Нічого, а вже напевне не того, на що ви лічили. Пане відьми́не, почуйте се: Злотолітка, себто жінка моя, дітей більше мати не може після останнього і чого, як чого, а дитяти вдома не буде. Видно, ви зле втрафили.
Геральт не відповів.
Юрга теж мовчав. Рибка знову пирхнула, підкинула головою.
— Але двох синів маю, — раптом швидко сказав Юрга, дивлячись перед себе, на гостинець. — Двох, здорових, сильних і недурних. Таж мушу їх десь до навуки дати. Один, так я собі думав, буде зі мною купецтва вчитися. А другий…
Геральт мовчав.
— Що скажете? — Юрга відвернув голову, глянув на нього. — Ви там на мості присяги від мене зажадали. Вам ішлося про дитину до вашої відьми́нської навуки, т'адже не про що інше. Чого ж та дитина має бути несподіваною? А сподівана не може бути? Маю двох, то хай один на відьми́на вчиться. Ремесло як ремесло. Не ліпше, не гірше.
— Ти певен, — тихо озвався Геральт, — що не гірше?
Юрга примружив очі.
— Боронити людей, життя їм рятувати, яка ж то по-вашому річ: зла чи добра? Тих чотирнадцятеро, на пагорбі? Ви, на тому мості? Що ви тоді сподіяли, зло чи добро?
— Не знаю, — зі зусиллям сказав Геральт. — Не знаю, Юрго. Часом видається мені, що знаю. А часом вагаюся. Чи ти хотів би, щоб і твій син вагався?
— Хай і вагається, — поважно сказав купець. — Хай сумнівається. Бо то людська річ і добра.
— Що?
— Сумніви. Лише зло, пане Геральте, ніколи їх не має. А приречення свого ніхто не уникне.
Відьми́н не відповів.
Гостинець скрутив під високий насип, під криві берези, що не знати як трималися за прямовисне узбіччя. Берези мали жовте листя. Осінь, подумав Геральт, знову осінь. В долині блискала ріка, білів новенький гострокіл сторожі, дахи хатин, обтесані палі пристані. Скрипів коловорот.
***
Пором допливав до берега, женучи перед собою хвилю, розпихаючи тупим носом воду, розгортаючи нерухомі у брудному кожуху куряви солому та листя, що плавали на поверхні. Скрипучі линви, тягнені перевізниками. Юрба, що скупчилася на березі, галасувала і в цьому галасі було все: жіночий крик, чоловічі прокльони, дитячий плач, ревіння худоби, іржання коней, бекання овець. Одностайна басова музика страху.
— Геть! Геть, відступити, пся крев! — верещав кінний з головою, пов'язаною закривавленою ганчіркою. Кінь, занурений аж по черево, борсався, високо підкидаючи передні ноги, розбризкував воду. На пристані вереск, крик, — щитники брутально розпихали натовп, били де попало древками списів.
— Геть від порому!
— Геть від порому! — репетував кінний, вимахуючи мечем. — Тільки військо! Геть, бо голови порозбиваю!
Геральт потягнув за вуздечку, стримав кобилу, що танцювала при краю узвозу.
Узвозом, у брязкоті оружжя та обладунків чвалом мчали тяжкоозбройні, піднімаючи тумани куряви, затуляючи щитників, які бігли ззаду.
— Гераааальте!
Глянув униз. На покинутому, зіпхнутому з гостинця возі, заповненому дерев'яними клітками, підстрибував і вимахував руками худорлявий чоловік у вишневому кубраку та капелюшику з чаплиним пером. У клітках билися і кричали кури та гуси.
— Герааальте! Це я!
— Горицвіте! Ходи сюди!
— Геть, геть від порому! — ревів на пристані кінний з перев'язаною головою. — Пором лише для війська! Як хочете на той берег, сучі хвости, то за сокири і в ліс, плоти робити! Пором лише для війська!
— Заради богів, Геральте, — сапав поет, дряпаючись узбіччям узвозу. Його вишневий кубрак був усипаний пташиним пір'ям, наче снігом. — Бачиш, що коїться? Оті, з Соддену, непевно що програли битву, почався відступ. Що я там кажу, який відступ? Це ж утеча, просто панічна втеча! І нам треба забиратися звідси, Геральте. На той берег Яруги…
— Що ти робиш, Горицвіте? Звідкіля ти тут узявся?
— Що я роблю? — скрикнув бард. — Ще й питаєш! Тікаю, як усі, цілий день на тому возі товчуся! Коня вночі мені якийсь сучий син украв! Геральте, благаю, витягни мене з цього пекла! Кажу тобі, нільфгаардці можуть тут щомиті з'явитися! Хто не відгородиться від них Яругою, піде під ніж. Під ніж, розумієш?
— Не панікуй, Горицвіте.
Внизу, на пристані, іржання коней, яких силоміць тягнули на пором, а вони били копитами по дошках. Вереск. Заметня. Плюскіт води, в яку з'їхав зіпхнутий віз, ревіння волів, що піднімали морди над поверхнею. Геральт дивився, як клунки та скрині з возу перевернулися в течії, вдарилися об борт порому, попливли. Крики, лайка. В узвозі хмара куряви, тупотіння.
— По черзі! — надривався перев'язаний, наїжджаючи конем на юрбу. — Порядок, туди вашу мать! По черзі!
— Геральте, — зойкнув Горицвіт, хапаючи за стремена. — Бачиш, що там діється? Ми нізащо не зуміємо дістатися на той пором. Вояки переправлять ним стільки, скільки встигнуть, а потім спалять, щоб не дістався нільфгаардцям. Так звичайно буває, ні?
— Авжеж, — кивнув головою відьми́н. — Так звичайно буває. Але не розумію, чого ця паніка? Чи ж то перша війна, а досі жодної не було? Як звичайно, дружини королів пощерблять одні одних, а тоді королі домовляться, підпишуть трактат і при цій нагоді обоє нап'ються. Для тих, що в сю мить трощать собі ребра на пристані, нічого в засаді не зміниться. То звідки увесь оцей ґвалт?
Горицвіт пильно глянув на нього, не пускаючи стремені.
— В тебе, мабуть, неправильні відомості, Геральте, — сказав. — Або ж ти не можеш правильно їх зрозуміти. Це не звичайна війна за успадкування трону чи клапоть землі. Це не сутичка двох феодалів, за якою селяни спостерігають, не перериваючи сінокосу.
— То що ж це таке? Просвіти мене, бо я й справді не знаю, про що йдеться. Так, між нами, мене це, загалом, не надто цікавить, але поясни, прошу.
— Ніколи не було подібної війни, — поважно сказав бард. — Нільфгаардська армія залишає за собою спалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгаард проти всіх. Звірства…
— Нема й не було війни без звірств, — перебив відьми́н. — Горицвіте, ти перебільшуєш. Це так, як із тим поромом: так звичайно буває. Я б сказав, що це така військова традиція. Відколи світ стоїть, армії, переходячи край, убивають, грабують, палять і ґвалтують, хоч, може, роблять це в іншій послідовності. Відколи світ стоїть, селюки під час війни ховаються в лісах із бабами та спідручним майном, а як все закінчиться, повертаються.
— Але не в цій війні, Геральте. Після цієї війни не буде кому повертатися і не буде куди повертатися. Нільфгаард залишає за собою попелище, армії йдуть лавою і вигрібають усіх. Уздовж гостинців шибениці та палі тягнуться милями, дими б'ють у небо по всій довжині обрію. Ти казав, не було такого, відколи світ стоїть? А так, угадав. Відколи світ стоїть. Наш світ. Бо виглядає на те, що нільфгаардці прийшли з-за гір, щоб цей наш світ знищити.
— Але ж це безглуздо. Кому потрібно нищити світ? Війни не ведуться заради знищення. Війни ведуться з двох причин. Одна — влада, інша — гроші.
— Не філософствуй, Геральте! Того, що діється, філософією не зміниш. Чому ти не слухаєш? Чому ти не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга нільфгаардців не стримає. Зимою, коли ріка замерзне, підуть далі. Кажу тобі, треба тікати, тікати аж на Північ, може, туди не дійдуть. Але навіть якщо туди не дійдуть, наш світ вже ніколи не буде таким, яким був. Геральте, не зоставляй мене тут! Я сам не дам собі ради! Не покидай мене!
— Ти, мабуть, здурів, Горицвіте, — відьми́н перехилився в кульбаці. — Мабуть, здурів, якщо міг подумати, що я тебе покину. Дай руку, вистрибуй на коня. Тут тобі нічого чекати, порому й так не дочекаєшся. Відвезу тебе до верхів'я ріки, пошукаємо човна чи плота.
— Нільфгаардці нас обступлять. Вони вже близько. Ти бачив тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдемо в низ ріки, в бік устя Іни.
— Перестань каркати. Проскочимо, побачиш. У низ ріки теж рушили юрби людей, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни, напевне, теж уже загарили. Їдемо вгору, проти течії, не бійся, переправлю тебе хоча б і на колоді.
— Той берег ледве видно!
— Не марудь. Я ж сказав, переправлю.
— А ти?
— Вистрибуй на коня. Побалакаємо в дорозі. Гей, до дідька, лише не з цим клунком! Чи ти хочеш, щоб Рибці хребет переломився?
— Це Рибка? Рибка була гніда, а ця каштанова.
— Кожен мій кінь зветься Рибкою. Ти про це добре знаєш і не заговорюй мені зуби. Кажу ж, геть того клунка. Що там у тебе, холера? Золото?
— Рукописи! Вірші! І трохи харчу…
— Вкинь у річку. Напишеш нові вірші. А харчем я з тобою поділюся.
Горицвіт скорчив жалібну міну, але довго не вагався, з розмахом жбурнув сакви до води. Вистрибнув на коня, покрутився, мостячись на в'юках, ухопився відьми́нові за пояс.
— В дорогу, в дорогу, — неспокійно підганяв. — Не гаймо часу, Геральте, ховаймось у ліси, перш ніж…
— Перестань, Горицвіте, бо твоя паніка вже передається Рибці.
— Не глузуй. Якби ти знав те, що я…
— Стули пельку, зараза. Їдьмо, я б хотів залагодити тобі переправу, доки не стемніло.
— Мені? А ти?
— В мене справи по цей бік ріки.
— Геральте, ти, мабуть, збожеволів. Чи тобі життя немиле? Які ще справи?
— А тобі що? Їду до Цинтри.
— До Цинтри? Цинтри вже немає.
— Що ти кажеш?
— Цинтри вже немає. Є згарище і купа руїн. Нільфгаардці…
— Злазь, Горицвіте.
— Що?
— Злазь! — відьми́н різко обернувся. Трубадур глянув на його обличчя і злетів з коня на землю, відступив на крок, спотикнувся.
Геральт повільно спішився. Перекинув вуздечку коню через голову, якусь мить нерішуче стояв, потім протер обличчя рукою і рукавиці. Сів на краю ями від вивернутого дерева, під розлогим кущем терника з криваво-червоними пагонами .
— Ходи сюди, Горицвіте, — сказав. — Сідай. І розкажи мені, що з Цинтрою. Все.
Поет сів.
— Нільфгаардці ввійшли туди через перевали, — почав він після хвилі мовчання. — Були їх тисячі. Оточили військо Цинтри в долині Марнадаль. Почалася битва, тривала цілий день, від світанку до смеркання. Цинтрійці трималися мужньо, але їх перебили. Король поліг, а тоді королева…
— Каланте.
— Так. Не допустила переполоху, не дозволила, щоб розбіглися, зібрала довкола себе і свого знамена всіх, кого зуміла, вони пробилися через кільце оточення, відступили за річку, в бік міста. Хто зумів.
— А Каланте?
— Зі жменькою лицарів обороняла переправу, прикривала відступ.