Останні місяці життя здавалося, що у нього в крові розчинено мідянку, настільки колір його обличчя став подібним до кольору старих бронзових скульптур, виставлених на поталу негоді. Помер Жіродо-батько у п'ятдесят шість років, сповнений такої гіркоти, що вже на порозі вічності попрощався із землею, прошепотівши: "Розпусниця мене злигала!" — зовсім незрозумілий вислів, що його приписано маренню. І відтак упав у непам'ять.
Коли поділили спадщину нотаря, його контору продали, і родина Жіродо виїхала з Клошмерля. Зробившись мільйонером, Дені Пом'є найняв великі апартаменти в Парижі і почав влаштовувати людні прийоми; писав він тепер набагато менше й став вважатись непоганим автором.
По довгих роках, прожитих у безладному коханні, Даді, якій вже звернуло на третій десяток, серйозно задумалась і женила на собі Рауля. Вступивши в подружжя, вона поволі змінювалась і кінець кінцем перейшла до табору поважних жінок, де сяє в першому шерезі через свою непримиренність, суворо засуджуючи новочасні вбрання, розмови та звичаї. Невдовзі вона стане дамою-патронесою, а оце вже почала давати видавцем гроші своєму чоловікові. Рауль Жіродо мусить шукати розваг поза домівкою. Він нещодавно розжився на нову коханку, ще одну блондинку, юну, свіжу й повненьку, якою й Даді була в свої дев'ятнадцять літ. Даді, що встигла досі погладшати й споганіти, влаштовує тепер чоловікові дикі сцени. Під час їхніх сварок вона йому іноді каже:
— А ти станеш старим кнуром, як і твій батько!
— Звідки ти знаєш, що мій батько був старий кнур? — питає Рауль.
— У нього були свинячі звички! І ти врешті станеш такий, як і він.
І воно й правда: молодий Жіродо, старіючи, набував схожості з покійним Жіродо. Цей(син, що поводився був так негідно, між іншим, чимдалі] більше захищав свого батька й знаходить у нього чесноти, яких не бачив за життя старого. А це знак, що він мужніє і вже сам не дуже далеко від переміни, не далеко від теплого лона тієї буржуазії, якої держиться всіма фібрами душі: Ця прихильність виявиться на повну силу тоді, коли він зможе своєму синові-підлітку прищепити тверді засади моралі, успадкованої безпосередньо від нотаря Жіродо.
Що ж до вдови останнього, Філіппіни Жіродо, то вона знайшла собі пристановище в Діжоні — колисці Тапак-Донделів, де доживає віку чимало старих панн та баб цього роду. В їхньому гурті колишня нотариха нарікає на свої гризоти, на свої болячки та неприємності, які вона мала зі служницями, що становить основне проводження часу у цих напіввідійшлих від світу осіб. Крім того, вони звеселяють свої останні роки щедрим ужитком чорносмородинової наливки, знаменитої діжонської наливки, дуже смачної з сухими тістечками.
Праведно доживши до похилого віку, кюре Поносе погожої пори року щодня проводить кілька годин у своєму тінистому садку, в товаристві люльки, молитовника, кавової чашки та пляшечки з виноградною горілкою. Але люлька згасає, бо в старого священика задишка, в чашці залишається недопита на палець горілка, і молитовник лежить нерозгорнений. Тішачись старечим супокоєм, кюре роздумує над своїм життям, яке наближається до завершення. Від цього заглядання в минуле з'являється натхнення до імпровізованих молитов, які краще відповідають його вдачі, ніж літургійні формули. Наснажений великим апостольським досвідом, який потроху розкривав йому підґрунтя людської поведінки, він по-своєму відчував велику жалість до людини в її становищі, власне, зовсім непоганому, на його думку, бо людина часто щиро прагне до справедливості і спокійного щастя, але збивається з дороги як отой сліпець, чий ціпок-поводатор уже не намацує стіни або нерівності на шляху. І це правда: люди, пробираючись навпомацки через життя в пошуках добра, йдуть мов ті сліпці, та що й запеклі сліпці, але ця "запеклість у них, мабуть, від того, що вони часто падають і забиваються.
Самотній клошмерльський кюре смиренно захищає перед господом свою паству. "Ні, господи, наші клошмерля-ни не злі, і я сам, о господи, теж не злий,— ти це знаєш. І все-таки..." Він думає про муки, які чекають на нерозкаяних грішників або на заскочених смертю зненацька. Це для того, щоб звернутися 3 запитання'м до погідного клошмерльського неба, блакитного, мов сукня непорочної діви: "А хіба наша земля, о правий і милосердний господи, не пекло?" Кюре зітхає, збирається з думками й перебирає свої гріхи: "Колись,— гай-гай! — я блудив, еге ж! Помірковано, щоправда, і без насолоди (та й яка там насолода з Онориною!), але й то було надміру, і я каюся. Господи, в твоїй безмежній вибачливості ти зрозумієш моє становище. Адже ти знаєш, що дав мені повнокровну хтиву плоть, та й грішив же я тільки в крайній потребі. Я щиро каюсь, о господи, в гріхах своєї молодості і дякую тобі, що ти давно вже забрав від мене цю небезпечну й мерзенну чоловічу силу, яка подеколи збуджувала лю-бострасну хіть під час бесід, що їх я провадив зі своїми парафіянками задля спасіння їхньої душі... Будь милостивий, о господи, до старої Онорини, коли вона стане перед тобою, чого вже недовго чекати. її поводження припиши головно набожності, бо то було скорше виявом милосердя, коли взяти до уваги, що бідолашна дівчина не мала з цього втіхи, адже все робилося поспіхом, без усякої приємної підготовки, яка, здається, заведена в народі і яка була б останнім щаблем падіння для священнослужителя. В усякому разі, Оноринине поводження не дозволяло, щоб моя ганебна хіть зашкодила церкві, і за це хай багато що проститься моїй вірній служниці. Так само дякую тобі, мій боже, що ти поселив у нашому містечку пані баронесу, бо вона така милостива до мене і щонеділі присилає шофера, щоб він привозив мене на обід до замку. Дарма, що у пані баронеси вишуканий стіл, обжерливість мене не вабить. Я майже не їм і не п'ю: шлунок не дозволяє. Але я знаходжу певну втіху в цьому чудовому товаристві, і мені приємно сказати тобі, що в моїй смиренній особі шанують святу церкву... Господи, даруй мир твоєму старому недовершеному слузі! Зостав мені тиху смерть. Твоя година стане моєю годиною. Але скажу тобі не криючись: мені дуже буде жаль покидати своїх клошмерлян, а ці чесні люди будуть засмучені, проводжаючи свого старого Поносса, що знає кожного з громади. Господу ти ж бо й сам розумієш... Тож, господи, не поспішай забирати мене, залиш мене, скільки, на це твоя воля, в падолі знегод. Я ще = можу гаразд прислужитись. Не пізніше як сьогодні вранці я соборував стару Меме Боффе, оту саму Меме Бо фе з роздоріжжя, що за три кілометри з гаком від містечка, і я пройшов пішки туди й назад. Це я кажу тобі, о господи..."
Отак думав й шепоче старий Поносе, худий і сивий, хитаючи головою і звільна ворушачи щелепами, де бракує майже всіх зубів. Погляд його пригаслих очей блукав вдалині, по той бік присаонської рівнини, де плато Домб, Аре та щасливий край В'янней., Нарешті він звертається до цього доброчесного взірця сільських кюре/до Иоанна Хрестителя: "Милостивий Иоанне, будь мені братом, виблагай мені дозвіл закінчити життя без болісних страждань, добрим пастирем. Не таким святим, звісно, як ти — то було б занадто велике щастя,-г— а просто чесною людиною, чесним християнином. І чекай мене на дверях, там угорі, коли я вирушу звідси. Бо ж я ніколи не наважуся ввійти сам, я себе знаю. А якщо ніхто не зволить вийти назустріч бідному старому Поноссові 8 Клошмерля, то як же я в тому стовпищі зумію знайти куток, де позбирались клошмерляни, що їх я проводив на цвинтар, відпустивши їм гріхи? А що я робитиму на небі без своїх клошмерлян, блаженний праведнику? Адже я не знаю нікого на світі, крім своїх виноградарів та їхніх добрих жінок..."
І, схилившц голову на груди, кюре Поноос занурюється в легку дрімоту, яка дає йому відчути смак прийдешнього нескінченного блаженства.
У місяці жовтні 1932 року, через десять років від того часу, коли бере початок наша розповідь, по великій площі Клошмерля Божолейського ввечері повільно прогулювалося двоє чоловіків, тих самих, що прогулювалися тут десять років тому о тій самій "порі — Бартелемі П'єшю і Тафардель.
Але обоє вони змінилися — не так віком, як розвитком життєвої кар'єри у кожного. Тепер, судячи з упевненості постави, голосу, жестів, одежі, соціальна відстань між ними відчувалась куди більше, ніж давніше. Мор, ставши сенатором, навіював пошану сотнями невловних ознак, і (то не сказати, щоб саме вбранням, показпими манерами $т то мовою, а цілою своєю особою, що засвідчувала силу, І спокій та владність. П'єшю аж сяяв поважністю й здоров'ям. Хто його бачив таким, мав враження, що перед ним людина, якій пощастило геть в усьому і яка, впевнена в незаперечності своїх слів, може наказувати, не підвищуючи голосу й без найменшого напруження — чемно й спокійно.
Поруч з його зверхньою простотою, пишномовна гідність Тафарделя видавалась, на перший погляд, дещо ку-.медною, але потім вона зворушувала. Бо зайвина цієї гідності ніби врівноважувала скромність матеріальних достатків людини, чия слава не трималась ні на осяяних сонцем родючих ділянках, ні на високій посаді, ні на блискучих зв'язках. І через три роки після відставки Тафардель залишався чистим інтелектуалом, самотнім, чесним республіканцем, прибуток якого не перевищував дев'ятнадцяти тисяч франків, що в Клошмерлі цілком достатньо для прожиття, а надто людини з невибагливими смаками вчителя. Але ці гроші не йшли на користь Тафарделеві, а в мистецтві одягатись він і взагалі був невіглас. Пристойним одягом для досконалого педагога він вважав целулоїдний комірець, альпаговий піджак, тикові панталони та капелюх-панаму. Всі ці предмети туалету, придбані в крамницях готового одягу, дуже відносно пасували до його худого тіла. Глянець на піджаку та куці неодноразово прані штаненята свідчили про тривалий їх ужиток. Тафардель не те, що був скупий, а просто виховувався в жорстокій школі злидарів, а ще потім — у школі кепсько оплачуваних урядовців. Там він на все подальше життя набув звичку до пильної ощадності та презирство до зовнішнього вигляду. Опісля безлад його вбрання стала ще посилювати схильність до божолейського, породжена обуренням на події 1923 року. Зате ця схильність підтримувала в ньому палке красномовство та силу запеклих переконань, що рятували його від розумової летаргії, в якій потопає більша частина мозків на підступах до сьомого десятку.