Бачив я, як сьогодні тебе в рицарі посвячували.
Пан Лонгінус молитовно склав руки:
— Так, нащо довше приховувати: покохав і я, братику, покохав... От біда!
— Не журися. Не вірю я в те, що Тугай–бей пішов, а отже, поганства не менше, аніж цієї комарви над головою буде.
І справді, цілі хмари комарів висіли над кіньми і людьми, бо війська ввійшли у край непрохідних боліт, лісів багнистих, лугів розмоклих, річок, річечок і ручаїв, у край пустельний, глухий, що шумів одною лише пущею, про жителів якого за тих часів казали:
Шляхтич Голота
Донечці милій
Низку грибів дав
Ще й дьогтю барило,
Горщик в'юнців,
На додачу линців
І шмат болота.
На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, але, всупереч усім віршикам, і великі панські маєтки. Проте зараз князеві люди, переважна частина яких виховувалася й виросла у сухих і високих задніпровських степах, не хотіли вірити власним очам. І хоч і там часом попадалися багниська й ліси, але тут увесь край здавався суцільним багном. Ніч стояла погожа, ясна, і при сяйві місяця, скільки сягало око, не можна було побачити й сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами, воду витискали колеса возів і гармат. Вурцель упав у відчай. "Дивний похід, — казав він. — Під Черніговом потерпали від вогню, а тут вода нас заливає". І справді, земля, всупереч природі, не давала тут нозі постійної твердої опори, а вгиналася, тряслася, ніби хотіла розступитися і поглинути тих, хто по ній ішов.
Війська переправлялися через Прип'ять чотири дні, потім майже щодня треба було долати річки й річечки, що текли у розкислому ґрунті. І ніде жоднісінького мосту. Тутешні жителі пересувалися на човнах і шугалеях. Через кілька днів почалися і тумани, і дощі. Люди вибивалися з останніх сил, аби нарешті вибратися із цих проклятих місць.
А князь квапився, підганяв. Він наказував валити цілі ліси, вистеляти дорогу із кругляків і йшов уперед. Жовніри, бачачи, як він не щадить власних сил, як від ранку до ночі не злазить із коня, оглядає війська, пильнує похід, усім особисто керуючи, не відважувалися нарікати, хоч трудилися понад сили. З досвіту дотемна в'язнути і мокнути — ось яка була їхня спільна доля. У коней із копит почав злазити ріг, чимало їх в артилерії впало, тому піхота і драгуни Володийовського самі тягли гармати. Найпривілейованіші рейменти, такі, як гусари Скшетуського, Зацвіліховського і панцирні, бралися до сокир, щоб мостити гатки. Це був славний похід із холодом, голодом і болотами, у якому воля полководця й запал вояків долали усі перешкоди. Ніхто у тих краях досі не одважився навесні, під час повені, пройти з військом.
На щастя, на похід ані разу ніхто не напав. Тутешній люд, тихий і спокійний, про бунт і не думав, і навіть згодом, підбурюваний козаками і заохочуваний їхнім прикладом, під їхні стяги йти не схотів. Отож і тепер дивився він сонними очима на загони рицарів, що виринали, ніби заговорені, з лісів і боліт і щезали, мов сон; він же тільки постачав провідників, тихо і слухняно виконуючи все, чого від нього жадали.
Бачачи це, князь суворо карав усяку вояцьку сваволю, і не летіли за військом стогнання людські, прокляття й нарікання, а коли після проходження війська у якомусь задимленому сільці дізнавалися, що це був князь Ярема, люди хитали головами, стиха говорячи один одному: "Вже він добрий!".
Нарешті, після двадцяти днів надлюдських трудів і зусиль, князівське військо ввійшло у бунтівний край. "Ярема йде! Ярема йде!" — розлягалося по всій Україні, аж ген до Дикого поля, до Чигирина і Ягорлика. "Ярема йде!" — лунало у містах, селах, хуторах, на пасіках, і од звістки цієї коси, вила й ножі випадали із селянських рук, обличчя блідли, свавільні юрби, наче вовчі зграї від звуків мисливських ріжків, тяглися ночами на південь; татарин, що забрів для грабежу, зіскакував із коня й щохвилини притуляв вухо до землі; в уцілілих іще замках і невеличких фортецях били у дзвони і співали: "Te Deum laudeamus!" .
А цей грізний лев улігся на порозі збунтованого краю і відпочивав.
Він збирався на силі.
РОЗДІЛ XXVI
Тим часом Хмельницький, постоявши якийся час у Корсуні, відступив до Білої Церкви і зробив її своєю столицею. Орда стала кошем по другий бік річки, розпускаючи загони по всьому Київському воєводству. Отож пан Лонгінус Підбип'ята марно журився, що йому забракне татарських голів. Пан Скшетуський слушно передбачив, що запорожці, схоплені паном Понятовським під Каневом, дали фальшиві відомості — Тугай–бей не лише не відійшов, а й не рушив до Чигирина. Ще більше, звідусіль підтягалися нові чамбули. Прийшли азовський і астраханський царки з чотирма тисячами воїнів, котрі ніколи до цього у Польщі не бували, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської , двадцять тисяч білогородської та буджацької — усі колись закляті вороги Запорожжя і козацтва, а тепер побратими і до крові християнської присяжні спільники. Нарешті прибув і сам хан Іслам–Гірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Потерпала від цих друзів уся Україна, потерпав не лише шляхетський стан, а й люд український, у якого палили села, відбирали худобу і добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. У ці часи мордувань, підпалів і крові для селянина був тільки один рятунок: тікати у табір Хмельницького. Там він із жертви ставав розбійником і сам нищив власну землю, принаймні не турбуючись за своє життя.
Нещасний край!.. Коли у ньому спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запорожці й кримчаки, що ніби прийшли звільнити, а тепер навис над ним Ієремія Вишневецький.
Тому кожен, хто міг, тікав до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншої ради вціліти не мала. Завдяки цьому Хмельницький приростав на силах, і якщо не відразу рушив у глиб Речі Посполитої, якщо довго відсиджувався у Білій Церкві, то переважно через те, щоб дати лад цим нічим не приборканим і диким стихіям.
Справді–бо, у його залізних руках вони швидко ставали бойовою силою. Командири із навчених запорожців були готові, простолюд поділено на полки, із колишніх кошових отаманів призначено полковників, окремі загони, аби привчити їх до бою, послано на штурм замків. А хоробрий це був за вдачею люд, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звиклий, до вогню і кривавого обличчя війни завдяки татарським набігам призвичаєний.
Отож пішли два полковники, Ганджа й Остап, на Нестервар, і здобули його, а населення, єврейське і шляхетське, до ноги вирізали. Князеві Четвертинському власний його млинар голову на порозі замку відтяв, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Інші ходили в інші сторони, й успіх сприяв їхній зброї, бо страх відняв серця у ляхів, страх, "народові цьому непритаманний", що вибивав із рук зброю й сили позбавляв.
Не раз, бувало, полковники приставали до Хмельницького: "Чого ж ти на Варшаву не йдеш, а спочиваєш, із чаклунками чари відправляєш і горілкою заливаєшся, а ляхам опам'ятатися від страху і військо зібрати дозволяєш?" Не раз теж і п'яна чернь, виючи ночами, облягала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоб він її на ляхів вів. Хмельницький підняв бунт і зробив його страшною силою, але тепер він усвідомив, що сила ця уже й його самого штовхає до невідомого прийдешнього, тому часто похмурим оком у це прийдешнє заглядав, намагаючись його розгадати, і серцем за нього тривожився.
Треба сказати, з–поміж усіх тих полковників і отаманів він один знав, скільки страшної міці приховано у на вигляд безсилій Речі Посполитій. Він підняв бунт, розгромив під Жовтими Водами, розгромив під Корсунем, стер коронні війська — а що далі?
От і збирав він полковників на ради і, водячи по них кривавими очима, перед якими усі тремтіли, понуро ставив їм те саме запитання:
— Що далі? Чого ви хочете? Іти на Варшаву? То сюди князь Вишневецький прийде, дружин і дітей ваших як грім поб'є, землю і воду тільки залишить, а потім за нами ж до Варшави з усіма силами шляхетськими, які до нього пристануть, піде — і ми, опинившись між двома вогнями, згинемо якщо не в битвах, то на палях...
— На приязнь татарську сподіватися не можна. Сьогодні вони з нами, завтра від нас одвернуться і в Крим помчать або панам голови наші продадуть.
— А що далі, кажіть! Іти на Вишневецького? Так він сили наші й татарські на себе відтягне, а за цей час у самій Речі Посполитій збереться військо і на поміч йому рушить. Вибирайте...
І стривожені полковники мовчали, а Хмельницький говорив:
— Що ж вам пельки заціпило? Чого ж ви більше не прете на мене, аби на Варшаву йшов? Якщо вже не знаєте, що робити, то довірте мені, а я, дасть Бог, свою і ваші голови врятую, а для Війська Запорозького і козаків задоволення отримаю.
І справді, залишався один спосіб: перемови. Хмельницький добре знав, скільки таким шляхом можна від Речі Посполитої домогтися, сподівався, що сейми радше згодяться на значне задоволення для козаків, аніж на податки, набори і війну, яка обіцяла бути і тривалою, і важкою. Знав він, нарешті, що у Варшаві є могутня партія, а очолює її сам король, про смерть котрого звістка ще не дійшла ; до неї належать і канцлер, і чимало панів, котрі раді були стримати зростання в Україні величезних магнатських багатств, із козаків силу для королівських потреб створити, укласти з ними вічний мир і на сторонню війну ці зібрані тисячі використати. За таких умов Хмельницький міг і для себе неабиякого становища домогтися, гетьманську булаву з королівських рук отримати, і для козаків численних поступок добутися.
Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав люд, створював цілі армії, прибирав до своїх рук замки, бо знав, що перемови вестимуться тільки із сильним. Але у глиб Речі Посполитої не рушав.
О, якби з допомогою перемов він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю із рук Вишневецького вибив, або — якщо князь її не складе — то не він, Хмельницький, а князь стане заколотником, котрий веде війну усупереч волі короля і сеймів.
Отоді–то він і піде на Вишневецького, але вже із королівської і Речі Посполитої згоди, і проб'є тоді остання година не лише для князя, а й для всіх українних короленят із їхніми маєтностями й латифундіями.
Так думав самозваний гетьман запорозький, таку будівлю зводив він на прийдешнє.