Зрештою, міркував собі Никита, мандрівники оповідають, що коли подорожуєш у пустелі під сонцем, яке б'є тебе в голову, тебе вводять в оману міражі, ти чуєш голоси, що відлунюють вночі серед піщаних пагорбів, а коли бачиш якийсь кущ, наважуєшся скуштувати його ягід, але замість поживи вони дають тобі марева.
Не кажучи вже про те, що, як Никита чудово знав, правдомовним від природи Бавдоліно не був, а брехунові важко повірити, навіть коли він твердить, скажімо, що побував в Іконії, і як же можна йому вірити, коли він розповідає тобі, що бачив створінь, яких не може уявити собі найбуйніша фантазія, а сам він не певен, що справді все це бачив?
Лише в одну-єдину річ Никита вирішив повірити, бо Бавдоліно розповідав про це так пристрасно, що це могло бути доказом правдивості: упродовж цілої цієї подорожі наших дванадцятьох Волхвів провадило палке бажання дійти до мети. Але помалу мета ця ставала для кожного іншою. Борон з Кіотом хотіли тільки віднайти Ґрадаль, де б він не опинився — в царстві Пресвітера чи деінде; Бавдоліно ж мріяв про це царство дедалі нестримніше, а з ним мріяв І'аббі Соломон, бо там він сподівався віднайти свої десять загублених племен; Поета не вельми обходив Ґрадаль, та й царство його влаштовувало будь-яке; Ардзруні прагнув лиш втекти зі своїх земель; а Абдул, відома річ, думав, що чим далі він віддаляється, тим ближче наближається до предмета своїх цнотливих хотінь.
Лиш гурт александрійців єдиний, схоже, ступав ногами по землі — вони уклали з Бавдоліном угоду і йшли за ним із солідарності, а може з упертості, бо якщо треба знайти якогось Пресвітера Йоана, то його таки треба знайти, інакше, як твердив Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, люди потім не сприйматимуть тебе серйозно. Та може бути, що вони йшли вперед також тому, що Бойді вбив собі в голову, що дійшовши до мети, вони роздобудуть там купу чудотворних мощей (не фальшивих, як ті голови Хрестителя), привезуть їх у рідну Александрію і зроблять їхнє місто, яке не має історії, найславнішим святилищем християнського світу.
Щоб уникнути зустрічі з іконійськими турками, Ардзруні провів їх через перевали, де коні ризикували поламати ноги, а потім шість днів провадив їх через кам'яну пустелю, всипану трупами ящірок завдовжки з долоню, які поздихали від удару сонця. Добре, що ми маємо із собою харчі і не мусимо їсти цих огидних створінь, з полегкістю мовив Бойді, але він помилявся, бо через рік їм доведеться їсти ще огидніших ящірок, смажачи їх на гілці над вогнем і зі слинкою в роті очікуючи, щоб ті добряче спеклися.
Вони пройшли також через немало сіл, показуючи всюди опудало Зосими. Авжеж, іноді казав хтось, саме такий чернець проходив цими краями, залишився тут на місяць, а потім утік, бо через нього донька моя зайшла в тяж. Як це — зупинився на місяць, якщо ми мандруємо всього лиш два тижні? Коли то було? Ну, то було десь зо сім Великоднів тому — бачите отого золотушного хлопчика? Це плід того гріха. Значить, то не він — але вони всі однакові, ці монахи-розпусники. Або так: аякже, звісно, точнісінько гака сама борода, то було, певно, десь три дні тому, такий симпатичний горбань… Але якщо то був горбань, значить, то не був він, Бавдоліно, а може, ти не розумієш говірки і перекладаєш, що слина на язик принесе? І ще: ага, так, так, ми бачили його, то був він — і показували пальцем на Раббі Соломона, мабуть, через його чорну бороду. А може, їм просто траплялися найбільші бовдури?
Далі вони натрапили на людей, які мешкали в круглих наметах і привітали їх словами: "Ла еллек олла Сила, Махімет рорес Алла". Вони відповіли їм так само поштиво по-алеманському, бо одна говірка вартує іншої, а тоді показали опудало Зосими. Ті почали сміятися і заговорили всі разом, але з жестів їхніх можна було зрозуміти, що Зосиму вони пам'ятали: він проходив тут, пропонуючи голову якогось християнського святого, а вони погрожували, що запхають йому дещо в зад. З цього друзі наші виснували, що опинилися серед зграї турків-наштрикувачів, і поквапилися забратися звідти, широко всміхаючись і роблячи всілякі привітні жести, а Поет схопив Ардзруні за волосся, відводячи йому голову назад, і сказав: овва, відразу видно, що ти знаєш дорогу — ти ж послав нас мало не в пащу до антихристів; Ардзруні хрипів, що він веде їх правильною дорогою, бо люди ті — кочівники, і ніколи не знаєш, де на них наштовхнешся.
— Але далі, — запевняв він, — ми зустрічатимем тільки християн, хоч і несторіанської віри.
— Добре, — сказав Бавдоліно, — несторіани — це люди Пресвітерового племені, але відтепер будьмо уважні, коли входимо в якесь село — треба перше дивитися, чи є там хрести і дзвіниці.
Які там дзвіниці. Селища, на які вони натрапляли, були скупченням хатин з туфу, і якщо була серед них церква, то її було не впізнати — людям цим небагато було потрібно, щоб хвалити Господа.
— А ти певен, що Зосима тут проходив? — питав Бавдоліно. І Ардзруні казав, щоб він не переживав. Якось увечері Бавдоліно побачив, як він спостерігає за призахідним сонцем і немов знімає мірку з неба розпростертими руками і схрещеними пальцями обидвох рук, утворюючи немов трикутні віконця, крізь які дивиться на хмари. Бавдоліно спитав, навіщо він це робить, і той сказав, що хоче встановити, де та велика гора, біля якої щовечора зникає сонце під великим склепінням скинії.
— Матінко Божа, — заволав Бавдоліно, — ти що, теж віриш в ту історію зі скинією, як Зосима і Козьма Індикоплов?
— Як мені не вірити? — здивувався Ардзруні, немов у нього спитали, чи вірить він, що вода мокра. — Інакше як би я мав певність, що йдемо ми тим самим шляхом, що й Зосима?
— Значить, ти знаєш мапу Козьми, яку все обіцяв нам Зосима?
— Не знаю, що там обіцяв вам Зосима, але мапа Козьми у мене є. — Він вийняв зі своїх саков пергамен і показав друзям.
— Ось, бачите? Це краї Океану. По той бік лежать землі, де жив Ной до потопу. На крайньому сході від цих земель розташований Земний Рай, відділений від Океану теренами, які населяють потворні створіння, — через ці терени нам теж доведеться пройти. Тут добре видно, що, витікаючи з тих благословенних земель, Євфрат, Тигр і Ґанґ пропливають під Океаном, перетинають терени, до яких ми прямуємо, і впадають у Перську затоку, а течія Нілу більш звивиста, і тече він через допотопні землі, входить в Океан, продовжує свій шлях через північні низовини, точніше по землі єгипетській, і вливається в Ромейську затоку, яку латиняни спочатку називають Медітерранеумом, а далі — Геллеспонтом. Так-от, нам доведеться йти шляхом на схід спершу до Євфрату, потім до Тигру, а відтак до Ґанґу і звернути на східні низовини.
— Але, — втрутився Поет, — якщо царство Пресвітера Йоана так близько до Земного Раю, то, щоб дістатися до нього, нам треба буде перетнути Океан?
— Воно близько до Земного Раю, але по цей бік Океану, — відказав Ардзруні. — Радше нам треба буде перетнути Самбатіон…
— Самбатіон, кам'яна ріка, — сказав Соломон, складаючи долоні докупи. — Отже, Ельдад не збрехав, і саме на цьому шляху можна знайти загублені племена!
— Ми теж згадували Самбатіон у нашому листі Пресвітера, — відрубав Бавдоліно, — а отже очевидно, що десь він має бути. Отак-от Господь прийшов нам на поміч — він зробив так, що ми загубили Зосиму, але натомість знайшли Ардзруні, який, схоже, знає більше від того.
Якось вони здалека побачили пишний храм з колонами і розписаним тимпаном. Але коли наблизились, то побачили, що був то лиш фасад, бо решту складала скеля, до якої примикав цей фасад; вхід був високо вгорі, і невідомо було, як туди дістатися, бо треба було піднятися на висоту, де літають птахи. Коли придивитися краще, можна було побачити, що всюди навколо на горах було ще багато таких фасадів, які виділялися у вишині на прямовисних скелях з лави, й іноді треба було примружувати очі, щоб відрізнити оброблений людиною камінь від каміння, обтесаного природою: тоді видно було різьблені капітелі, склепіння й арки, а ще чудові колонади. Мешканці долини, які розмовляли мовою, дуже подібною до грецької, сказали, що місто їхнє зветься Баканор, але ті святилища в горах — то були церкви, споруджені тисячу років тому, коли в тих краях правив Александрос, великий цар греків, який поклонявся пророкові, що помер на хресті. Вони вже забули, як підніматися до храму, і не знали, що там усередині; вони воліли поклонятися богам (саме так вони сказали — богам, а не Господові Богу) просто неба в загороді, посередині якої височіла позолочена голова буйвола, настромлена на дерев'яний кіл.
Саме в той день ціле місто хоронило юнака, якого всі любили. На галявині біля підніжжя гори було влаштовано бенкет, у центрі кола вже накритих столів стояв вівтар, а на ньому лежало тіло небіжчика. У вишині широкими колами і дедалі нижче літали орли, шуліки, ворони та інші хижі птахи, немов їх запросили на свято. До тіла підійшов батько, весь у білому, відтяв йому голову сокирою і поклав її на золотий таріль. Відтак крайчі, теж одягнені в біле, дрібно порізали тіло, тоді кожен з гостей брав по шматочку і кидав його птахові, який хапав його на льоту, а тоді зникав у далині. Хтось пояснив Бавдолінові, що птахи відносять мертвого у Рай, а їхній обряд набагато кращий від звичаїв інших племен, які залишають тіла померлих гнити в землі. Відтак усі вмостилися біля столів, і кожен покуштував трохи плоті з голови, аж поки не залишився лиш череп, чистий і блискучий, немов з металу — з нього зробили чашу, і всі пили з неї, радіючи і хвалячи померлого.
За іншим разом вони цілий тиждень перетинали піщаний океан, де пісок здіймався, мов буруни на морі, і здавалося, ніби все рухається під ногами і кінськими копитами. Соломонові, який уже зазнав був страждань від морської хвороби, коли вони сіли на корабель в Ґалліполі, весь час хотілося блювати, але не було чим, бо товариство небагато що мало кинути до рота, і щастя ще, що перед цією приключкою нони запаслися водою. В Абдула ж тоді почалися напади гарячки, які не покидали його, стаючи дедалі сильнішими, до кінця подорожі, тому він не міг більше співати своїх пісень на прохання друзів, коли вони ставали під місяцем на спочинок.
Іноді вони швидко просувалися порослими травою рівнинами, не мусячи боротися з неприязними стихіями, і тоді Борон з Ардзруні починали свої безконечні діатриби на свою улюблену тему — тобто про порожнечу.
Борон вдавався до звичних своїх аргументів, що якби порожнеча існувала у всесвіті, ніщо б не стояло на заваді тому, щоб у цій порожнечі існували інші світи, і так далі, і тому подібне.