Воно з'явилося після замаху на Олександра II у 1881 році задля того, щоб захищати імператорську родину. Але помалу відділ мусив почати опікуватися терористичною загрозою з боку нігілістів, тож довелося організувати кілька наглядових відомств за кордоном, де прекрасно живеться нашим емігрантам та вигнанцям. Ось чому, захищаючи інтереси своєї країни, я приїхав сюди. Ті, хто ховається, — терористи. Розумієте?
— Розумію, але до чого тут я?
— Все по порядку. Вам не слід боятися бути зі мною відвертим, якщо ви маєте якусь інформацію про терористичні угруповання. Я знаю, що свого часу ви попередили французьку розвідку про небезпечних антибонапартистів, а виказати можуть хіба що друзі, чи принаймні знайомі. Я не баба. Колись я теж мав стосунок до російських терористів, що було — те загуло, адже у антитерористичних службах може плідно працювати лише той, хто далеко просунувся у підривних угрупованнях. Аби належно служити закону, треба мати досвід того, хто його переступив. У вас у Франції маєте за приклад Відока, який став головою поліції лише після того, як побував на лаві підсудних. Не варто довіряти надто, як би це мовити, "чистим" поліцейським. Утім, повернімося до нашої справи. Нещодавно ми зрозуміли, що терористам служить чимало євреїв. Уповноважений певними особами при царському дворі, я намагаюся показати, що саме євреї підточують моральний гарт російського народу й загрожують, власне, його існуванню. Ви, певно, чули, що я — протеже міністра Вітте, котрий зажив слави ліберала й не захоче чути моїх аргументів. Утім, запам'ятайте, що ніколи не слід служити своєму теперішньому хазяїну, завжди треба готуватися до служби тому, хто буде після нього. Коротше, я не хочу гаяти час. Я бачив документи, які ви передали пані Глінці, й вважаю, що здебільшого то сміття. Звісно, ви працюєте лахманником, продаючи вживану річ дорожче за нову, для прикриття. Однак багато років тому в "Contemporain" було надруковано матеріали, котрі ви отримали від діда, й я б здивувався, якби у вас не було ще. Кажуть, що ви обізнаний у багатьох речах (ось тепер Симоніні міг скористатися плодами свого прагнення радше здаватися шпигуном, аніж бути ним насправді). Я хочу, аби ви надали мені достовірні матеріали. Я вмію відділяти зерна від плевелів. Платитиму. Якщо матеріал нікчемний — я дратуюсь. Розумієте?
— Чого ви конкретно хочете?
— Якби знав, не пропонував би вам гроші. У мене є співробітники, які теж уміють скласти документ, але я маю сказати їм, що саме писати. Я не можу розповідати порядному російському підданому, що євреї чекають на Месію, бо і мужикові, і землевласникові до цього байдуже. Якщо вони чекають свого Месію, то пояснення має стосуватись їхніх кишень.
— Але чому ви націлились саме на єврейство?
— Бо в Росії є євреї. Якби жив у Туреччині, націлився б на вірменів.
— Отже, ви хочете знищити євреїв, як Осман-бей. Може, знаєте його?
— Осман-бей — фанатик. Поза тим, він теж єврей. Треба триматися від нього якнайдалі. Я не хочу нищити євреїв, я б навіть не побоявся сказати, що вони — мої найліпші союзники. Мене цікавить моральне обличчя росіян, і я не хочу (як не хочуть того люди, яким я служу), щоб народ повернув своє невдоволення на царя. Тому народові потрібен ворог. І не треба шукати його, приміром, серед монголів чи татар, як це колись давно робили самодержці. Щоб ворога визнавали й боялися, він має бути у хаті або за її порогом. Ось чому я обрав євреїв. Провидіння подарувало нам їх, тож, на Бога, скористаймося подарунком і молімося за те, щоб завжди десь поруч був єврей, якого можна боятися й ненавидіти. Ворог потрібен, щоб дати народові надію. Хтось сказав, що патріотизм — це останній прихисток негідників: морально безпринципні люди завжди загортаються у стяг, а байстрюччя завжди посилається на чистоту своєї раси. Національна ідентичність — це останній засіб незаможних. Наразі почуття ідентичності ґрунтується на ненависті, ненависті до того, хто не є ідентичним. Ненависть треба зрощувати як громадянську пристрасть. Ворог — це насправді друг народу. Щоб виправдовувати власну нікчемність, завжди потрібен хтось, кого можна ненавидіти. Ненависть — це єдина перворідна пристрасть. Любов — ось відхилення від норми. Чому Христа розп'яли? Бо говорив він речі, чужі природі. Не можна любити когось усе життя, й саме через це марне сподівання перелюбствують у шлюбі, убивають матерів і зраджують друзів… А от ненавидіти можна протягом усього життя. Аби тільки ця людина завжди була поряд, щоб не дати згаснути нашій ненависті. Ненависть розжарює наші серця.
Дрюмо
Симоніні занепокоїла та розмова. Здається, Рачковський говорив цілком серйозно, відтак, якщо Симоніні не дасть йому невідомий матеріал, чоловік "роздратується". Не те щоб джерела його обміліли, навпаки, він назбирав чимало матеріалу для своїх численних Протоколів, але йому здавалось: потрібно щось значущіше, ніж історії про Антихриста, які були годящими для таких, як Глінка; тобто наразі потрібне щось таке, що більше торкається сьогодення. Коротше, він не хотів продавати свій оновлений "празький цвинтар" за безцінь, навпаки, хотів збути його дорожче. А тому Симоніні чекав.
Він звірився падре Берґамаскі, котрий напосідав на нього, прохаючи нові матеріали проти масонів.
— Почитай-но ось цю книжечку, — відповів єзуїт. — Це "La France juive" Едуара Дрюмо. На сотні сторінок. Оцей точно знає більше за тебе.
Симоніні перегорнув лише кілька сторіночок:
— Так це ж достоту те ж саме, що писав старий Ґуґено більш як п'ятнадцять років тому!
— А кому яке діло? Книгу з руками відривають, вочевидь, її шанувальники гадки не мають, хто такий Ґуґено. Чи ти думаєш, що твій росіянин уже прочитав Дрюмо? Хіба не ти справжній майстер повторно переписувати? Йди, пронюхай, що кажуть і роблять у тому середовищі.
Зійтися з Дрюмо було неважко. Відвідуючи салон Жульєт Адам, Симоніні потоваришував з Альфонсом Доде, який тими вечорами, коли влаштовувати прийом була черга не Адам, а когось іншого, запрошував його до себе у помешкання у Шампросей, де з ласки мадам Жюлі Доде збиралися такі люди, як Ґонкури, П'єр Лоті, Еміль Золя, Фредерік Містраль і, власне, Дрюмо, котрий зажив слави після того, як вийшла його "La France juive" ("Жидівська Франція"). У наступні роки Симоніні почав частенько зустрічатися з Дрюмо, спочатку у заснованій ним "Антисемітській лізі", а потім у редакції його газети "La Libre Parole".
У Дрюмо була лев'яча грива, довга чорна борода, вигнутий дугою ніс та жагучі очі, настільки палкі, що (а надто, коли зважити на часто вживаний опис) його можна було б назвати "єврейським пророком"; утім, його ненависть до юдеїв і справді мала у собі щось месіанське, наче Всемогутній нагородив його особливою місією — знищити обраний народ. Ненависть Дрюмо до євреїв зачаровувала Симоніні. Він ненавидів євреїв, як би це мовити, через кохання, з власної охоти, за покликанням, це був імпульс, який замінював йому сексуальний потяг. Дрюмо був не філософським чи політичним антисемітом, як Туссенель, і не теологічним, як Ґуґено, він був антисемітом чуттєвим.
Досить було лише почути його виступи на довгих та пустопорожніх редакційних зборах:
— Я залюбки написав передмову до твору абата Деспорта, присвяченого загадковості, що її євреї надають крові. І йдеться не лише про середньовіччя. Божественні єврейські баронеси, хазяйки салонів, досі додають у солодощі, якими частують своїх гостей, кров християнських дітей.
І ще:
— Семіт — дріб'язковий, він скнара, інтриган, слабак, упертюх, а от ми, арійці, сповнені сил, здатні на подвиг, лицарство, ми неупереджені, відверті, довірливі аж до простацтва. Усі думки семіта — приземлені, він не бачить нічого, окрім теперішнього моменту, бо ж чи читали ви колись у Біблії про потойбічний світ? Арієць завжди пристрасно захоплюється трансценденталізмом[286], він — дитя ідеалу. Християнський Бог перебуває високо в небесах, а от єврейський — сидить часом у горах, часом у колючих кущах. Семіт — це купець, а арієць — землероб, поет, монах, але передовсім — воїн, бо кидає виклик смерті. Семіт не здатен творити, адже чи бачили ви колись, щоб євреєм був поет, композитор, художник, чи бачили ви колись єврея, що зробив наукове відкриття? Арієць — ось винахідник, а єврей лише отримує зиск з його винаходів.
Чоловік почав читати з Вагнера:
— Годі й уявити, щоб древня людина чи представник наших днів, чи то герой, чи то коханець, був євреєм, мимоволі не відчувши всю комічність такої можливості. Та найбільшу огиду у нас викликає акцент у мові єврея. Наші вуха неабияк ґвалтують різкі, скрипливо-шиплячі звуки їхньої мови. І цілком природно, що така неприємна нам уроджена черствість єврейського характеру найкраще виявляється у співі, котрий є найжвавішим, найнепідробнішим виявом особистої чуттєвості. У єврея може проявитися схильність до будь-якого іншого виду мистецтва, окрім співочого, в якому їм ніби відмовила сама матінка-природа.
— А як же тоді, — обізвався хтось із присутніх, — ви поясните єврейське засилля у театрі? Россіні, Мейєрбер, Мендельсон, чи оперна співачка Джудітта Паста — вони ж усі-чисто євреї.
— Може, тому, що музика — не найвище мистецтво, — почулось припущення. — Хіба не казав той німецький філософ, що вона нижча за літературу та живопис, бо бентежить чуття навіть тих, хто не хоче її слухати? Якщо поруч тебе хтось заграє мелодію, яка тобі не до вподоби, ти все одно змушений її слухати, наче коли якась людина витягає з кишені напахчену хустинку з огидним тобі запахом. Мистецтво, яке прославляло арійців, я маю на увазі літературу, тепер у занепаді. А от музика — чуттєве мистецтво для розпещених та хворих — процвітає. Найбільший меломан серед тварин, після крокодила, — це єврей. Всі піаністи, скрипалі, віолончелісти — євреї.
— Звісно, але тільки як виконавці, вони паразитують на творах композиторів. А Мейєрбер та Мендельсон, яких ви згадали, — другосортні композитори. А от Деліб та Оффенбах — не євреї.
Далі почали затято сперечатися про те, чи музика — чуже для євреїв мистецтво, чи вона є винятково єврейською, та думки з цього приводу розійшлися.
Коли тільки проектували Ейфелеву вежу, а в часи, коли її було завершено, — й поготів, антисемітські настрої розпалилися найбільше: створив її німецький єврей, і то була єврейська відповідь храмові Сакре-Кер[287].