А що театр є вогнищем народної освіти, то він, Дельмар, подає свій голос за реформу театру: передусім — геть диктаторів, геть привілеї!
— Так, жодних привілеїв!
Гра актора запалила юрбу, звідусіль линули нищівні пропозиції:
— Геть академії! Геть Інститут!
— Геть місії!
— Геть атестати зрілості!
— Геть учені ступені!
— Збережемо їх, — сказав Сенекаль, — але хай присуджують їх загальним голосуванням, волею Народу, єдиного справжнього судді!
Зрештою, це не найголовніше. Спершу треба зрівняти багачів зі всіма. І він розповів, як вони, наситившись по горло злочинствами, розкошують у своїх палацах із позолоченими стелями, тоді як бідняки, тримаючись усіляких чеснот, корчаться з голоду по своїх халупах. Оплески розляглися такі гучні, що промовець замовк. Кілька хвилин він стояв із заплющеними очима, відкинувши голову, ніби заколисаний тим гнівом, що його розбудив. Потім він знову заговорив повчальним тоном, наказовими, як закон, фразами. Держава повинна заволодіти банками та страховими товариствами. Право спадкоємності скасовується. Встановлюється суспільний фонд для трударів. У майбутньому потрібно здійснити й інші корисні заходи. Поки що досить і цих. Він вернувся до питання про вибори:
— Нам потрібні громадяни чисті, люди зовсім нові! Хто пропонує свою кандидатуру?
Фредерік устав. Зчинився схвальний гомін — то його підтримали друзі. Проте Сенекаль, прибравши вигляду Фук'є-Тенвіля, став його питати ім'я, прізвище, минуле, спосіб життя.
Фредерік відповідав йому стисло, кусаючи губи. Сенекаль спитав, чи має хто-небудь заперечення щодо цієї кандидатури.
— Нема! Нема!
А в голови було заперечення. Всі потяглися вперед, наставили вуха. Громадянин кандидат не вділив певної суми, що пообіцяв їм на демократичну потребу — заснування газети. Далі, 22 лютого, хоч його й було попереджено, він не з'явився на місце збору — на Пантеонський майдан.
— Присягаю, що він був у Тюїльрі! — вигукнув Дюссардьє.
— Можете заприсягнути, що бачили його біля Пантеону?
Дюссардьє понурив голову. Фредерік мовчав; його зніяковілі друзі дивилися на нього занепокоєно.
— Чи можете ви, — вів далі Сенекаль, — хоча б назвати патріота, котрий поручився б за ваші переконання?
— Я поручусь! — озвався Дюссардьє.
— О, цього не досить. Хтось би інший!
Фредерік повернувся до Пеллерена. Художник відповів йому всілякими жестами, які означали: "Ох, дорогий мій, вони мене відштовхнули! Сто чортів! Нічого не вдієш!"
Тоді Фредерік торкнув ліктем Режембара.
— Авжеж, правда, саме пора! Іду!
І Режембар ступив на естраду, потім, кивнувши на іспанця, що йшов за ним, сказав:
— Дозвольте мені, громадяни, відрекомендувати патріота із Барселони!
Патріот віддав низький уклін і, поводячи, як автомат, очима із срібним відтінком, приклав руку до серця і мовив:
— Ciudadanos! Mucho aprecio el honor que me dispensais, y si ġrande es vuestra bondad mayor es vuestro atención.[9]
— Прошу слова! — гукнув Фредерік.
— Desde que se proclamó la constitución de Cádiz, ese pacto fundamental de las libertades españolas, hasta la ultima revolución, nuesra patria cuenta numerosos y heróicos mártires.[10]
— Але ж, громадяни!
Іспанець вів далі:
— El martes próximo tendrá lugar en la iglesia de la Maġdalena un servicio fúnebre.[11]
— Та це ж, кінець кінцем, нісенітниця! Ніхто ж не розуміє!
Це зауваження розлютило юрбу.
— Забирайся геть! Геть!
— Хто? Я? — спитав Фредерік.
— Саме ви! — велично мовив Сенекаль. — Ідіть геть!
Фредерік устав, щоб іти, а голос іберійця переслідував його:
— Y todos los españoles desearían ver allí reunidas las deputaciones de los clubs y de la milicia nacional. Una oración fúnebre, en honor de la libertad española y del mundo entero, será pronunciada por un miembro del clero de París en la sala Bonne-Nouvelle. Honor al pueblo francés, que llamaría yo el primero pueblo del mundo, sino fuese ciudadano de otra naсión![12]
— Аристократик! — цвікнув якийсь голодранець, показуючи кулака обуреному Фредерікові, який вибирався в двір.
Він уже каявся в своїх пориваннях, не задумуючись над тим, що звинувачення, кинуті проти нього, кінець кінцем слушні. Треба ж додуматися до такого безглуздя висувати свою кандидатуру! Але ж які осли, які кретини! Він порівнював себе із цими людьми й думками про їхню тупість гоїв рани, завдані його самолюбству.
Згодом він відчув потребу побачитися з Розанеттою. Після отих неподобств, отієї пишномовності товариство такої милої жінки буде відпочинком. Вона знала, що цього вечора він має виступати в клубі. Проте, коли він увійшов, Капітанша ні про що не спитала.
Вона сиділа біля каміна, відпорюючи підшивку сукні. Таке заняття його здивувало.
— Що ти оце робиш?
— Ти ж бачиш, — холодно відповіла вона. — Перешиваю свої лахи. Он вона, твоя республіка!
— Чому "твоя"?
— А що, може, моя?
Вона заходилася дорікати йому за все, що сталося у Франції за ці два місяці, звинувачуючи його в тому, що революцію зробив він, що через нього людей розорено, що заможні покидають Париж і що їй самій незабаром доведеться сконати десь у лікарні.
— Добре тобі говорити при твоїх достатках, твоїх прибутках! Ну, та зрештою, якщо так триватиме й далі, скоро тим прибуткам прийде край.
— Можливо, — сказав Фредерік. — Тих, хто найбільше жертвує собою, завжди не розуміють, і якби не чисте сумління, то скоти, з якими доводиться зв'язуватися, відбили б усяке бажання до самозречення!
Розанетта поглянула на нього, примружила очі.
— Що таке? Яке самозречення? Видно, пана спіткала невдача? Тим краще! Ото знатимеш, як жертвувати на благо батьківщини! О, не бреши! Я ж знаю, що ти дав їм триста франків, — адже вона утриманка, твоя республіка! Ну і втішайся з нею, мій хлопчику!
Фредерік під зливою цієї дурості перейшов від одного розчарування до другого, ще важчого.
Він забився в глибину кімнати. Вона підійшла до нього.
— Ну, поміркуй сам! У країні, як і в господі, повинен бути хазяїн, а то кожен ховрашок у свій мішок. По-перше, всі знають, що Ледрю-Роллен по вуха в боргах! Що ж до Ламартіна, то де вже там поетові тямитися на політиці? Ах, скільки б ти не крутив головою і вважав себе мудрішим за інших, а це таки правда! Але ти завжди сперечаєшся, тобі не можна й слова сказати! Ось, наприклад, Фурньє-Фонтен, той, що тримає магазин у Сен-Року, — знаєш, які в нього збитки? Вісімсот тисяч франків! А Омер, пакувальник, що живе навпроти, теж республіканець, — він на жінчиній голові поламав камінні щипці, а вицмулив стільки абсенту, що його збираються відвезти до лікарні. Он які вони всі, твої республіканці! Республіка — а вимагає двадцять п'ять відсотків! Еге ж, є що вихваляти!
Фредерік пішов. Глупство цієї дівки, яке раптом прорвалося й заговорило мовою простолюду, збудило в ньому огиду. Він відчув, що знову стає трохи патріотом.
Поганий настрій Розанетти усе гіршав. Мадмуазель Ватназ дратувала її своїм захопленням. Упевнена в своєму особливому призначенні, вона з запалом теревенила, наставляла, а що в тих речах почувалася певніше за свою подругу, то й приголомшувала її доводами.
Якось вона з'явилася дуже обурена проти Юссоне, що дозволив собі наброїти в жіночому клубі. Розанетта схвалила таке поводження, навіть сказала, що й сама одягнеться чоловіком, щоб "піти, сказати їм усе відверто і відшмагати їх". Саме в ту хвилину надійшов Фредерік.
— Ти ж бо також підеш зі мною?
І, незважаючи на його присутність, вони посварилися, одна, вдаючи буржуазну даму, друга — жінку-філософа.
Жінки, на думку Розанетти, створені для кохання й на те, щоб виховувати дітей, вести господарство.
Мадмуазель Ватназ вважала, що жінка має посісти своє місце в державі. Колись галльські жінки брали участь у законодавстві, англосаксонські теж; жінки гуронів — члени ради. Просвітництво — справа загальна. Все жіноцтво має сприяти тому; егоїзм повинен нарешті змінитися на братерство, а індивідуалізм — на спілку, роздрібненість земель — на громадське рільництво.
— Овва! Тепер ти вже тямишся на рільництві!
— А чому б ні? Адже ж ідеться про все людство, про його майбутнє!
— Краще потурбувалась би про своє!
— То вже мій клопіт!
Сварка загострювалась. Утрутився Фредерік. Ватназ гарячкувала і стала навіть захищати комунізм.
— Яке безглуздя! — мовила Розанетта. — Хіба це може коли-небудь здійснитися?
Ватназ посилалася на есеїв, моравських братів, парагвайських єзуїтів, на родину Пенгонів, що поблизу Тьєра, в Оверні; оскільки ж вона жваво жестикулювала, — то ланцюжок її годинника заплутався в пучку брелоків і зачепивсь за маленького золотого баранчика.
Раптом Розанетта страшенно поблідла.
Мадмуазель Ватназ усе ще визволяла свій ланцюжок.
— Не крийся, — сказала Розанетта, — тепер я знаю твої політичні переконання.
— А що? — спитала Ватназ, почервонівши, як незаймана дівчина.
— О, ти мене розумієш!
Фредерік нічого не тямив. Очевидно, між ними постало щось серйозне й інтимніше, ніж соціалізм.
— А якби й так! — заперечила Ватназ, відважно випроставшись. — Це я позичила, моя люба. Борг за борг!
— Далебі, я від своїх боргів не відмовляюсь! Якусь там тисячу франків — дрібничка! Я, принаймні, тільки позичаю, я нікого не обкрадаю!
Мадмуазель Ватназ намагалася посміхнутись.
— О, я ладна покласти руку на вогонь!
— Стережися! Вона в тебе суха — чого доброго, спалахне.
Стара діва підняла правицю й піднесла їй до самісінького лиця:
— А проте вона декому з твоїх друзів до вподоби!
— Хіба андалусцям! Замість кастаньєт!
— Хвойда!
Капітанша тільки низько вклонилася:
— Чарівнішої над вас не знайти!
Мадмуазель Ватназ нічого не відповіла. На скронях у неї виступили краплини поту. Очі втупились у килим, їй забивало дух. Нарешті вона підійшла до дверей і з грюком розчахнула їх.
— Прощавайте! Ви ще дістанете від мене!
— Буде видно! — сказала Розанетта.
Терпець їй увірвався. Вона, впавши на канапу, уся тремтіла, бурмотіла лайку, проливала сльози. Невже її так непокоїла погроза Ватназ? Ба ні! Чхала вона на ті погрози! А може, кінець кінцем, стара діва щось їй винна? Вся річ у золотому баранчикові, і крізь плач у неї вихопилося Дельмарове ім'я. Виходить, вона закохана в актора!
"Тоді навіщо вона чіпляється до мене? — запитував себе Фредерік. — Чому він вернувся до неї? Хто її змушує підтримувати стосунки зі мною? Який у всьому цьому сенс?"
Розанетта й далі тихенько хлипала.