В його взводі майже всі люди були нові.
— Ти вже став тюремним наглядачем? — запитав Іммерман.
— Так. Там я хоч висплюсь. Це краще, ніж муштрувати молокососів.
— Там ти не дуже поспиш. Знаєш, що діється на фронті?
— Все летить шкереберть.
— Знову відступаємо з боєм. Росіяни прориваються скрізь. Уже цілу годину нас закидають панічними закликами. Великий наступ. А тут гола рівнина. Немає де й залягти. Цього разу відходити доведеться далеко.
— Ти гадаєш, ми закінчимо війну, коли дійдемо до кордонів Німеччини?
— А ти?
— Я так не думаю.
— Я теж ні. Хто в нас може закінчити війну? Генеральний штаб — ні в якому разі. Він не візьме на себе таку відповідальність. — Іммерман криво усміхнувся. — В минулу війну він зумів підсунути це рішення тимчасовому урядові, який перед тим нашвидкуруч сформували. Ті йолопи підставили свої голови під обух, підписали перемир'я, і через тиждень їх звинуватили у державній зраді. Тепер усе не так. Тотальний уряд — тотальна поразка. Другої партії, яка могла б вести переговори, немає.
— Крім комуністів, — гірко зауважив Гребер. — Краще я піду спати. Все, про що я все життя мріяв, це думати, що хочу, говорити, що хочу, і робити, що хочу. Але відтоді, як у нас з'явилися месії справа і зліва, це вважається більшим злочином, ніж убивство.
Гребер узяв свій ранець і пішов до польової кухні. Там він одержав порцію горохового супу, хліб і шматок ковбаси на вечерю. Тепер йому не треба буде вертатися в село ще раз.
Стояв тихий, гарний вечір. Новобранці роздобули соломи й пішли. Фронт гуркотів, але день, здавалося, минув спокійно. Перед сараєм колись простилався розкішний газон; тепер він був переораний і перекопаний снарядами, проте де-не-де зеленіла трава, а обабіч доріжки навіть цвіли якісь квіти.
В саду, за березовою алеєю, Гребер виявив невеличку напівзруйновану альтанку, звідки він міг стежити за сараєм. Він знайшов там навіть кілька книг у шкіряних оправах з потьмянілими золотими обрізами. Дощ і сніг їх попсували, вціліла тільки одна. Це була книга з романтичними гравюрами ідеальних ландшафтів. Підписи були французькою мовою. Гребер повільно гортав книгу. Поступово гравюри захопили його. Вони збудили в ньому якийсь болючий сум і безнадійну тугу, які не проходили навіть після того, як він закрив книгу. Він пішов березовою алеєю до ставка. Там, серед бруду і водоростей, сидів і грав на сопілці Пан. Одного рогу в нього не було, але він усе-таки пережив революцію і війну. Як і книги, він належав до легендарних часів, часів перед першою світовою війною. Тих часів, коли Гребера ще й на світі не було. Він народився після першої світової, виріс у злиднях інфляції, серед неспокою повоєнних років і прозрів лише під час нової війни. Він обійшов ставок, потім поминув альтанку і, повернувшись до сарая, пильно оглянув металеві двері. Колись вони стояли в іншому місці, не тут; їх приладнали сюди пізніше. Можливо, людина, якій належав будинок і парк, колись сама чекала своєї смерті за цими дверима.
Стара жінка спала. Молода сиділа в кутку. Обидва чоловіки стояли і спостерігали, як заходить сонце. Вони глянули на Гребера. Молодиця дивилась просто перед себе. Старший росіянин стежив за Гребером. Гребер відвернувся і ліг на траву.
В небі пливли хмари. На березах щебетали пташки. Голубий метелик пурхав від однієї воронки до другої, з квітки на квітку. Потім прилетів ще один. Вони гралися і доганяли один одного. Гуркіт з боку фронту подужчав. Обидва метелики з'єдналися і в парі полетіли крізь гаряче, сонячне повітря. Гребер заснув.
Увечері новобранець приніс кілька порцій їжі для полонених. Це був розведений водою гороховий суп, що залишився від обіду. Новобранець зачекав, поки полонені поїли, і забрав миски. Греберові він приніс належні йому сигарети. Їх було більше, ніж раніше. Погана прикмета. Краща їжа і збільшення пайка сигарет віщували важкі дні.
— Сьогодні увечері нас муштруватимуть на дві години більше, — сказав новобранець. Він серйозно подивився на Гребера. — Бойове навчання, кидання гранат, багнетний бій.
— Командир роти знає, що робить. Він не стане мучити вас з доброго дива!
Новобранець кивнув. Він розглядав росіян, наче звірів у зоопарку.
— А це ж люди, — мовив Гребер.
— Так, росіяни.
— Добре, хай будуть росіяни. Візьми гвинтівку. Тримай її напоготові. Нехай жінки по черзі вийдуть надвір.
Гребер звелів через грати:
— Всім у лівий куток. Стара хай вийде. Потім вийдуть інші.
Старий росіянин щось сказав своїм. Вони послухались. Новобранець тримав гвинтівку напоготові. Стара підійшла. Гребер відчинив двері, випустив її і замкнув двері знову. Стара заплакала. Вона думала, що її розстріляють.
— Скажіть, що їй нічого не буде. Нехай справить нужду, — звернувся Гребер до старого росіянина.
Той переклав. Вона перестала плакати. Гребер з новобранцем завели її за ріг будинку, де вціліло дві стіни. Гребер почекав, доки вона вийшла звідти, і випустив молодицю. Та швидко, пружною ходою рушила вперед. З чоловіками було простіше. Він заводив їх за прибудову, не спускаючи з них очей. Молодий новобранець тримав гвинтівку напоготові, випнувши спідню губу, — втілення старанності й пильності. Він відвів останнього полоненого і замкнув за ним двері.
— Ну й хвилювався ж я! — зізнався він.
— Та ну? — Гребер відставив свою гвинтівку вбік. — Тепер можеш іти.
Він почекав, поки новобранець пішов. Тоді дістав свої сигарети і дав старому по одній на кожного. Запалив сірника і простягнув крізь грати. Всі закурили. Сигарети жевріли в напівтемряві і освітлювали обличчя. Гребер дивився на молоду росіянку і раптом відчув невимовну тугу за Елізабет.
— Ви — добрий, — сказав старий, що спостерігав за поглядом Гребера, ламаною німецькою мовою і притиснув до грат обличчя. — Війну програно… для німців… Ви добра людина, — додав він тихо.
— Дурниці!
— Чому ні… нас випустити… і йти з нами?.. — Його зморшкувате обличчя на мить повернулося до молодої росіянки, потім назад. — Ходімо з нами… і Маруся… заховаємо… гарне місце… жити. Жити, — повторив він наполегливо.
Гребер похитав головою. "Це не вихід, — промайнуло в нього. — Ні, не вихід. Але де ж він?"
— Жити… не вмирати… лише полонений, — шепотів росіянин. — Ви теж — не вмирати, в нас добре… Ми не винні…
Це були прості слова. Гребер відвернувся. У м'яких сутінках вони звучали зовсім просто. "Мабуть, ці люди і справді не винуваті. У них не знайшли ніякої зброї, і вони зовсім не схожі на партизанів. В усякому разі, обоє старих. А що, коли я їх випущу? — подумав Гребер. — Цим я зроблю хоч що-небудь. Хоч що-небудь. Врятую кілька невинних людей. Але з ними я піти не можу. Туди — ні. Не можу йти до того, від чого хочу втекти". Він пішов між деревами і знову наткнувся на фонтан. На тлі неба берези тепер здавалися чорними. Гребер вернувся назад. Одна сигарета ще жевріла в глибині сараю. Обличчя старого біліло за гратами.
— Жити… — сказав він. — У нас добре.
Гребер тицьнув у його широку долоню решту своїх сигарет. Потім дав йому трохи сірників.
— Беріть. Покурите вночі…
— Жити… Ви молодий… Війна для вас закінчиться… Ви добра людина… Ми не винні… Жити… Ви… Ми… Всі…
Голос у нього був глибокий, тихий. Він вимовляв слово "жити", як продавець на чорному ринку шепоче "масло", як повія шепоче "любов". Вкрадливо, настирливо, звабно й фальшиво. Наче життя можна купити. Гребер відчув, що цей голос терзає його.
— Замовкни! — гримнув він на старого. — Годі базікати, а то я негайно доповім. Тоді вам одразу кінець!
Він знову почав обхід. Фронт гримів усе сильніше. Засвітилися перші зорі. Він відчув себе раптом зовсім самотнім, йому захотілося знову лежати десь у бліндажі і слухати хропіння товаришів. Йому здавалося, що всі його покинули і він повинен сам щось вирішити.
Гребер ліг на соломі в альтанці і спробував заснути. "Можливо, їм пощастить утекти, — подумав він. — Так, щоб я не помітив". Ні, він знав, що це неможливо. Люди, які перебудовували сарай, потурбувалися про це.
Фронт гуркотів усе тривожніше. Серед ночі гули літаки. Стріляли кулемети. Потім долинули глухі вибухи бомб. Гребер прислухався. Гуркіт наростав. "Хоч би вони якось утекли", — подумав він знову. Потім устав і підійшов до сарая. Там панувала тиша. Полонені, здавалося, спали. Але потім він невиразно розгледів обличчя старого і вернувся до альтанки.
Після півночі Гребер зрозумів, що на передовій точиться жорстокий бій. Важка артилерія стріляла далеко за лінію фронту. Снаряди падали дедалі ближче до села. Гребер знав, як слабо укріплені їхні позиції. Він подумки уявив собі етапи бою. Незабаром підуть в атаку танки. Земля вже дрижала від ураганного вогню. Гуркіт котився від обрію до обрію. Гребер уже ніби відчував його в кістках і знав, що скоро він докотиться й до нього. І йому здавалося, що цей гуркіт, немов грозовий смерч, кружляє навколо нього і навколо невеличкої білої будівлі, в якій дрімає кілька росіян, так наче серед руйнування і смерті вони раптом стали осередком всього, що діється довкола, і все залежить від того, що станеться з ними.
Він ходив туди й сюди, підходив до сарая, вертався, намацував у кишені ключа, знов падав на солому і тільки перед ранком задрімав важким, неспокійним сном.
Коли Гребер прокинувся, ще тільки сіріло. На передовій творилося пекло. Снаряди вже вибухали над селом
і позад нього. Він кинув погляд на сарай. Грати були цілі. Росіяни ворушилися за ними. Потім він побачив Штайнбреннера, який біг і кричав:
— Відступаємо! Росіяни прорвалися. Збір у селі. Швидше! Все летить шкереберть! Збирай свої речі.
Штайнбреннер підбіг до нього.
— З цими ми швидко покінчимо.
Гребер відчув, як у нього закалатало серце.
— Де наказ? — запитав він.
— Наказ?! Чоловіче, якби ти побачив, що діється в селі, ти більше не вимагав би наказу. Хіба ти не чуєш, що вони наступають?
— Чую.
— Тобі нема про що розбалакувати. Швидше! Думаєш, ми потягнемо за собою оцю банду? Ми покінчимо з ними через грати!
Очі Штайнбреннера спалахували синім вогнем, ніздрі роздувалися. Він нервово обмацував кобуру.
— За них відповідаю я, — відповів Гребер. — Якщо в тебе немає наказу; то забирайся геть.
Штайнбреннер зареготав.
— Добре. Тоді поріши їх сам.
— Ні,— відказав Гребер.
— Комусь із нас доведеться ж це зробити.