Кундрі мовчала. Стінолаз глибоко зітхнув.
— Марко Поло, — вів далі він, — добрався до Катаю. Португальці допливли до Insulas Canarias[110], до Мадейри, до Азорських островів, готуються до океанської експедиції. Вони вірять, що там, за океаном, у ще не відкритому світі, натраплять на багатство і справжню владу. Вірять у країну Священика Іоанна, у землю Могал, в Офір і Тапробану, збираються туди дістатися; а щоб досягти цього, не зупиняться ні перед чим. Я теж не збираюся зупинятися.
Нойфра далі не озивалася — і то настовбурчувала, то пригладжувала спинні шипи.
— А ти знаєш, — врешті-решт запитала вона, — хто був останнім, який сказав щось подібне? І, що цікаво, — в ідентичному контексті? Божевільний поет і чарівник Абдалла Зар-ад-Дін, автор книги під назвою "Аль Азіф", ця назва — звуконаслідувальний запис сюркоту, який видають нічні комахи та упирі. У пізніших перекладах прізвище автора травестували на Абдул Альхазред, а назву поміняли на "Некрономікон".{34} І це прийнялося.
— Я знаю.
— Тоді ти знаєш і те, що Абдул Альхазред непереборно прагнув пробратися до сидерію, що він не зупинявся ні перед чим. Він був у пустелі Роба ель-Халіє, де полюбляють бувати упирі, був в Іремі, шукав Кадату. Він загинув жахливою смертю у 738 році, в Дамаску, серед білого дня, його на очах багатьох свідків розірвав і пожер страхітливий демон. Це не охолоджує твого запалу?
— Не охолоджує.
— У такому разі, — нойфра звела очі догори, — бажаю тобі щастя. Багато-багато щастя.
— Я йду, — Стінолаз піднявся. — Завтра вирушаю. Ага, Кундрі, може, серед твоїх запасів знайдеться трохи перферро? Я хотів би мати Перферро під рукою.
— Непогана ідея, — живолачка вишкірила жовті ікла, — мати Перферро під рукою. Дай його своїй панні, цілій тій Дус фон Пак. Цим ти сильніше прив'яжеш її до себе. Отримаєш гарантію, що вона не втече з іншим. А якщо втече, то ненадовго. До першого ж поранення залізом…
— Кундрі.
— Мовчу, мовчу. Перферро в мене є, але небагато, одна доза, для однієї особи. Звернися до єпископа, я знаю, що в нього є запас. А в Сенсенберзі ти ж маєш Скірфіра і його алхімічні атанори.
— Єпископ не зізнається, що має. А їхати у Сенсенберг мені не з руки.
Кундрі підняла брови.
— Думаю, що за мною стежать, — пояснив він. — Я не впевнений навіть у своїй Роті. Це збиранина…
— Збиранина покидьків, — закінчила вона. — Набрід, що складається з негідників, гульвіс, різників і збоченців. Оті твої Чорні Вершники. Тільки таких ти маєш під командуванням, бо тільки таких зумів завербувати. І з такими вирушаєш у похід. Ти таки справді відчайдух.
— То ти даси мені Перферро, чи ні?
— Дам. І докладу ще дещо. Дещо особливе. Воно мусить допомогти тобі в пошуках.
Вона відкрила скриньку, котра стояла на столі, щось звідти вийняла. Стінолаз ледве стримав рефлекторну огиду.
— Симпатичненьке, чи не так? — зареготала нойфра. — Активується заклинанням. Яке, зрештою, походить з "Аль Азіф" і було вдосконалене Nefandi та італійськими некромантами. Цвіркотіння нічних комах, шурхіт їхніх крилець… У нього дві функції. Воно має показувати місце перебування Беляви або його панни.
— А друга функція?
— Скористаєшся, коли треба буде когось убити. Убити так, щоби він відчував, що вмирає.
— Бувай, Кундрі.
— Бувай здоров, синку.
По покрівлі застукотіли перші краплини дощу.
* * *
Блискавка прошила небо, майже одразу ж ударив грім, протяжно і різко, з тріском, ніби роздирали тканину. Злива посилилася, стіна води повністю застила світ.
— Так, ніби хтось на нас заповзявся, — Рейневан струсив воду з коміра. — Час підганяє, а тут на тобі, ллє як з цебра. Чисто тобі потоп.
Вони перечікували грозу в лісі, у густих заростях, які, однак, захистили тільки на мить, а тепер на них лилося так само. Коні трусили гривами, поопускавши голови.
— Дощ вщухає, — витерла мокрий ніс Рікса. — Гроза віддаляється. Зараз мине, а тоді помчимо ускач, кинемо коней чвалом, вітер нас підсушить. І видме недобрі думки з наших голів.
* * *
Однак злива не здалася аж так швидко, а розмоклий після неї гостинець не надто сприяв чвалу та іншим кінним демонстраціям, тому дорога зайняла в них значно більше часу, ніж вони плану вали. До Легниці, міста, яке називали "другим після Вроцлава", вони в'їхали допіру через два дні, саме в той момент, коли його десятитисячне населення почали скликати на месу дзвони всіх сімнадцяти костелів. Рікса і в Легниці почувалася, як удома, провадила впевнено. Вони проїхали попри імпозантну, новесеньку, зовсім недавно посвячену колегіату Гробу Божого, проштовхалися крізь напхом напханий людьми ринок і страшенно забагнючену після дощів торговицю городиною. Минули крамниці ливарів та голкарів. За крамницями Рікса зупинила коня, спішилася. Вони стояли біля входу в провулок, з якого доносився сильний запах курінь, зілля, спецій і приправ.
— Я маю тут, — пояснила вона, — вирішити одну справу. Можу піти сама, попросивши тебе зачекати в корчмі за рогом. А можемо піти разом, аби міцнішала наша співпраця, що ґрунтується на взаємній довірі.
— Тоді нехай вона міцнішає. Побачимо, що з цього вийде.
— Ну то пішли. Я попрошу тільки про дві речі. Не задавай жодних питань.
— А друга?
— Не давай жодних відповідей.
Провулок, як виявилося, був провулком Магів. Розташовані тут крамнички та лавки пропонували головним чином зілля, еліксири, періапти, амулети, талісмани, лоретські дзвоники, скляні кулі, кристали, вервички, камінчики, солом'яні ляльки, мушлі, оленячі роги та інші чудасії. Рейневан уже чував про цей провулок, який толерували міські райці та легницьке духовенство. Причин толерантності було дві: високі оплати на користь міста і той факт, що товар, який пропонувався у провулку, не мав абсолютно нічого спільного зі справжньою магією. Рейневанові вистачило одного погляду, щоб остаточно в цьому переконатися: серед товару на прилавках панували шарлатанство, мотлох і всякий непотріб.
Рікса зупинилася перед прилавком, за яким красива чорноволоса дівчина змітала віничком пилюку з товару. Товаром були головним чином засушені жаби.
— Ми до майстра Зброслава.
Чорноволоса глянула на Рейневана, тріпнула довгими віями, зникла у підсобці. Рейневан розглядав прилавок. Він здивувався, помітивши раптом серед безлічі сушених гадів рогату ящірку із закрученим у спіраль хвостом. Точнісінько таку він колись бачив на ілюстрації у "Великому Гримуарі".
— Майстер запрошує.
Майстер Зброслав дещо здивував Рейневана. Той був упевнений, що продавець сушених жаб, котрий як-не-як був зв'язковим Рікси взяв собі слов'янське ім'я тільки задля камуфляжу. Але всередині, сильно пропахлому імбиром, гвоздикою і камфорою приміщенні, їх зустрів слов'янин на всю губу. Широкоплечий, світловолосий, світловусий, світлоокий — викапаний легендарний король Крак.
— Здрастуйте. Чим можу служити?
— Я Рікса Картафіла де Фонсека. Мене прислав… цадик Халафта.
Майстер Зброслав довго мовчав, перебираючи пальцями. Врешті-решт підвів погляд.
— Той, що з Олави?
— Ні. Той, що з Олесниці.
Вони усміхнулися одне одному, радіючи вдалому обміну паролем і відгуком.
— Кажуть, — Рікса не збиралася гаяти часу, — що ти знавець сонників, майстре Зброславе. Що ти начебто вмієш читати сни.
— Бог звертається до нас через наші сни. Сни дають нам вказівки, зміцнюють нас, лікують і зцілюють душу.
— Якщо ми зрозуміємо їх значення. Мудрий ребе Гизда говорив, що непояснений сон — як лист, який отримано, але не прочитано. А в мене був сон.
— Слухаю.
— У моєму сні велика небезпека загрожувала місту Жагань.
— Цікаво, — майстер Зброслав вп'явся у Ріксу слов'янськими очима, — що саме Жагань. Адже є й інші міста. Розташовані значно ближче до… загрози. Ближче до Житави, яка зараз начебто саме гарячково готується до оборони на звістку про можливий напад.
— Ті міста, — Рікса не відвела погляду, — нехай самі про себе дбають. У моєму сні їх не було. У моєму сні князь Ян Жаганський мав чудесне видіння. Ангел Господній зійшов був з небес і надихнув його, як йому рятувати свою країну. Шукай, князю, сказав ангел, порятунку у боголюбивому Королівстві Польському, в улюбленому Божою Матір'ю польському народі. Чекай порятунку від побожного польського короля Владислава. Замість затівати інтриги з Люксембуржцем, сказав ангел…
— Так і сказав? Цими словами?
— Саме цими, — підтвердила Рікса голосом холодним, як свята Кінга на ложі. — Замість затівати інтриги з Люксембуржцем, звернися, князю, до Польщі. Люксембуржець далеко, а Польща — в тебе за рубежем. Часи сповнені лиха, а Польща своїх друзів у біді не полишає…
— Оце тобі маєш, — зітхнув майстер Зброслав. — Ангел-полонофіл. У снах такий ангел означає великі нещастя… Що ж, сон, хоча й сповнений дивовиж, вартий інтерпретації. Лист, який отримано… Як звали того мудрого рабина? Боюся обмовитися…
— Гизда.
— Лист, який було отримано, повчає ребе Гизда, треба прочитати. Але тут у нас, так би мовити, два листи. Маємо справу зі сном у сні. Ви, ласкава пані, бачили сон про сон жаганського князя. Цікаво, чи сам князь бачив…
— Не бачив, — з тону Рікси випливало, що вона абсолютно в цьому впевнена. — 1 в цьому якраз проблема. Його неодмінно треба поінформувати про цей сон.
— Я пропоную, — додала вона з притиском, — звернутися з цим по допомогу до місцевих францисканців. Нехай перекажуть звістку своїй братії з Глогова, від Святого Станіслава. З проханням, аби ті сповістили братію у Жагані.
Майстер Зброслав нахилив голову.
— Глоговський Святий Станіслав, — зауважив він, — не підпорядкований саксонській кустодії. Монастир у Глогові належить до гнєзненської кустодії. Ченці з Глогова негайно дадуть знати у Гнєзно. І про все одразу ж дізнаються у Кракові.
— А це нічого.
— Розумію.
Майстер відвів їх перед прилавок, за яким чорноволоса красуня все ще змітала пилюку з жаб. "Може, ти і Зброслав, — подумав Рейневан, — але вона таки Ребека".
— Що це? — Предмет на прилавку раптом привернув його увагу. — Що це таке? Невже?
— Це? — майстер підняв за шнурок прожилкуватий камінчик з очком кольору і форми людського ока. — Амулет В'єндо. Кастильський, привезений просто з Бургоса. Як для вас — за три гроші. Берете?
* * *
— Не панікуй, Рейневане, — повторила Рікса. — Встигнемо до Болеславця.