличного акробата — на гімнаста, кулачного бійця — на боксера, аптекаря — на хіміка, штукатура — на архітектора, мокрицю — на ракоподібне з ряду рівноногих. Так звані честь і гідність — підробка. Людська гординя — іграшка для царів. Калігула зробив консулом свого коня. Що ж до людських чеснот — то і їм ціна невелика. Варто тільки послухати, як сусід шпетить сусіда. Плював я на ваші чесноти і переваги! Кожна перевага може обернутися вадою: ощадливий — брат скупому, щедрий — друг марнотрату, хоробрий — рідня хвалькові. Надмірне благочестя відгонить лицемірством. Доброчесність має не менше вад, ніж було дірок у Діогеновому плащі. Отож я зневажаю людський рід. А зараз, може, перейдімо від загального до окремого? Може, ви думаєте, я стану вихваляти якийсь народ? З кого ж ми почнемо в такому разі? З Греції? Афіняни, ці парижани античності, вбили Фокіона,[47] — як тут не згадати про вбивство Коліньї[48] — і так підлабузнювалися до тиранів, що Анацефор казав про Пісістрата,[49] ніби "на запах його сечі злітаються бджоли". От вам і слава Стародавньої Греції. Перейдімо до інших. Кому тепер я повинен скласти хвалу? Франції? А за що? За Париж? Але я вже висловився про Афіни. Англії? За Лондон? Ні, я ненавиджу цей другий Карфаген, цю метрополію розкоші й водночас столицю злиднів. В одному районі Чарінг-Крос щороку помирає з голоду сотня людей. Отака вона, Англія. Але якщо мені не подобається Джон Буль, то, може, варто похвалити брата Джонатана?[50] Ні, мені не до душі цей брат-рабовласник. У Німеччини млява вдача, в Італії — жовчна. Може, нам слід захоплюватися Росією? Вольтер був від неї у захваті. Я згоден, що Росія має свої переваги і серед них — міцну деспотичну владу. Але мені шкода деспотів. Обезголовлений Олексій, заколотий Петро, один Павло задушений, другий — затоптаний чобітьми, кілька отруєних Іванів і Василів — усе це свідчить, що в палаці російських царів атмосфера шкідлива для здоров’я…
Отак базікав п’яний Грантер. Боссюе простяг руку, намагаючись його втихомирити, але той розійшовся ще дужче.
— Руки геть, Орле з Мо! Ти знаєш, що мені сумно? Людина — істота бридка й погана. Метелик Богові вдався, а людина — ні. Натовп — це колекція покидьків. Хоч кого візьми — одна погань. Ану його к бісу, того Господа Бога!
— Замовкни ж ти нарешті! — гукнув Боссюе, що провадив юридичну дискусію з уявним супротивником і ніяк не міг виплутатися з довжелезної фрази судового жаргону.
Поряд із Грантером за столиком панувала майже цілковита тиша. Аркуш паперу, чорнильниця й перо між двома келишками свідчили, що тут народжується водевіль. Цю серйозну справу обговорювали впівголоса, і дві голови майже торкались одна одної.
— Насамперед треба вигадати імена. Коли будуть імена, неважко буде вигадати й сюжет.
— Твоя правда. Диктуй. Я записуватиму.
— Пан Дорімон.
— Рантьє?
— Звичайно. Його дочка Целестіна.
— … тіна. А далі?
— Полковник Сенваль.
— Сенваль — прізвище затягане. Краще Вальсен.
У протилежному від Грантера кутку Жолі й Баорель грали в доміно й розмовляли про кохання.
У третьому кутку розгоралася суперечка про поезію. Антична міфологія йшла в наступ на міфологію християнську. На боці олімпійських богів виступав Жан Прувер — на те він був поет і романтик.
— Не будемо кривдити давніх богів, — казав він. — Можливо, вони ще не вмерли. Я певен, Юпітер досі живий. Боги — це мрії, скажете ви. Але навіть нині, коли ті мрії давно розсіялись, у природі можна знайти сліди майже всіх великих поганських міфів. Скажімо, гора Віньмаль, така схожа своїми обрисами на фортецю, для мене, як і колись — головний убір Кібели. Ніхто не переконає мене, що Пан не приходить ночами дмухати в дуплисті стовбури верб, перебираючи пальцями дірочки на них. І я завжди вірив, що утворення водоспаду Пісваш не обійшлося без участі Іо.
У четвертому кутку розмовляли про політику. Лаяли королівську хартію. Комбефер мляво захищав її, а Курфейрак шалено нападав на неї. На столі лежав примірник злощасної хартії знаменитого видання Туке. Куфейрак схопив його і, вимахуючи ним, підкріплював свої доводи шелестінням паперу.
— По-перше, я взагалі проти будь-яких королів, — заявив він. — Ось послухайте, чого коштують Франції королі. По смерті Франциска Першого державний борг Франції становив тридцять тисяч ліврів. А після смерті Людовика Чотирнадцятого він піднявся до двох мільярдів шестисот мільйонів, що за нинішнім курсом становило б дванадцять мільярдів. По-друге, королівські хартії аж ніяк не сприяють прогресу. Народові не потрібні монарші милості. У таких випадках завжди однією рукою дають, а другою — забирають. Хартія — це маска, під якою ховається обман. Народ, який приймає хартію, зрікається своїх прав. Отже, геть хартію!
Була зима, і в каміні горіло два поліна дров. Це була надто велика спокуса, і Курфейрак не витримав. Він зіжмакав нещасливу хартію Туке і кинув її у вогонь. Комбефер із філософським спокоєм дивився, як перетворюється на попіл улюблене дитя Людовика Вісімнадцятого, й тільки обмежився фразою:
— Метаморфоза здійснилася — хартія стала полум’ям.
А над усім цим панував безладний гамір і веселе пожвавлення. Дотепи, примовки, жарти, приправлені добрим смаком і поганим, доводами переконливими й непереконливими, лунали в усіх кінцях кімнати і створювали враження веселої стрілянини, яка тріскотіла над головами присутніх.
При зіткненні юних інтелектів ніколи неможливо вгадати, чи спалахне зараз іскра, чи вдарить блискавка. Що станеться в найближчу мить? Невідомо. Одне слово — і загальний настрій різко змінюється. Раптові переходи від теми до теми є прикметною рисою таких розмов. Керує ними випадковість.
Несподівано зі словесної перепалки, якою обмінювалися Грантер, Баорель, Прувер, Боссюе, Комбефер і Курфейрак, вихопилася серйозна думка.
В який спосіб виокремлюється з розмови та або та фраза? Чому вона приковує до себе увагу присутніх? Ми вже сказали, що нам про це невідомо. Посеред загального гамору Боссюе раптом завершив якусь відповідь, звернену до Комбефера, словами:
— Вісімнадцяте червня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року. Ватерлоо.
На слово "Ватерлоо" Маріус, що сидів за столиком, на якому стояла склянка води, відірвав підборіддя від долоні й повернув голову в той бік, де сперечалися.
— До речі, зверніть увагу! — вигукнув Курфейрак. — Число "вісімнадцять" явно фатальне для Бонапарта. Поставте перед ним "Людовик", а після нього — "брюмера",[51] і перед вами доля людини з тією тільки особливістю, що початок і кінець помінялись місцями.
Анжольрас, який досі не мовив і слова, порушив свою мовчанку і сказав, звертаючись до Курфейрака:
— Ти маєш на увазі, що злочин і кара помінялись місцями?
"Злочин!" Це слово урвало терпець Маріусові, уже й так збудженому згадкою про Ватерлоо.
Він підвівся й повільно попрямував до карти Франції, яка висіла на стіні. Внизу, в окремій клітинці, там був зображений острів. Маріус тицьнув пальцем у ту клітинку й сказав:
— Ось Корсика.[52] Маленький острів, завдяки якому Франція стала великою.
На присутніх наче війнуло холодом. Усі замовкли. Відчувалося, що зараз щось почнеться.
Баорель, який сперечався з Боссюе і вже наготувався знищити супротивника красномовним контрударом, тепер відмовився від свого наміру й наготувався слухати.
Анжольрас, чиї сині очі, здавалося, дивились у порожнечу, відповів, не глянувши на Маріуса:
— Щоби бути великою, Франція не потребує Корсики. Франція велика — бо вона Франція.
Маріус і не думав відступати. Він обернувся до Анжольраса, і голос його затремтів від глибокого хвилювання:
— Бог свідок — я не применшую велич Франції! Злити її з генієм Наполеона — хіба це означає принизити? Послухайте, поговорімо відверто. Я серед вас нова людина, й, мушу признатися, ви мене дивуєте. Хто ви такі? Які ваші переконання? Поясніть мені ваш погляд на імператора. Я чую, ви іноді вимовляєте його прізвище "Буонапарте", як це роблять роялісти. Скажіть мені, чого ви прагнете? Чого домагаєтесь? Ким же ви тоді захоплюєтесь, якщо не захоплюєтесь імператором? Адже він був сама досконалість. Він складав кодекси законів, як Юстиніан,[53] і диктував свою волю, як Цезар. Він сам творив історію і сам писав її, його воєнні зведення поетичні, як "Іліада", у своїх промовах він поєднував логічну силу думки Ньютона з образною красою Магометових проповідей. У Тильзиті він навчав імператорів царственості. В Академії наук успішно заперечував Лапласові,[54] в Державній раді виходив переможцем, сперечаючись із Мерленом.[55] Він наділяв живою душею суху геометрію одних і дріб’язкове крутійство інших; із судовиками він перетворювався на законника, а з астрономами — на звіздаря; він усе бачив, він усе знав, а проте це не заважало йому щасливо всміхатися над колискою своєї дитини. Та ось нажахана Європа уже чує: армії виступають у похід, важко котиться артилерія, плавучі мости простягуються через ріки, вихором мчать хмари кінноти, повсюди крики і звуки сурми, трони хитаються, кордони королівств змінюються на очах, чутно свист вихопленого з піхов меча нелюдської ваги, і ось він сам, імператор, виростає над обрієм з вогнем у руках і полум’ям у очах, розкинувши серед громів і блискавок два свої крила: велику армію і стару гвардію — воістину непереможний архангел війни!
Усі мовчали, а Анжольрас сидів, похиливши голову.