62] їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись
63] Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне.
64] Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло,-
65] Що не мацнула б, однак,— натрапляє рукою на хижі
66] Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними,
67] Лоном, боками — на спини таких же натискує звірів.
68] Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки
69] Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала.
70] Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді
71] Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів.
72] Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити,
73] Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем,
74] Там височить дотепер; оминає його мореплавець.
75] Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши,
76] Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське
77] Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю.
78] Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона,
79] Що розвела, приголомшена зрадою мужа-фрігійця,
80] Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена, [243]
81] Впала на меч гостролезий: підманута — всіх підманула.
82] Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись,
83] В Ерікс прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову,
84] Жертви складає Еней і вшановує батька могилу.
85] Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони,
87] Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок,
88] Вабних Сирен; а судно, що стерничого втратило в морі,
89] До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти,
90] Й до Пітекуз головерхих, що мають від жителів назву.
91] Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів,
92] До віроломного, підлого роду ненависть відчувши,
93] їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем'я
94] Схоже було на людей і не схоже на них одночасно:
96] Наче прим'яв та порізав старечими зморшками лиця;
97] Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю.
98] Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову,
99] Щоб занімів їх язик,' що годився лиш для віроломства.
100] От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов з пересердя.
101] Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські
102] З правого боку лишив; сурмача Еоліда могилу —
103] Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя
104] Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли.
105] Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до мані в
106] Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву,
107] Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу,-
108] "Надто великого,— мовила,— просиш ти, славний ділами
109] Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив.
110] Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:
111] За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські,
112] Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш.
113] Мужність усюди здолає пройти". Прорекла й показала
114] Гілку, що в лісі Юнони Авернської сяяла злотом.
115] І, показавши, від стовбура гілку велить* одламати.
116] їй покорився Еней — і побачив жахні володіння
117] Оркові; предків узрів і великого духом Анхіса
118] Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони,
119] Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни.
120] Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині,
121] Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати.
122] Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим,
123] Він обізвавсь: "Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша,-
124] Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу —
125] Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька
126] Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті.
127] Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла,— [244]
128] Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану".
129] Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього,
130] Мовить таке: "Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній
131] Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки,
132] Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне,
133] Вічне, якщо 'б оддала я дівоцтво жагучому Фебу.
134] Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами
135] Звабити серце моє: "Вибирай,— намовляє,— що хочеш,
136] Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!" Я ж на піщаний
137] Пагорб кивнувши: "Хай стільки своїх уродин одсвяткую,
138] Скільки піщинок тут є". Та. одне я до того прохання
139] Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою.
140] Він же мені й довголіття давав, і нев'янучу вроду,
141] Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче
142] І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна
143] Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість,-
144] Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття;
145] Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу
146] Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду.
147] Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить
148] Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло
149] Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене
150] Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,
151] Ким я для нього була, або й виду не схоче подати.
152] Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну,
153] Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить".
154] Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла,
155] З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста
156] Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся
157] Тих берегів, що тоді годувальниці ймення не знали.
158] Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився
159] Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса.
160] Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,-
161] Ахеменіда,— впізнав. Що живим його стрів так неждано,
162] Вкрай здивувався. "Який тебе бог, який випадок дивний,
163] Ахеменіде, вберіг? — поцікавився.— Як на троянське,
164] Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?"
165] Той, не такий вже, яким був колись,— не брудний і кошлатий,
166] Не в лахманах, яке зшив колючками,— на те запитання
167] Так одгукнувся: "Хай знов дикуна Поліфема побачу
168] й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала
169] Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий
170] І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи
171] Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!
172] От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному
173] Бачу,— то як можу бути невдячним та непам'ятливим?
174] Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кі клопа,— [245]
175] Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,
176] Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.
177] Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність
178] Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,
179] Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,
180] Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду
181] Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,
182] Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.
183] Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні
184] Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.
185] Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру
186] Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!
187] Щойно втекти вам од смерті вдалося,— Кіклоп ошалілий
188] Етну обходити став, завиваючи люто від болю.
189] От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,
190] Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки
191] В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає
192] Цілу Ахайю: "Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто
193] Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!
194] Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою
195] Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню
196] Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!
197] Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!"
198] Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,
199] Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,
200] Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,
201] Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської...
202] Коротко кажучи, бачив я смерть,— але це ще марниці! —
203] Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло
204] Тоне в його животі... Не стирався-бо днини тієї
205] Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю
206] Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.
207] Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,
208] Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину —
209] Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне.
210] Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,
211] Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву
212] їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно.
213] "Ось що чекає, сердего, й тебе!" — непокоїла думка.
214] Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;
215] Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.
216] Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.
217] Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,
218] Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.
219] Кинувсь до берега, став окликать і махати руками —
220] Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!
221] Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий, [246]
222] І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю".
223] Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі
224] Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає.
225] їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,
226] Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять
227] Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.
228] Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця,
229] Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний
230] Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили —
231] й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;
232] До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.
233] "Відти,— вів далі,— ми в місто прийшли, що його в давнину ще
234] Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив.
235] Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього.
236] З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною
237] Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця
238] Кров'ю своєю сплямив.