Тепер очі дивилися на лікаря запитливо, з тупою, німою збентеженістю. Стара зігнулася над немовлям, неначе його мали ось-ось відібрати в неї. Напевно, цей рух розбудив дитину, вона скрикнула. А тоді зникла й збентеженість. Щезла, сплила гладко, як тінь, а недоладна, із задерев'янілим видом бабуся задумливо розглядала новонародженого.
— Це Джо, — сказала вона. — Синочок моєї Міллі.
І Байрон, зупинившись перед дверима, якими зайшов акушер, почувши ці крики, відчув, що з ним сталося щось жахливе. Вночі місіс Гайнз викликала його з намету. І то таким голосом, що Байрон ледь не на бігу натягнув штани і, промчавши повз стару, яка навіть не роздяглася на ніч, увігнався в халупу. Побачив Ліну й остовпів. Поруч стояла місіс Гайнз, щось говорила, і він, напевно, відповідав, бо теж щось казав. Чи так, чи сяк, але, осідлавши мула й уже скачучи учвал до міста, досі бачив породіллю на ліжку, її обличчя, коли вона лежала, трохи звівшись на ліктях і виючи від жаху та безнадії, видивлялася на своє тіло під простирадлом. Бачив це весь час, будячи Гайтавера, допомагаючи лікарю зібратися, а кігтисте створіння в душі чаїлося й чекало своєї миті, й думки гнали так швидко, що нíколи було поміркувати. Оце й усе. Так швидко, що нíколи поміркувати, аж поки вони удвох із акушером підійшли до хижі. І тоді, коли Байрон спинився перед дверима й почув крик дитини, з ним сталося щось страшне.
Тепер він знав, що то за кігтисте створіння причаїлося в його душі, коли він ішов безлюдним майданом, шукаючи лікаря, з яким легковажно не умовився заздалегідь. Тепер зрозуміло, чому не зробив цього. Бо не вірив, аж поки стара покликала його з намету, що конче треба буде акушера. Немовби за тиждень очі звикли до її живота, а розум ніяк не хотів повірити. "А однак я таки вірив і знав, — спало на гадку. — Знав, бо робив те, що належало: бігав, брехав і морочив голову людям". А тепер засвітало в голові, що повірив тільки тоді, коли, пробігши повз місіс Гайнз, заглянув у халупу. Коли голос старої перебив йому сон, Байрон знав, у чому річ, знав, що сталося. Зірвавшись на ноги, він похапцем прикрився, як комбінезоном, потребою квапитися, відаючи, навіщо це, відаючи, що ось уже п'ять ночей він цього чекав. І все ж не вірив. Розумів тепер: убігши в халупу й заглянувши туди, він сподівався, що Ліна сидітиме, сподівався, що зустріне його у дверях така сама, як завжди, погідна, врівноважена, непідвладна часу. Але доторкнувшись до дверей, він почув таке, чого ніколи не чував. Жалісне, гучне виття звучало палко й водночас смиренно, немовби породілля зверталася до чогось виразною мовою, не зрозумілою ні Байронові, ні іншим чоловікам. Тоді він проминув місіс Гайнз у дверях і побачив Ліну на ліжку. Ніколи не бачивши її на постелі, гадав: коли таке станеться, вона буде напруженою, настороженою, а може, й ледь усміхнеться, хоч принаймні помітить його присутність. Та коли увійшов, навіть не глянула на нього. Ніби й не зауважила, що відчинилися двері й у кімнаті є хтось чи щось, крім неї та крім того, до чого вона жалібно завивала мовою, не відомою чоловікам. Накрита до підборіддя, однак звелася на ліктях, схиливши голову. Волосся розсипалося, очі нагадували дві дірки, уста побіліли, як подушка під головою, і в такій позі тривоги та переляку, неначе здивовано й недовірливо розглядаючи обриси свого тіла під простирадлом, Ліна знову зайшлася гучним, жалібним, покірним криком. Над нею вже схилилася місіс Гайнз. "Ідіть, — сказала вона. — Ідіть по лікаря. Вже почалося".
Байрон не тямив, як ішов до стайні. Зненацька опинившись там, ловив мула, видобував сідло, мостив його на спину. Працював швидко, думки ж пропливали неквапно. Тепер знав, чому це так. Зрозумів, що неспроста гадки повільні та плавні. Ось так ллють на воду олію, коли в морі насувається шторм. "Якби ж то знаття, — майнуло в голові. — Якби я тоді розумів. Якби ж збагнув. — Думав спокійно, з тихим жалем і відчаєм: — Так. Я б тоді розвернувся й поїхав іншою дорогою. Нічого не пам'ятаючи, не тямлячи, їхав би до кінця днів своїх. — Та він вчинив не так. Проскакав учвал повз халупу, а мислилося гладко та рівно, і не відав ще тоді, чому воно так. — Аби тільки проїхати мимо й не почути, як вона знову закричить, — подумав він. — Тільки б проїхати, щоб не почути її ще раз. — Тут Байрон виїхав на дорогу, маленька жилава тварина наддала ходи, олія мислення розпливалася невпинно й гладко: — Спершу поїду до Гайтавера. Залишу йому мула. Не забути б нагадати йому про лікарську книжку. Не забути, — лилася олія, несучи вершника до місця, де він на скаку зістрибнув із мула і побіг до Гайтаверової оселі. Тепер у думках було інше. — Ось я й зробив те, що належить, — спало на гадку. — Навіть якщо й не знайду справжнього акушера. — Це його занесло на майдан і там покинуло. Байрон відчував причаєне кігтисте створіння й думав: — Навіть якщо я й не знайду справжнього акушера. Бо я ніколи не вірив, що він буде потрібен. Ніколи не вірив, — галопувало в голові подвійним запрягом парадоксу й потреби спішити, поки допомагав старому лікареві шукати ключ до металевої скриньки, щоб дістати ключ до машини. Нарешті знайшли, й потреба поквапитися на якийсь час узгодилася з рухом, прудкою їздою на безлюдній дорозі під порожнім ранковим небом. А може, Байрон просто скинув тягар дійсності, всі жахіття та страхіття на плечі старого лікаря, як ото повелося між людьми. Так чи сяк, а це повернуло його до халупи, де вони удвох вибралися з автомобіля й підійшли до дверей, за якими досі горіла лампа. То був останній просвіток спокою, а тоді впав удар, ззаду напала кігтиста потвора. І ось пролунав дитячий крик, все стало зрозуміло. Дуже швидко розвиднялося. Байрон тихо стояв у прохолодному спокої, у тиші, що прокидалася зі сну, — маленький, непомітний чоловічок, на якого ніхто й ніколи не оглядався — ні чоловік, ні жінка. Тепер був певен, що весь час щось оберігало його від віри, а сама віра захищала й допомагала. Із суворим подивом він думав: — Поки не покликала мене місіс Гайнз, поки я не угледів Ліниного обличчя, поки не почув її, поки не побачив, що тепер Байрон Банч для неї — порожнє місце, поти я ніби й не тямив, що вона не дівчина. Жахливо, але й це ще не все. Було ще щось. — Він не похнюпив голови. Нерухомо стояв на вранішній зорі, а гадка тихо снувалася далі: — Отже, і це приготовано для мене, як каже преподобний Гайтавер. Тепер мушу сказати йому. Сказати Лукасові Берчу. — Тут уже був не прохолодний спокій, а щось схоже на страшний невтоленний відчай підлітка. — Таж я до сьогодні не вірив, що він такий. Немовби я, вона і всі інші, кого я втягнув у цю справу, були не людьми, а просто безліччю пустопорожньої балаканини, яка знай робила своє й навіть не відчувала, що їй бракує справжніх слів. Так. Я й досі не вірив, що він Лукас Берч. Що був собі такий Лукас Берч".
— Більше поталанило, ніж останнього разу, — відповідає Гайтавер. — Більше… Не знаю, чи так уже мені й поталанило. — Та лікар уже зайшов до халупи. Оглянувшись, священик спостерігає гурт біля ліжка, чує жвавий медиків голос. Стара жінка сидить тихо, але Гайтаверові здається, що якусь мить тому, не більш, відбирав у неї новонародженого, щоб не впустила його в нападі німого, несамовитого страху. Онімівши, знавіснівши, майже вихопила дитину з материного лона, високо підняла її на руках і, трохи нахиливши своє схоже на ведмеже, огрядне тіло, пропікала поглядом заснулого на ліжку чоловіка. Коли прийшов пастор, він уже спав. Здавалося, зовсім не дихав, а поряд ліжка на стільці, зігнувшись, сиділа стара. Нагадувала навислу над прірвою скелю, готову зірватися, і спершу Гайтавер подумав був: "Вона вже вбила старигана. Цього разу заздалегідь вжила заходів". А тоді почалася робота, стара стояла поруч пастора, та він не помічав цього, аж поки вихопила ще бездиханного новонародженого й підняла вгору, видивившись на сплячого чоловіка поглядом тигриці. Хлопчик вдихнув повітря й закричав, і стара відгукнулася, теж незнаною мовою, дико й переможно. Була схожа на маніячку, коли Гайтавер борюкався з нею, віднімаючи дитину, щоб не впустила з рук. — Гляньте, — сказав він. — Подивіться! Чоловік спить. Цього разу вже не забере хлопчика. — А вона дивилась у вічі, німо, як тварина, ніби не розуміючи англійської мови. З обличчя щез вираз несамовитого тріумфу, стара хрипко заскиглила, силкуючись одібрати дитину. — Тільки обережно, — застеріг священик. — Гаразд? — Вона кивнула, скиглячи й легенько мацаючи новонародженого. Її руки не тремтіли, й Гайтавер віддав малюка. Тепер вона сидить, тримаючи його на колінах, лікар-спізнюх стоїть біля ліжка, балакає жвавим буркотливим голосом і безперестанку вимахує руками. Священик відвертається, виходить і обережно, по-старечому ступає з поламаної сходинки на землю, неначебто в його опаслому животі закладено щось смертоносне, як динаміт. Надворі вже не досвіток, а ранок, зійшло сонце. Зупинившись, озирається й кличе: — Байроне! — Не чує відповіді. І бачить, що мула, прив'язаного до стовпця в огорожі, теж немає. Гайтавер зітхає. "Еге ж, — міркує він, — дожився я до того, що окрім усієї кривди, яку терплю від Байрона, маю ще дві милі чимчикувати додому. Це недостойно як на нього, як на його ненависть. Втім, ми часто дозволяємо собі недостойні вчинки. А буває так, що й ми недостойні своїх вчинків".
Помалу повертається до міста цей худий чоловік з обвислим животом, в заяложеній панамі та в грубій бавовняній нічній сорочці, сяк-так заправленій у штани. "Добре, що я встиг взути туфлі, — роздратовано думає він. — Втомився я. Втомився й не зможу заснути. — Гайтавер снує думки дратівливо, втомлено, у такт кроків, звертаючи до своєї хвіртки. — Якщо вже не лишив мені мула, то принаймні розпалив би в печі, випередивши мене. Адже, либонь, вважає, що двомильна прогулянка поліпшить мені апетит".
Прийшовши на кухню, він розпалює в печі — поволі й невміло, як і першого дня, двадцять п'ять років тому, а тоді ставить каву. "Потім знову ляжу, — думає він. — Хоча навряд чи засну. — І зауважує, що його гадки буркотливі, як незлобливе нарікання сварливої жінки, якого не слухає навіть вона сама. Ловить себе самого на тому, що готує, як звик був, ситний сніданок, завмирає на місці й невдоволено приклацує язиком. — Я мав би почуватися гірше, ніж є насправді, — спадає йому на гадку.