Але йому не вдалося вияснити найголовніше: загинув Рутілій, потрапивши до навмисне розставленої пастки, чи у випадковій сутичці з якимсь зустрічним на шляху.
Як би там не було, а після почесного поховання Рутілія треба було вирядити в Рим до Катіліни іншого посланця.
Оскільки рада гладіаторських начальників уже ухвалила направити посланця, то Спартак вважав за краще ні з ким не радитися про вибір людини для виконання цього доручення. Таємно, щоб ніхто у таборі не знав, він доручив цю важку і делікатну справу найдорожчій людині — Арторіксові.
Арторікс, щоб легше обминути перешкоди та уникнути неминучих небезпек, вирішив навчитися штукарства скоморохів. Для цього він знайшов справжнього скомороха і під великим секретом навчився у нього різних фокусів, які показував потім у Римі біля Карінської курії. Арторікс купив у нього пса і мавпу, з якими від серпня до листопада щодня вправлявся, щоб як слід набити руку у фокусах. Потім він таємно покинув табір; віддалившись од нього, зняв зброю, переодягся скоморохом і невеликими переходами, зупиняючись по дорозі майже у всіх містах і селах, прийшов до Рима.
Читачі вже бачили, як несподівано йому довелося дати докази свого фіглярства перед добрими квірітами. Тепер підемо слідом за сміливим юнаком, який, пробираючись вулицею попід Палатіном до Великого цирку, незабаром дійшов до курії Саліїв, де серед галасу й сміху трапезували люди найрізноманітніших станів. Вони найбільше ласували смаженою свининою — улюбленою на свята сатурналій стравою.
— Слава Сатурнові! — вигукнув велетенський на зріст раб-каппадокієць, біля якого сів Арторікс. — Слава Сатурнові і смачним сосискам, які приготував Куріон, оцей корчмар! Ніхто краще від нього не здатний готувати страви з свинини!
— Хай боронять боги, щоб я цим вихвалявся! — відгукнувся Куріон, присадкуватий, опецькуватий чоловік. — Але я привселюдно можу сказати, що таких сосисок, вимені і свинячих тельбухів не подають навіть за столом у Лукулла і Марка Красса. Присягаюся чорними косами Юнони, захисниці мого дому!
— Ура веселим сатурналіям! — встаючи з келихом, проревів якийсь сп'янілий раб, що взяв на себе роль заводіяки тостів.
Усі випили одним духом.
— І хай звелять всемогутні боги, — вигукнув каппадокієць, — щоб повернулося царство Сатурна і на землі щезли навіть сліди рабства!
— Але ж тоді ти не їв би сосисок Куріона і не пив би оцього добрячого цекубського вина!
— Ну то й що? — ображено крикнув раб. — Хіба не можна жити без цекубського і фалернського вина? Хіба води з джерел моїх рідних гір не досить, щоб утолити спрагу вільної людини?
— Вода годиться тільки для обмивання й купання, — насмішкувато зауважив інший раб. — А я краще полюбляю цекубське.
— І батіг наглядача! — додав каппадокієць. — О Гінезію, звироднілий афінянине, як принизило тебе довголітнє рабство!
Арторікс залишився випити ще кухоль тускульського вина, щоб дослухати до кінця цікаву розмову за столом.
— Ого!.. — озвався якийсь громадянин, звертаючись до каппадокійця. — Ого!.. Милий мій Едіок, здається мені, що, прикриваючись сатурналіями, ти підбурюєш рабів па повстання. Чи не хочеш ти прислужитися Спартакові?
— Хай Ереб поглине підлого гладіатора! — закричав якийсь патрицій, розгніваний згадкою про це ім'я.
— Хай у пеклі Мінос дасть йому Еріній у подруги! — додав громадянин.
— Хай він буде тричі проклятий! — закричали кілька сусідів каппадокійця.
— Ох які ви хоробрі, які безстрашні! — в'їдливо й спокійно промовив каппадокієць. — Не витрачайте даремно стріл, бо клятий гладіатор надто далеко звідси!
— Присягаюся богами, покровителями Риму! Цей підлий раб сміє ображати нас, римлян, і захищати мерзенного варвара!
— Чекай, не гарячися! — сказав Едіок. — Я нікого не ображаю, а тим менше вас, славні патриції та громадяни, бо серед вас сидить і мій господар. Я не піду, як і досі не йшов, за Спартаком. В успіх його справи я не вірю, бо проти нього — щасливий, богами улюблений Рим. Та не йдучи за ним, я не вважаю своїм обов'язком ненавидіти і проклинати його, як ви, за те, що він, сподіваючись завоювати свободу собі і своїм товаришам, узявся за зброю і мужньо бореться проти римських легіонів. А говорячи так, я користуюсь тією повною свободою дій і слова, яка надається нам; рабам, протягом цих трьох днів обрядами сатурналій.
У відповідь на ці слова каппадокійця римляни незадоволено загомоніли, а громадянин — його господар — роздратовано закричав:
— Присягаюся білим покровом богині невинності, я не можу слухати такого!.. Ти б менше образив мене, нерозумний слуга, коли б став гудити мене особисто, мою дружину і честь мого дому!.. Благай… благай своїх богів, щоб я після сатурналій не згадав про твої нечестиві слова!
— Він сміє захищати гладіатора!
— Хвалити його мерзенні діла!
— Величати цього найпідлішого розбійника!
— Присягаюся Кастором і Поллуксом!
— О Геркулес!.. Яке зухвальство!..
— Та ще сьогодні, саме сьогодні, коли ми найдужче почуваємо згубні наслідки його повстання! — вигукнув громадянин, господар Едіока. — Саме сьогодні, коли з його вини на весь Рим не знайдеться сотні. навіть десятка гладіаторів, щоб зарізати їх у цирку на честь Сатурна!
"Ах, яке горе!" — подумав Арторікс, маленькими ковтками п'ючи тускульське вино.
— А втім, існує старовинний звичай, якого завжди ревно додержували, — сказав патрицій, — щоб Сатурнові приносили в жертву людей, бо Сатурн був за походженням пекельним божеством, а не небесним.
— То хай Сатурн принаймні спалить на попіл цього осоружного Спартака — першого і єдиного винуватця такого лиха! — крикнула якась вільна громадянка, уже пурпурова від надміру випитого вина.
— Та ні, присягаюсь усіма богами, — закричав патрицій, підводячись, — ми не допустимо такої ганьби! Добрий Сатурн матиме людські жертви! Я перший подам приклад і передам жерцям одного раба для заклання на олтарі бога. Гадаю, що в Римі знайдуться побожні люди, які наслідують мій приклад, і Сатурн матиме людські жертви, як і в попередні роки.
— Так!.. Чудово! — сумно зауважив господар Едіока. — Але хто дасть нам, народові, улюблене видовище — бій гладіаторів?
— Хто нам це дасть? — підхопило кілька засмучених голосів.
Усі замовкли. Арторікс затулив обличчя руками від сорому, що він так само, як і вони, належить до людського роду.
— Це нам дадуть консули наступного року, наші славетні консули Геллій Публікола і Корнелій Клодіан; вони обидва вирушать навесні проти гладіатора, — сказав патрицій, і його очі заблищали жорстокою радістю. — Вони вирушать з двома арміями майже по тридцять тисяч воїнів у кожній… Отоді ми побачимо — присягаюся Геркулесом Переможцем! — чи зможе цей варвар, що забирає у людей худобу, встояти проти чотирьох консульських легіонів, допоміжних загонів і союзників!
— Начебто легіони, розбиті ним біля Фунді, не були консульськими, — насмішкувато пробурмотів каппадокієць.
— Ого! Між преторським військом і двома консульськими є різниця, якої тобі, варваре, не зрозуміти! Присягаюся божественним мечем Марса, гладіаторів швидко розгромлять, і всі полонені тисячами попадуть прямо до цирку на винищення!
— І ніякого милосердя цим підлим розбишакам!
— О, тоді ми надолужимо те, чого тепер позбавлені — гладіаторських боїв!
— Ото буде свято!.. Тоді натішимося!
— Яке буде видовище!.. Яка потіха!..
— Ну, це ми ще побачимо, — крізь зуби пробурмотів Арторікс, збліднувши, і аж затремтів од гніву.
1 поки ці озвірілі люди упивалися мріями про майбутні побоїща, скоморох розплатився за випите вино, забрав своїх тварин і приладдя і попрямував до Палатіна.
Працюючи весь час ліктями, він насилу за кілька годин вибрався з густого натовпу і добрався до північного схилу горба, де стояв будинок Катіліни.
У портику була сила-силенна клієнтів, відпущеників і рабів Сергія. Сидячи як попало, вони жерли і пиячили. Дім грізного сенатора ломився від гостей, про що свідчили п'яні вигуки та пісні, які долинали звідти.
Появу скомороха зустріли, шаленими оплесками, і він мусив негайно повторити перед цією юрбою п'яниць ту виставу, якою три години тому розважав глядачів на Карінській курії.
Поки один з гостей обходив глядачів, збираючи для скомороха гроші, він підійшов до управителя дому і попросив доповісти про себе господареві.
Управитель зміряв його пильним поглядом, потім недбало і майже презирливо відповів:
— Мого господаря немає вдома.
1 повернувся до нього спиною, щоб піти.
— А якщо я прийшов з тускульских горбів і маю до нього доручення від Аврелії Орестілли? — тихо спитав Арторікс.
Той спинився, обернувся до скомороха і тихо сказав:
— А!.. Ти прийшов від неї?
І, хитро посміхнувшись, додав:
— Якщо хочеш побачити Катіліну, іди до Форума, там ти його, можливо, знайдеш.
І пішов собі.
Як тільки Арторіксові пощастило збутися похвал своїх нових поклонників, він спустився з Палатіна і пішов на Форум. Там тиснява і гомін були ще дужчі, ніж в інших частинах міста.
Повільно, в протилежних напрямках, рухалося понад три тисячі людей, чоловіків і жінок різного віку й стану. Одні йшли до храму Сатурна, щоб поклонитися шанованому богові, інші поверталися звідти. Попереду кожної юрби йшли міми, флейтисти, співаки, цитристи. Всі співали гімни на честь великого отця Сатурна і, мов навіжені, вигукували його ім'я.
Невимовний, оглушливий галас незліченної маси людей посилювався вигуками тисяч продавців іграшок та різної їжі, численних скоморохів і мандрівних торговців.
Потрапивши до цього людського потоку, Арторікс мимоволі поплив з ним і, хоч повільно, але невпинно посувався до храму шанованого бога. Він увесь час озирався праворуч і ліворуч, шукаючи очима Катіліну.
На відстані кількох кроків попереду галла йшов якийсь старий з двома юнаками. З одягу старого, хоч розкішного і дорогого, Арторікс зразу впізнав міма. Він був середнього зросту, на вигляд років понад п'ятдесят.
Юнаки, які йшли разом з мімом, належали до стану патриціїв; про це свідчили їхні туніки, оторочені пурпуром. Старшому з них було двадцять два — двадцять три роки. Він був вище середнього зросту, стрункий і ставний, з виразом якогось смутку на блідому обличчі, але чорні-пречорні очі були сповнені життя. Другий юнак ледве мав сімнадцять років, був худорлявий, невеликий на зріст, але його бліде обличчя було гарне, а у правильних і різких рисах прозирала вольова душа.
Старий був Метробій, а юнаки — Тіт Лукрецій Кар і Гай Лонгін Кассій.
— Присягаюся славою мого безсмертного друга Луція Корнелія Сулли, — говорив комедіант юнакам, видимо, продовжуючи вже почату розмову, — що я ніколи не бачив жінки, вродливішої від цієї Клодії!
— Якщо навіть ти у своєму розпутному житті, — сказав Лукрецій, — і зустрічав коли таку вродливу, то, напевне, не знав такої розбещеної, старий гріховоднику!
— Поете, поете, не дражни мене, — відказав комедіант, задоволений словами Лукреція, — бо й про тебе ми дещо таке знаємо, присягаюся Геркулесом Мусагетом!
— Ах, присягаюсь Юноною Монетою, через цю Клодію я, мабуть, зовсім збожеволію! — сказав Кассій, дивлячись на портик храму Вести, повз який саме проходив натовп.