На оригінальному рисунку він працював пуантильною технікою, безкінечно дрібними градаціями кольорів, крапка за крапкою покриваючи весь спектр за певним незмінним стереотипом, починав із дуже світляного, палаючого ядра і закінчував абсолютною чорнотою — або навпаки, залежно від тої містичної чи космологічної концепції, яку хотів виразити. Там були гори, які випромінювали промені світла, розчинені у дрібному пилі куль млявого забарвлення, видніли концентричні небеса з натяками на янголів із прозорими крилами, щось подібне до "Раю" Доре. Картини йменувалися "Беатрікс", "Mystica Rosa", "Данте Габріель 33", "Вірні Любові", "Атанор", "Гомункулус 666" — ось звідки пристрасть Лоренци до гомункулусів, сказав я собі. Найбільша картина мала назву "Софія" і зображувала щось на зразок потоку чорних янголів, що розсіювався донизу, утворюючи білу істоту, яку пестили великі, бліді руки, скопійовані з рук, піднесених до неба у "Герніці". Поєднання було сумнівне, і зблизька виконання виглядало грубим, але на відстані двох-трьох метрів ефект був дуже ліричний.
— Я реаліст старого крою, — шепнув мені Бельбо, — я розумію лише Мондріана. Що може зобразити негеометрична картина?
— Раніше його картини були геометричні, — зауважив я.
— То не була геометрія. То було кафельне облицювання для лазничок.
Поки Лоренца побігла, щоб обняти Ріккардо, той обмінявся з Бельбо легким уклоном. Там була тиснява, ґалерея скидалася на нью-йоркське піддашшя, приміщення було побілене, на стелі видніли оголені труби опалення чи водогону. Хтозна-скільки грошей вони вгатили, щоб надати йому такого вигляду. В одному кутку система гучномовців оглушувала тих, хто стояв поруч, східною музикою для сітара, якщо не зраджує мене пам'ять, із тих, де неможливо розібрати мелодії. Усі неуважно проходили повз картини, аби потому скупчитися за столиками в глибині і схопити паперові склянки. Ми прибули вже пізнього вечора, повітря було густе від диму, час від часу та чи та дівчина виконувала якісь танцювальні рухи у центрі зали, але всі ще були надто зайняті розмовами та споживанням дарів буфету, який справді був досить щедрий. Я сів на диван, біля якого стояла велика скляна ваза, ще до половини наповнена фруктовим салатом. Я вже хотів був набрати собі трохи, бо не вечеряв, коли це мені здалося, ніби я бачу відбиток ноги, яка розчавила фруктові кубики в центрі, перетворивши їх на однорідну масу. У цьому не було нічого неможливого, бо на підлозі видніли мокрі плями від білого вина, а дехто з гостей вже ледь пересувався.
Бельбо захопив склянку і мляво сновигав без видимої мети, плескаючи час від часу когось по спині. Він намагався знайти Лоренцу.
Але мало хто стояв на місці. Натовп перебував у якійсь подобі кругового руху, наче бджоли, що шукають ще не займану квітку. Я не шукав нічого, а проте підвівся і переходив з місця на місце, скоряючись імпульсам, що посилала юрба. Неподалік від себе я побачив Лоренцу, яка блукала неуважним кроком жирафи, подаючи то одному, то іншому пристрасні знаки впізнавання, з піднесеною головою та навмисне невидющим поглядом, її плечі та груди були нерухомі й випростані.
У певну мить природний потік відтіснив мене в куток за столом; коло мене стояли, обернувшись до мене плечима, Лоренца та Бельбо, чиї шляхи нарешті перетнулися; вони теж були заблоковані. Не знаю, чи помітили вони мою присутність, але у загальному гармидері ніхто вже не чув того, про що говорили інші. Вони почувалися на самоті, а я був змушений слухати їх розмову.
— Отже, — говорив Бельбо, — де ти познайомилася зі своїм Альє?
— З моїм? І з твоїм також, судячи з того, що я бачила сьогодні. Ти можеш бути знайомий із Симоном, а я ні. Браво.
— Чому ти називаєш його Симоном? Чому він зве тебе Софією?
— Та це ж гра! Я познайомилася з ним у друзів, цього тобі досить? І я вважаю його чарівним. Він цілує мені руку, наче княгині. А міг би бути моїм батьком.
— Дивись, щоб він не став батьком твоєї дитини.
Мені здалося, ніби це я в Байї розмовляю з Ампаро. Лоренца мала рацію. Альє знав, як цілувати руку молодій дамі, якій невідомий цей ритуал.
— Чому Симон та Софія? — наполягав Бельбо. — Хіба він зветься Симоном?
— Це чудова історія. Тобі відомо, що наш Усесвіт є плодом помилки і що це трішки моя вина? Софія була жіночою частиною Бога, адже тоді Бог був більше жінкою, ніж чоловіком, то вже потім ви почепили йому бороду і назвали його Він. Я була його доброю половиною. Симон каже, що я хотіла породити світ, не питаючи дозволу, я, тобто Софія, яка ще зветься, як же його, ага, Еннойя. Гадаю, моя чоловіча частина не хотіла творити — може, не мала відваги, а може, була імпотентом — і я, замість того щоб поєднатися з ним, захотіла створити світ сама, я не могла витримати, гадаю, це було з надміру любові, і це правда, я обожнюю весь цей безладний Усесвіт. Тому я — душа цього світу. Так каже Симон.
— Як люб'язно з його боку. Він каже це всім жінкам?
— Ні, дурнику, лише мені. Адже він зрозумів мене краще, ніж ти, адже він не намагається звести мене до свого уявлення. Він розуміє, що мені треба дати жити так, як мені хочеться. І Софія зробила саме так, вона кинулася творити світ. Вона зустрілася з первинною матерією, яка була гидкою, — мабуть, тому, що не вживала дезодорантів, — і вона зробила це зовсім не навмисне, але саме вона створила цього Демо... як же його?
— Чи не Деміурга?
— Авжеж, його. Не пам'ятаю вже, чи цього Деміурга зробила Софія, чи він уже був, і вона його підмовила, ну ж бо, дурнику, створи світ, буде страшенно весело. Деміург був, мабуть, страшенним нездарою і як слід створити світу не вмів, йому навіть не слід було цього робити, бо матерія була лиха, а він не мав права встромляти туди свого носа. Словом, він натворив те, що натворив, а Софія залишилася всередині. Ув'язнена у світі.
Лоренца говорила і багато пила. Щодві хвилини, коли багато хто вже почав мляво колихатися з заплющеними очима посеред зали, Ріккардо підходив до неї і наливав їй чогось до склянки. Бельбо намагався запобігти цьому, кажучи, що Лоренца вже й так забагато випила, але Ріккардо сміявся, трусячи головою, а вона бунтувалася, кажучи, що витримує алкоголь краще, ніж Якопо, бо вона молодша.
— О'кей, о'кей, — говорив Бельбо. — Не слухайся дідуся, слухайся Симона. Що він ще тобі говорив?
— Саме те, що я полонянка світу, тобто лихих ангелів... бо в цій історії ангели лихі, вони допомогли Деміургові заварити всю цю кашу... словом, злі ангели тримають мене між собою, вони не хочуть мене випустити і примушують страждати. Але час від часу серед людей з'являється хтось, хто мене впізнає. Як Симон. Він каже, що це вже було з ним одного разу, тисячу років тому — бо я не сказала ще тоді, що Симон практично безсмертний, якби ти знав, скільки він усього бачив...
— Аякже, аякже. Але вже більше не пий.
— Тс-с-с... Симон знайшов мене одного разу, коли я була проституткою в тирському борделі і звалася Єлена...
— І це тобі говорить цей добродій? А тебе аж розпирає від задоволення. Дозвольте поцілувати вам ручку, повіє мого смердючого Всесвіту... Який джентльмен.
— У всякому разі повією була та Єлена. Зрештою, за тих часів, коли вживали слово проститутка, мали на увазі вільну жінку, без зобов'язань, інтелектуалку, ту, яка не хоче бути домогосподаркою, тобі ж відомо, що проститутка була також вельможною дамою, тримала салон, сьогодні такі жінки займаються зв'язками з громадськістю; хіба ти назвав би хвойдою жінку, яка займається зв'язками з громадськістю, наче звичайну шльондру, яка чигає за містом на водіїв вантажівок?
У цю мить знову підійшов Ріккардо і взяв її за руку.
— Ходи, потанцюємо, — запропонував він.
Вони танцювали посеред зали, легкими, трохи п'яними рухами, ніби вдаряючи у барабан. Але час від часу Ріккардо притягав її до себе і владно клав руку їй на потилицю, а вона скорялася йому з заплющеними очима, з розпашілим обличчям, відкинувши назад голову, і її волосся прямовисно спадало з плечей. Бельбо запалював одну сигарету за одною.
За якийсь час Лоренца взяла Ріккардо за стан і повільно повела його, аж поки вони опинилися за крок від Бельбо. Не перестаючи танцювати, Лоренца взяла у нього з рук склянку. Вона тримала Ріккардо лівою рукою, а склянку — правою, відтак звернула свій дещо вологий погляд до Якопо і, здавалося, плакала, а насправді посміхалася... І говорила до нього.
— І це траплялося не один раз, розумієш?
— Не один раз що? — поспитав Бельбо.
— Що він зустрічався з Софією. Через багато століть Симон був також Гійомом Постелем.
— То був листоноша?
— Дурень. То був учений доби Відродження, який читав по-жидівському...
— По-єврейському.
— Яка різниця? Він читав по-їхньому, як діти читають комікси. З першого погляду. І от в одному шпиталі у Венеції він зустрічає стару, неписьменну служницю Йоанну, дивиться на неї і каже: ага, я зрозумів, це — нове втілення Софії, Еннойї, це — Велика Матір Світу, які зійшла поміж нас, аби спокутувати гріхи цілого світу, що має жіночу душу. І Постель бере Йоанну з собою, всі вважають його божевільцем, а йому байдуже, він її обожнює і хоче визволити з-під влади ангелів, а коли вона помирає, він цілу годину сидить нерухомо, вдивляючись у сонце, і цілими днями нічого не їсть і не п'є, в нього ніби вселилась Йоанна, якої більше нема, але вона немовби й є, бо вона є завжди, вона живе у світі й час від часу з'являється, так би мовити, втілюється... Хіба це не зворушлива історія?
— Я потопаю у сльозах. І тобі так до вподоби бути Софією?
— Але я Софія і для тебе, кохання моє. Ти знаєш, до того, як ти зі мною познайомився, ти носив жахливі краватки, а на спині у тебе було повно лупи?
Ріккардо знову взяв її за потилицю.
— Я можу взяти участь у розмові? — спитав він.
— Будь чемний і танцюй. Ти знаряддя мого блаженства.
— Не маю нічого проти.
Бельбо повів далі, ніби Ріккардо й не існувало:
— А отже, ти його проститутка, його феміністка, яка займається зв'язками з громадськістю, а він — твій Симон.
— Мене звати зовсім не Симон, — сказав Ріккардо, у якого вже заплітався язик.
— Ми говоримо не про тебе, — сказав Бельбо.
Вже деякий час я почував за нього незручність. Він, звичайно такий делікатний у своїх почуттях, розпочинав любовну суперечку у присутності свідка, ба більше, суперника.