Кінець кінцем Сексон висловила їх обох з Біллі думку.
— Ми не можемо осістися одразу на першому ж місці, навіть такому гарному й принадному, як ваша долина. Ми ще й самі гаразд не знаємо, чого хочемо. Нам треба йти вперед, треба побачити, як де живуть і як господарюють і аж тоді обрати щось. Квапитись у такому ділі не можна. Якщо вже наважитись на щось, то ми повинні мати певність. І крім того… — вона завагалася на хвильку. — Крім того ми обоє не полюбляємо рівнини. Біллі хоче, щоб на нашій землі були й пагорби. І я теж.
Коли вони почали прощатися, місіс Мортімер вирішила подарувати Сексон "Сторінки минувшини". Але Сексон похитала головою і взяла в Біллі гроші.
— Тут написано, що ціна книжки два долари, — промовила вона. — Може, ви б купили мені таку саму й лишили її в себе, доки ми не влаштуємося? Тоді я вам напишу, і ви мені її перешлете.
— Ну й ви ж, американці! — осміхнулася місіс Мортімер, беручи гроші.— Але пообіцяйте, що деколи писатимете мені ще до того, як улаштуєтесь.
Вона вивела їх на шлях.
— Ви славні молодята! — промовила вона прощаючись. — Як би й мені хотілося піти з вами — клунок на плечі й гайда! Двійко вас — ви просто чудові! Якщо тільки я зможу чимсь вам стати в пригоді — повідомте мене. Ви, безперечно, дійдете свого, і мені хотілося б допомогти вам. Напишіть мені, що там видно буде з тією державною землею, хоч попереджую вас, я чомусь не дуже йму цьому віри. Якщо вона і є, то задалеко від ринків збуту.
Місіс Мортімер стиснула руку Біллі, а Сексон обняла й міцно поцілувала.
— Будьте сміливі,— тихо й поважно сказала вона їй на вухо. — Ви переможете. Ви починаєте правильно. І ви мали рацію, що не пристали на мою пропозицію. Але пам'ятайте, що ви й пізніше можете з неї скористатися, — чи й з кращої навіть. Ви обоє ще молоді. Не кваптеся. Тільки-но ви десь зупинитесь, хоч на часинку, сповістіть мене, і я вам надішлю різні сільськогосподарські статті та матеріали. До побачення. І хай вам щастить, щастить, щастить!
РОЗДІЛ IV
Того вечора Біллі нерухомо сидів на краю ліжка в маленькій готельній кімнатці у Сан-Хозе. Його погляд свідчив про глибоку задуму.
— Так, — промовив він нарешті, протягло зітхнувши. — На світі, можна сказати, все-таки є симпатичні люди. Хоч би ця місіс Мортімер. Це справді хороша людина — американка давнього гарту.
— Дуже мила, освічена пані,— додала Сексон, — і зовсім не встидається сама господарювати при землі. Та ще й як господарює!
— І обернулася лише на десятьох акрах; і всякі вдосконалення вводить, і вистачає їй і на себе, і на чотирьох наймитів, на стару шведку з дочкою, та ще й на небожа! Справді-бо, десять акрів! Та мій батько менше, як за сто шістдесят, і мови не заводив! Та й брат твій Том землю трохи не милями міряє. А вона тільки самотня жінка. Нам пощастило, що ми натрапили на неї.
— Хіба ж це не пригода! — скрикнула Сексон. — Так і має бути в дорозі. Ти ніколи не знаєш, що з тобою трапиться за хвилину. А це виринуло враз перед нами, коли ми стомилися й запитували себе, чи далеко ще до Сан-Хозе. Ми цієї зустрічі зовсім не сподівалися. І місіс Мортімер повелася з нами не як з волоцюгами. А який у неї будиночок чистенький та гарний! А підлога така чиста, хоч їж на ній. Я навіть уві сні не снила, щоб господу можна було так мило й любо опорядити.
— І пахне в ній приємно, — додав Біллі.
— Отож-бо. Це те, що в жіночих журналах зветься "затишком". Раніше я не зовсім розуміла, що це таке. А тепер я побачила в цьому будинку таку красу, такий затишок…
— Це нагадує твої вишивані речі,— мовив Біллі.
— Так, коли людина вміє доглядати своє тіло, щоб було свіже, чисте й гарне, то найперше їй треба й домівку так опорядити, щоб була свіжа, чиста й гарна.
— Але найняте помешкання таким не може бути. Для цього треба мати власний будинок. На винайм таких будинків не споруджують. А проте ясно, що будинок місіс Мортімер не з дорогих. Справа не в грошах, а в тому, як його зроблено. Деревина то звичайнісінька, на першому-ліпшому складі можна такої придбати. Та й наш будиночок на Пайн-стріті з такого самого дерева. Однак збудовано його зовсім інакше. Я не вмію як слід пояснити, але ти повинна зрозуміти, що я маю на увазі.
Перед очима Сексон усе ще стояла гарненька вілла, де вони щойно гостювали, і вона замислено відказала:
— Так, річ у тому, як…
Другого дня зранку в передмісті Сан-Хозе вони стали напитувати в людей дороги на Сан-Хуан та Монтері. Сексон ще дужче накульгувала. Почалося з того, що на її натертій п'ятці налився водяний пухир, тоді луснув, і ступати стало страшенно боляче. Біллі пам'ятав, як його батько завжди радив берегти ноги, і зайшов до різника купити на п'ять центів баранячого лою.
— В цьому ввесь секрет, — сказав він Сексон, — мати зручне взуття і змазувати ноги салом. Ось вийдемо за місто, то так і зробимо. Та й відпочинок на пару днів нам би не завадив. Це б мені якийсь підробіток знайти, щоб ти могла кілька днів перепочити. Треба розкинути оком.
На околиці міста Біллі залишив Сексон над шляхом, а сам звернув на довгу під'їзну алею, яка, очевидячки, провадила до великої ферми. Повернувся він сяючи.
— Наше вигоріло! — скрикнув він, коли наблизився. — Ходім он до тієї купи дерев над ручаєм і там отаборимось. Завтра зранку стаю на роботу за два долари в день на власних харчах. Якби на його харчах, то припало б тільки по півтора долара. Я сказав, що мені більше до смаку перше і що в мене з собою є все моє господарство. Година чудова, і ми перебудемо тут скількись днів, доки загоїться твоя нога. Ходімо. Влаштуємо справдешній табір.
— Як ти дістав роботу? — спитала Сексон, вишукуючи разом з Біллі, де б найкраще отаборитися.
— Стривай, хай перше розташуємось як слід, тоді все й розкажу. Це як у казці, як уві сні.
І лише коли постіль було поставлено, багаття розпалено, горнятко з бобами закипіло — лише після цього Біллі почав розповідати, ще кинувши останній оберемок хмизу біля багаття.
— По-перше, Бенсон не старосвітський тюхтій. Глянувши на нього й не скажеш, що він фермер. Цей не відстав від життя, гострий, як бритва, а говорить і робить, як справжній діловик. Я це зрозумів, скоро ступив за ворота, навіть ще не бачивши його. А він за п'ятнадцять секунд склав мені ціну.
"Орати вмієте?" — питає.
"Авжеж", — кажу я.
"А коней знаєте?"
"Я вилупився в яслах", — кажу.
Аж тут над'їхала та хура з якоюсь машинерією, четвериком запряжена, — ти звернула увагу, що вона завернула на подвір'я зараз за мною?
"Ну, а як з четвернею?" — пита він, мов так собі, між іншим.
"Управлюся, — запряжіть їх хоч і в плуг, хоч і в швацьку машину, а чи в карусель".
"Ну, то гайда на передок та беріть віжки, — рубає він тут-таки, не передихнувши. — Бачите оту повітку? Обігніть клуню з правого боку і станьте задом, щоб було як розвантажувати".
Скажу тобі, що це він для перевірки мене, — їхати так було ні до чого. Я бачив, що колія оббігала клуню з лівого боку. А він хотів, щоб я зробив подвійну закрутку і не зачепив ані виступу огорожі, ані виступу клуні. І мало того, — там ще повикидали на дорогу цілі купи гною і не встигли його забрати. Але я й оком не змигнув. Хурщик дає мені віжки, а сам осміхається — мовляв, я ввесь гній по дорозі розтягну. Головою ручуся, що він сам не потрапив би інакше. А я, кажу, й оком не змигнув, поганяю коні, та й годі, дарма що зовсім же їх не знаю. Але ти б побачила, як я правив: підпустив їх до самого гною, аж один з другої пари мало не зачепив ріг клуні, а з другого боку ступиця колеса пройшла за шість дюймів від стовпа загороди. Тільки так і можна було направити. Ну, а коні в нього — розкіш! Передні осадили назад і мало не сіли на задні ноги, коли я стримав корінних, сіпнув за повіддя й зупинився саме на тому місці, де мені наказано.
"Гаразд, я вас беру, — каже Бенсон. — Це добра робота".
"Пхе, пусте, — відказую байдужісінько. — Дайте мені щось справді важке зробити".
Він посміхнувся й зрозумів.
"Ви здорово впоралися, — каже. — Я-бо знаю, що в мене за коні. Таким, як ви, не никатися битими шляхами. Ви, мабуть, з добрих робітників, та тільки трохи збочили. Отож ви можете орати моїми кіньми, починайте хоч завтра зрання".
Біллі додав:
— Отже, й знати, що він таки не надто розумний. Він же не бачив, чи я вмію орати…
Після того, як Біл подав каву, Сексон поставила боби і на хвильку застигла нерухомо, розглядаючи порозставлювані на укривалах наїдки — бляшанку з цукром, згущене молоко, шматочки м'яса, салату з латуки й нарізані кружалками баклажани, шматки свіжого хліба, тарілки бобів та кухлі кави, від яких здіймалася пара.
— Як не схоже на вчорашній вечір! — сплеснула в долоні Сексон. — Ну, зовсім така пригода, як пишуть у книжках. Оце якби мене бачив той хлопчак, що ми з ним ловили рибу! Подумай тільки — за яким чудовим столом, у якій прегарній кімнаті вечеряли ми вчора, і глянь на це. Та хоч би ми й тисячу років прожили в Окленді, нам ніколи не привелося б зустріти такої жінки, як місіс Мортімер, і навіть не наснилося б побачити такої оселі. І зваж, Біллі, що це тільки початок.
Біллі відпрацював три дні і, хоч хвалився, як дуже добре йде робота, все-таки не заперечував, що орати не така легка штука, як він був гадав. Сексон стиха тішилася, що Біллі вподобав оранку.
— Я ніколи не думав, що це припаде мені до смаку, — сказав Біллі.— А воно, виявляється, дуже приємно, і ще й корисно для м'язів ніг. У биндюжницькому-бо реместві ноги нерухомі. Якби мені ще довелося коли тренуватися для боксу, я б перед цим попоходив за плугом. І, знаєш, грунт, коли його отак перевертаєш скибу по скибі,— добре пахне, бігме, якось так добре пахне, аж з'їсти його хочеться! І отак цілий день перевертаєш його, а він такий свіжий, ситий, цупкий! А коні — молодчаги: вони теж знають своє діло не згірше за людей. Та й правда, у Бенсона нема ані однієї шкапи.
Останнього дня Бідової роботи небо захмарилося, повітря звільготніло, повіяв шматкий південно-східний вітер— усе віщувало початок зимових дощів. Увечері Біллі приніс із роботи сувій старого позиченого брезенту під пахвою і напнув на раму, щоб був для постелі захисток від дощу. Кілька разів він скаржився на лівий мізинець, що допікав йому цілий день — чи й кілька вже днів давався взнаки; боліло, як при чирці,— мабуть, це заноза, тільки він ніяк не намацав, де саме.
Біллі не обмежився брезентом.