Мені казали, що ви не можете дати ради тому новому будинку, який він спорудив.
— Як це не можемо дати будинку ради?— відказав Джеймс.— Я знаю тільки, що Босіні програв справу і, напевне, тепер збанкрутує.
Старий Джоліон зразу ж скористався цією нагодою.
— Очевидно, так воно й буде,— погодився він.— І коли Босіні збанкрутує, то Власник, тобто Сомс,— зазнає збитків. От я й подумав собі: "Якщо він не збирається там жити..."
Помітивши, що в Джеймсовому погляді промайнуло здивування й підозра, старий Джоліон швидко додав:
— Я нічого не бажаю знати. Мабуть, Айріні не хоче переїздити — мені до того байдуже. Але я саме шукаю собі будинок за містом, не дуже далеко від Лондона, і якщо ваш дім мені підійде, то, може, я й придбаю його, звичайно, за помірну ціну.
Джеймс слухав брата, і в душі його сумніви й підозра чергувалися з почуттям полегшення, а до них домішувався і страх (може, за цією пропозицією криється щось непевне), і давня напівзабута довіра до старшого брата, чесного й розважливого. Тривожила його й думка про те, що саме дізнався старий Джоліон про Сомсове нещастя і звідки він міг про це дізнатись; і в нього прокинулася надія, що Джун не порвала ще з Босіні, бо тоді її дід навряд чи захотів би допомогти йому. Отак, украй спантеличений, але прагнучи приховати свою розгубленість і боячись ляпнути щось зайве, він мовив:
— Кажуть, що ти змінив свій заповіт на користь сина.
Насправді ніхто йому цього не казав; просто він зіставив два факти: те, що сам на власні очі бачив старого Джоліона разом із сином і онуками, і те, що старий Джоліон забрав свій заповіт із контори "Форсайт, Бастард і Форсайт". Постріл був влучний.
— Хто це тобі сказав?— запитав старий Джоліон.
— Я вже й забув, хто саме,— відповів Джеймс.— У мене погана пам'ять на прізвища. Пам'ятаю тільки, що прочув від когось. Сомс витратив на цей будинок силу грошей; якщо він погодиться продати його, то тільки за пристойну ціну.
— Ну, коли Сомс гадає, що я ладен заплатити за нього шалені гроші,— сказав старий Джоліон,— то він помиляється. Я не маю змоги розкидатися грішми, як він. Нехай спробує продати його з аукціону, побачимо, що йому за нього дадуть. Кажуть, що на такий будинок важко буде знайти покупця.
Джеймс, що в глибині душі поділяв цю думку, відповів:
— Це будинок для джентльмена. Сомс саме тут, якщо хочеш, то поговори з ним.
— Ні,— відказав старий Джоліон.— 3 ним іще рано говорити, та й навряд чи до цього дійдеться, якщо ми зараз не знаходимо спільної мови.
Джеймс сполошився: коли він мав справу з цифрами комерційної угоди, то почував себе впевнено, бо ж перед ним були не люди, а факти; але попередні розмови, на зразок цієї, збивали його з пантелику: він ніколи не знав, як далеко можна заходити.
— Та я ж нічого не знаю,— сказав він.— Сомс нічого мені не розказує. Мабуть, він поставиться прихильно до твоєї пропозиції — все залежатиме від ціни.
— Он як!— відповів старий Джоліон.— А я не жду від нього милості!
І він, обурений, надів капелюха.
Двері відчинилися, до кабінету зайшов Сомс.
— Там чекає полісмен,— сказав він з кривою усмішкою.— Він питає дядечка Джоліона.
Старий Джоліон глянув на нього сердито, а Джеймс мовив:
— Полісмен? Не розумію, чого йому треба. Але ти, мабуть, знаєш, чого він прийшов,— додав він, підозріливо позирнувши на старого Джоліона.— Ну що ж, поговори з ним.
Поліцейський інспектор стояв у холі, його світло-голубі очі мляво розглядали з-під важких повік гарні старовинні меблі, які Джеймс придбав на славетному аукціоні у Мавроджано на Портмен-сквер.
— Прошу сюди, мій брат у цій кімнаті,— сказав йому Джеймс.
Інспектор шанобливо приклав два пальці до козирка і зайшов у кабінет.
Джеймс дивився йому вслід, охоплений якимсь лихим передчуттям.
— Ну що ж,— сказав він Сомсові.— Незабаром ми довідаємося, чого йому треба. Дядечко прийшов розпитати про будинок.
Він повернувся разом із Сомсом у їдальню, але й там не міг заспокоїтись.
— Цікаво, чого йому треба? — промимрив він знову
— Кому?—запитав Сомс.— Інспекторові? Його послали сюди зі Стенгоуп-гейт, оце і все, що я знаю. Мабуть, "сектант" дядечка Джоліона попався на якійсь крадіжці!
Але, незважаючи на вдаваний спокій, у Сомса було важко на серці.
Через десять хвилин старий Джоліон зайшов у їдальню.
Він підійшов до столу і мовчки спинився, сіпаючи свої довгі сиві вуса. Джеймс дивився на нього, роззявивши рота йому ще ніколи не доводилося бачити брата в такому дивному стані.
Старий Джоліон підняв руку й поволі сказав:
— Босіні попав у тумані під омнібус, його задавило на смерть.
З висоти свого зросту він позирнув на брата й племінника проникливим поглядом і додав, карбуючи кожне слово.
— Кажуть, що це самогубство.
У Джеймса відвисла щелепа.
— Самогубство! З якої речі?
Старий Джоліон відповів суворо:
— Якщо комусь про це відомо, то тільки тобі й твоєму синові!
І Джеймс не промовив ні слова.
Всім людям, що дожили до похилого віку, навіть усім Форсайтам, довелося зазнати горя. Перехожий, який бачить їх у шатах звичайності, багатства й комфорту, ніколи не запідозрить, що їхній життєвий шлях затьмарений чорними тінями. І кожній людині поважного віку — навіть самому серу Уолтерові Бентему — думка про самогубство хоч один-єдиний раз стукала в душу, спинялась на порозі, і її не впускала тільки якась випадковість, чи невиразний страх, чи остання надія. Форсайтам важко відмовитися від власності Неймовірно важко! Дуже рідко вони зважуються на це, а може, й ніколи не зважуються; і все-таки іноді вони майже здатні на такий учинок!
Навіть Джеймс! Борсаючись у клубку думок, він раптом вигукнув:
— Та я ж читав про це вчора в газеті: "Попав під омнібус у тумані!" Ніхто не знав його прізвища!
Збентежений до краю, Джеймс поглядав то на сина, то на брата, але інстинктивно нізащо не хотів повірити чуткам про самогубство. Він не насмілювався навіть подумати про таке, бо це суперечило його інтересам, інтересам його сина і всіх Форсайтів. Він боровся з цією думкою, а що його натура завжди несвідомо відкидала те, з чим не можна було безпечно погодитися, то мало-помалу він подолав свій страх. Стався нещасливий випадок! Інакше й бути не могло!
Старий Джоліон перебив його роздуми.
— Смерть настала відразу. Вчора він цілий день лежав у лікарні. Ніяк не могли дізнатися, хто він такий. Я зараз їду туди; тобі з сином теж треба поїхати.
Ніхто не заперечив його наказу, і він перший вийшов з кімнати.
День був тихий, погожий, теплий, і, їдучи з дому до Парк-лейн, старий Джоліон наказав опустити верх карети. Відхилившись на спинку м'якого сидіння й курячи сигару, він з приємністю помічав свіжість повітря, і потік кебів, і метушню на тротуарах, і незвичайну, майже паризьку жвавість, що панує на лондонських вулицях, коли на зміну дощам і туманам настає перший ясний день. І старий Джоліон почував себе щасливим, уперше за багато місяців. Нарешті він скинув з душі тягар — звірився Джун; незабаром він житиме разом із сином і — що тішило його ще більше — разом із внуками (цього ранку він мав зустрітися з молодим Джоліоном у "Всякій всячині", треба ще раз поговорити про справи). До того ж його приємно збуджувала думка, що він говоритиме з Джеймсом про будинок, що він здобуде перемогу над ним і над Власником.
Тепер верх карети був піднятий: йому не хотілося дивитись на веселі вулиці; до того ж не треба, щоб Форсайтів бачили в одній кареті з інспектором поліції.
Дорогою інспектор знову заговорив про нещасливий випадок:
— Туман був не такий уже й густий. Кучер каже, що джентльмен устиг би відскочити вбік, але він наче навмисно йшов просто на коней. Очевидно, він дуже бідував: ми знайшли в його квартирі кілька заставних квитанцій, на банківському рахунку в нього нічого не було, а в сьогоднішніх газетах з'явилося повідомлення про цю судову справу.
Холодні голубі очі інспектора вдивлялися по черзі в кожного з трьох Форсайтів, що їхали разом з ним у кареті.
Старий Джоліон помітив із свого кутка, як пересмикнулось братове обличчя, як він ще дужче спохмурнів і стривожився. Справді, слова інспектора збудили усі Джеймсові сумніви й побоювання. Бідував... заставні квитанції... на рахунку нічого не було! Ці слова, що все життя маячіли в його свідомості як далеке страхіття, підтверджували версію про самогубство, яку треба було рішуче відкинути. Він спробував ззирнутися з сином, але Сомс сидів мовчазний, непорушний, і його рисячі очі не зустріли погляду батька. І, спостерігаючи їх, старий Джоліон бачив, який міцний існує між ними зв'язок, і його охопило пристрасне бажання, щоб і його син був поруч із ним, наче коло небіжчика мала відбутися битва, в якій йому доведеться самому зітнутися з цими двома. А в голові безнастанно крутилася думка, як запобігти тому, щоб ім'я Джун уплутали в цю справу. Джеймс може сподіватися на підтримку — у нього є син! То чого ж йому не послати по Джо?
Вийнявши візитну картку, старий Джоліон написав на ній:
"Приїзди негайно. Посилаю по тебе карету".
Вийшовши біля лікарні, він дав картку кучерові й звелів йому якнайшвидше їхати до клубу "Всяка всячина", і, якщо містер Форсайт там, то віддати йому картку й одразу привезти його сюди. Якщо ж містера Джоліона немає, то нехай почекає на нього.
Слідом за іншими він зійшов нагору сходами, спираючись на парасольку, і спинився на хвилинку, щоб трохи відсапатись. Інспектор сказав:
— Це і є морг, сер. Можете перепочити.
В порожній побіленій кімнаті, яку оживляв тільки сонячний промінь, що грав на чистій підлозі, лежало вкрите простиралом тіло. Твердою рукою інспектор узявся за краї простирала і відгорнув його. На них поглянуло незряче обличчя, і обабіч цього незрячого обличчя, що наче кидало їм виклик, стояли троє Форсайтів і мовчки дивилися на нього; і в кожного з них наростали в душі свої таємні почуття, страхи й жалі, що здіймалися й опадали, наче хвилі життя, від якого Босіні був назавжди відгороджений цими білими стінами. І властива кожній людині природжена індивідуальність, дивовижна пружинка, що надає її вдачі неповторних рис, навіювала кожному з них різні думки. Далекі один від одного і водночас такі близькі, вони стояли віч-на-віч із смертю і мовчали, потупивши очі.
Інспектор запитав упівголоса:
— Ви засвідчуєте особу цього джентльмена, сер?
Старий Джоліон кивнув головою.