Потім іще два. Ще ближче. Майже всі присутні в залі кинулися до стіни, протилежної вікну. Незважаючи на електричне світло, відчувалася темно-червона заграва, що палала надворі, і здавалося, що то сама пожежа стріляє по будинку телефонної станції, де у вікнах усіх тринадцяти поверхів не було видно жодної людської тіпі. Врешті-решт старий вусатий журналіст відокремився від стіни, потім інші, один за одним: вони дивилися на стіну, мовби шукаючи на ній свій слід.
Знову впали снаряди, трохи далі від попередніх, але вже ніхто не полишив своїх місць. Кажуть, що на кожному зібранні кожні двадцять хвилин настає мовчанка,— тут настала байдужість.
Невдовзі Шейд міг диктувати. Поки він передавав свої ранкові потатки, вибухи снарядів паближалися; олівці стенографісток водпочас підстрибували па записниках під час кожного вибуху. Стрілянина припинилась, але тривога посилилася. Може, гармаші виправляють приціл? Усі чекали.., Чекали. Чекали. Шейд диктував. Париж передавав Нью-Йорку:
"Сьогодні вранці я бачив кома як бомбардували шпиталь кома де перебувало понад тисячу поранених крапка кров кома яку залишають за собою поранені на полюванні звірі кома називається слідом крапка по тротуару кома по стіні протяглася низка слідів..."
Снаряд упав менш ніж за двадцять метрів. Цього разу всі кинулися до льоху. В майже спорожнілій залі лишилися тільки телефоністки й кореспонденти, які передавали свої матеріали. Телефоністки слухали виклики, але їхній погляд, здавалося, підстерігав снаряди. Журналісти, які диктували, не переставали диктувати: якщо втратиш зв'язок, то спізнишся з передачею для ранкового випуску. Шейд диктував про те, що він бачив у Паласі.
"Сьогодні пополудні я підійшов до м'ясної крамнички через кілька хвилин після вибуху. На тому місці, де в черзі стояли жінки, лишилися самі тільки плями: кров убитого різника стікала з прилавка серед бичачих і баранячих туш, почеплених на гаки, й змішувалася на землі з водою із розбитої водогінної труби.
І треба зрозуміти, що все це даремно.
Даремно.
Все це викликає в мадрідців радше огиду, ніж страх. Один старий під обстрілом сказав мені: "Я завжди зневажав будь-яку політику, але хіба можна віддати владу тим, хто так використовує ще не здобуту владу?" Цілу годину я стояв у черзі перед булочною. Тут стояло кілька чоловіків і сотня жінок. Кожному здавалося, що стояти на одному місці цілу годину небезпечніше, ніж ходити. За п'ять метрів від булочної, на протилежному боці вузької вулички, клали в труїш трупи із зруйнованого будинку, як це роблять зараз у кожному розбитому будинку Мадріда. Колп замовкли гармати й літаки, в тиші чувся стукіт молотків. Поряд зі мною один чоловік сказав жінці: "Хуаиіті відірвало руку. Як ви гадаєте, наречений візьме її такою?" Кожен говорив про свої справи. Потім якась жінка крикнула: "Хіба можна так їсти, як ми їмо!" Інша відповіла тим поважним і проникливим тоном, який усі вони запозичили в Пасіонарії: "Ти погано їси, всі ми погано їмо, але й раніше ми не їли солодко, а наші діти їдять так, як у нас не їли цілих двісті років". І всі схвально сприйняли її слова.
Всі ці обезголовлені, всі скалічені марно стали жертвами. Кожен снаряд ще більше зміцнює населення Мадріда в своїй вірі.
Сховища можуть умістити сто п'ятдесят тисяч чоловік, а в Мадріді мільйон жителів. У тих кварталах, які найбільше бомбардують, нема жодного військового об'єкта. І бомбарду-ванпя триває.
В той час, коли я пишу ці рядки, в бідних кварталах щохвилини вибухають снаряди; у вечірніх сутінках заграва пожежі така велика, що день переходить у багрову ніч. Фатум підіймає димову завісу для генеральної репетиції майбутньої війни. Друзі американці, геть Європу!
Треба знати, чого ми хочемо. Коли комуніст виступає на інтернаціональному зібранні, він кладе на стіл кулак. Коли фашист виступає на національному зібранні, він кладе на стіл ноги. Коли демократ — американець, англієць, француз — виступає на інтернаціональному зібранні, він чухає потилицю й ставить запитання.
Фашисти допомогли фашистам: комуністи допомогли комуністам і навіть іспанській демократії; демократи не допомагають демократам.
Ми, демократи, віримо в усе, крім у самих себе. Якби фашистська держава мала силу Сполучених Штатів, Англії і Франції, взятих разом, ми здригнулися б. А що це наша сила, то ми не віримо в неї.
Треба знати, чого ми хочемо. Або скажемо фашистам: "Забирайтеся звідси геть, інакше ви матимете справу з нами!" Або скажемо раз і назавжди: "Геть Європу!"
Європа, на яку я дивлюся з цього вікна, не мон^е нас навчити ні сили, що її вона втратила, ні віри маврів, які хизуються своїми образками. Друзі американці, хай усі, хто хоче миру й ненавидить людей, які підчищають виборчі бю-"зюгсеті тТ)ОтГю різника, забитого за своїм прилавком, відвернуться віднині від цього материка! Відмовимося раз і назавжди від європейського дядечка, який і далі намагається нас учити, незважаючи на те, що він утратив здоровий глузд, що його пристрасті — пристрасті дикуна, а обличчя таке страшне, як обличчя людини, отруєної газами".
Закінчивши диктувати, Шейд піднявся на дах — найкращий спостережний пункт Мадріда. Тут уже були чотпри журналісти, вони майже оговталися від переляку: по-перше, вони тепер перебували на свіжому повітрі — закрите приміщення посилює тривогу — і, по-друге, ліхтар телефонної станції, менший за розмірами, піж її вежа, здавався не таким уразливим. Вечір, коли не видно було призахідного сонця й будь-якого іншого життя, крім життя вогню, паче Мадрід нісся по мертвій планеті, повертав кінець дня до хаосу. Все людське зникало в листопадовому, рудому від полум'я тумапі, який розривали снаряди.
Вогненний сніп вирвався з-під маленького даху. Шейд здивувався, як міг він приховувати під собою таку велику пожежу; омахи полум'я, замість того щоб піднятися вгору, спустилися по стінах до самої землі, охопили сусідній будинок і підпалили його віднизу аж до гребеня; як при добре підготовленому фейсрверку, пучки іскор прорізали туман, примусивши журналістів пригнутися. Коли вогонь підкрадався до будинків, вій освітлював їх ззаду,— примарних і похмурих,— а потім довго шастав позад руїн. Зловісна сутінь здіймалася над вогненним віком. Горіли три пай-більші шпиталі. Горів готель Савой. Горіли церкви, горіли музеї, горіла Національна бібліотека, горіло міністерство внутрішніх справ, горів критий ринок, палахкотіли дощаті ряди, у вихорі іскор руйнувалися будинки, розпікалися, як гратки над розпаленим вугіллям, два квартали, перегороджені двома довгими чорними мурами; з урочистою повільністю, але з лютою впертістю вогню пожежа просувалася по вулиці Аточа, по вулиці Леон, до центру, до площі Пуерта дель Соль, яка теж горіла.
І це перший день...— подумав Шейд.
Тепер снаряди падали лівіше. З глибини Гран-Віа,— Шейду погано було видно, бо він дивився згори,— глушачи дзеленчання санітарних карет, що безперестанку проїздили по вулиці, почали долинати звуки варварської літанії. Шейд уважно прислуховувався до цих звуків, що линули з далини часу й були співзвучні зі світом вогню: щоразу, коли виголошувалася фраза, яка періодично повторювалася, йому здавалось, що вся вулиця озивалася похоронним боєм барабанів: тра-та-та.
Нарешті Шейд зрозумів чи, точніше, вгадав, у чому річ, бо він уже чув цей ритм місяць тому: у відповідь на фразу, якої він не чув, людський барабан скандував: "No pasarán/" 1 Шейд бачив, як Пасіонарія, чорна, сувора, вдова всіх полеглих у Астурії, йшла на чолі мовчазної й непримиренної процесії, під червоними полотнинами з її знаменитим гаслом: "Краще бути вдовою героя, ніж дружиною боягуза". За нею йшли двадцять тисяч жінок, які скандували у відповідь на довгу незрозумілу фразу все те ж саме "no pasarán". Шейд тоді не так хвилювався, як тепер, перед цією юрбою, не такою численною, але невидимою, чия непохитна мужність підіймалася до нього крізь дим пожеж.
Розділ одинадцятий
Мануель, тримаючи в руці соснову гілку, вийшов з мерії, де засідав виборний військовий трибунал. І убивць, і дезертирів засудили до смертної кари. Найбільшу непримиренність виказали анархісти: кожен пролетар несе відповідальність стосовно дезертирів, навіть якщо їх одурили фалангістські шпигуни, це не може бути виправданням. Проїхав автомобіль: трикутники його фар підтекли від дощу.
Вони спокійно можуть бомбардувати Мадрід, подумав Мануель: надворі стояла кромішня пітьма.
Коли він проходив повз маленькі двері, які можна було розрізнити тільки завдяки світлу, що падало з коридора, хтось кинувся до нього й обхопив його литки. В пронизаному краплями дощу світлі кишенькових ліхтариків, одразу ж засвічених Тартнером та його супутниками, двоє бійців бригади, вклякши на коліна у драглистій багнюці, обіймали ногу Мануеля. Він не бачив їхніх облич.
— Нас не можна розстрілювати! — кричав один з них.— Ми добровольці! Скажіть їм!
Гармата мовчала. Боєць кричав, не підводячи голови, і його крик глушився невгавним шелестом дощу. Мануель не відповідав.
— Не можна! Не можна! — крикнув другий ополченець.— Пане підполковник!
Голос був дуже молодий. Мануель і далі не бачив облич. Довкола їхніх шапок на висоті Мануелевих стегон пурхали в тьмяному кружалі ліхтарів між частими струменями дощу дрібні, наче вони підіймалися із землі, краплини. Мануель мовчав; нараз один із засуджених підвів своє обличчя, щоб подивитися на нього. Він нестямно терся об вимащені баг-пюкою Мануелеві чоботи; його чоло й вилиці були в болоті, тільки блищали мертвотні білі плями очниць.
"Я не військовий трибунал",— хотів був відповісти Мануель, але йому стало соромно за свою легкодухість. Він не зпаходив слів, відчуваючи, що зможе звільнитися від другого ополчепця, тільки штовхнувши його ногою; але це було б огидно, і він і далі стояв під божевільним поглядом бійця, що важко дихав і по обличчю якого котилися струмені дощу, и&пе віп плакав усім своїм обличчям.
Мануель згадав про бійців з Аранхуеса й про бійців П'ятого полку під таким самим дощем, пізнього ранку, зі низькими кам'яними мурами; своє рішення скликати військовий трибунал він прийняв обмірковано, але тепер, завагавшись і відчуваючи огиду, не знав, що йому робити: ро Їстріл — кара надзвичайна, вже не кажучи про моральиий бік справи.
— Скажіть їм! — знову крикнув той, який дивився на нього.— Скажіть їм!
Що їм відповісти? — думав Мануель.