Ця традиція – ця ніколи невимовлена традиція: якимось чином знана тобою, хоча ти й ніколи не чув її сказаною вголос – була у тому, що вони стріляють в тебе зі спини; завжди у потилицю, без попередження, під час твого проходження по коридору від камери до камери.

Одного дня – але "одного дня" не було тим правильним висловом; просто можливо це сталося й посеред ночі: одного разу – він впав у дивне, блаженне мріяння. Він йшов униз по тому коридору, чекаючи на кулю. Він знав що це трапиться наступної ж миті. Усе вщухло, залагодилось, примирилося. При цьому вже більше не було жодних сумнівів, жодних аргументів, жодного болю, жодного страху. Його тіло було здоровим та сильним. Він йшов легкою ходою, насолоджуючись кожним рухом і з відчуттям ходи під світлом теплого, яскравого сонечка. Він вже більше не був у тих вузьких білих коридорах Міністерства Любові, він перебував у величезному, сповненому сонячного світла переході, кілометр завширшки, униз по якому він здавалося йшов наче у делірії викликаному за допомогою наркотиків. Він був у своїй Золотій Країні, слідуючи по тій стежині повз того старого вподобаного крільми пасовиська. Він міг відчувати той куций пружний дерен під своїми ногами і те лагідне сонячне світло на своєму обличчі. На самому краю цього лугу росли в'язи, м'яко гойдаючись, і десь поза цим був той струмок де та плотва стояла у зелених водоймах попід тими вербами.

Зненацька він вщент сповнився шоку від жаху. Холодним потом вщент пробило весь його хребет. Він чув себе вигукуючого вголос:

"Джулія! Джулія! Джулія, моя кохана! Джулія!"

На мить він був вщент сповнений галюцинацією її присутності. Вона здавалося не лише була з ним, але й всередині нього. Це було так неначе він мав її у самій сутності його шкіри. Цієї миті він кохав її значно набагато сильніше й глибше ніж будь-коли коли вони були разом та вільні. Також він знав що десь або деінде вона була все ще живою та потребувала його допомоги.

Він влігся на своє ліжко і намагався заспокоїти себе. Що ж він вкоїв? Як багато років він додав до свого рабства цією миттю слабкості?

Наступної миті він може почути важкий тупіт чобіт ззовні. Вони не могли дозволити такому спалаху бунту минути безкарно. Тепер вони можуть знати, якщо вони не знали цього раніше, що він порушив ту домовленість яку він уклав з ними. Він корився цій Партії, але він все ще ненавидів цю Партію. У ті старі дні він ховав єретичний розум під подобою слухняності і покори. Тепер він відступив на крок убік: розумом він цілком та повністю здався, але він сподівався втримати своє внутрішнє духовне серце неушкодженим і неопаскудженим. Він знав що він був у цілковитій хибі, але він віддавав перевагу бути у цій цілковитій хибі. Вони можуть зрозуміти це – О'Брайєн може зрозуміти це. Про усе це він цілковито й вичерпно зізнався у цьому єдиному безрозсудному вигуку.

Він може почати проходити крізь усе це знову, з самого початку. Це може забрати цілі роки. Він пробіг долонею по своєму обличчю, намагаючись познайомити себе з цією його новою формою. Там були глибокі борозни на щоках, вилиці відчувалися дуже гострими, ніс плиском розплющений. Окрім цього, відтоді коли він востаннє бачив себе у дзеркалі він отримав цілковито новий комплект зубних протезів. Це було нелегко зберігати таємничу незворушність коли ти не знав на що ж схоже твоє власне обличчя. У будь-якому випадку, простого контролю над цими рисами обличчя було недостатньо. Уперше в житті він усвідомив, що якщо ти хочеш зберегти таємницю, то ти повинен також сховати її і від себе. Ти повинен знати що весь час вона там, але допоки у ній немає жодної потреби ти повинен не дозволити їй ніколи не з'явитися у своїй свідомості у будь-якій формі якій може бути надано ім'я. Відтепер рухаючись уперед він повинен не лише думати правильно; він повинен відчувати правильно, мріяти правильно. І увесь цей час він повинен зберігати свою ненависть замкненою всередині себе неначе кулю матерії яка є частиною нього, а проте незв'язана з рештою нього, як певного роду кісту.

Одного дня вони можуть вирішити пристрелити його. Ти не в змозі сказати коли це може трапитися, але за декілька секунд до цього про це можна буде можливо здогадатися. Це відбувалося завжди зі спини, проходячи вниз по коридору. Десяти секунд може бути достатньо. Цієї миті той світ всередині нього зможе перетворитися. А потім зненацька, без жодного промовленого слова, без жодної зупинки у його ході, без жоднісінької зміни у рисах його обличчя – зненацька це маскування може бути скинуто і бах! ці приховані батареї зможуть пролунати у канонаді його ненависті. Ненависть буде сповнювати його неначе велетенське ревуче полум'я. І майже тієї самої миті бах! буде випущено цю кулю занадто пізно або ж занадто рано. Вони можуть вибити його мізки на шматки перш ніж вони зможуть виправити це. Ця єретична думка може лишитися безкарною, нерозкаяною, поза межами їх досяжності назавжди. Вони можуть вибити діру у їх власній бездоганності. Померти ненавидячи їх – ось що і було волею.

Він заплющив свої очі. Це було набагато складніше ніж прийняти розумову дисципліну. Це було питанням деградації самого себе, зпочварення самого себе. Він має пірнути у наймерзеннішу з мерзот. Що було тою найбільш жахаючою, найбільш гидотною річчю з усіх? Він подумав про Старшого Брата. Це велетенське обличчя (через те, що воно було постійно бачене на плакатах він завжди думав про нього так наче воно і справді було метр завширшки), з його важезними чорними вусами і тими очима що невідступно слідують за тобою куди б ти не пішов, здавалося пропливало крізь його розум за своєю власною волею. Якими були його справжні почуття до Старшого Брата?

Пролунав важкий тупіт чобіт у коридорі. Крицеві двері ковзнули відчиняючись з ляскотом. О'Брайєн увійшов до камери. Позаду нього були восколикий офіцер та чорноуніформенні охоронці.

"Підводься, – сказав О'Брайєн. – Йди сюди".

Вінстон став навпроти нього. О'Брайєн узяв Вінстонові плечі поміж своїх сильних долонь і пильно поглянув на нього.

"Ти думав обманути мене, – сказав він. – Це було тупо. Стань пряміше. Дивись мені у обличчя".

Він спинився і продовжив вже більш лагідним тоном:

"Ти вдосконалюєшся. При цьому розумово ти маєш лише дуже невеличку хибу. І лише емоційно ти повністю провалив здійснення прогресу. Скажи мені, Вінстоне – і пам'ятай, жодної брехні: ти ж знаєш я завжди здатен виявити брехню – скажи мені, якими є твої справжні почуття до Старшого Брату?"

"Я ненавиджу його".

"Ти ненавидиш його. Добре. Тоді настав той час для тебе аби зробити цей останній крок. Ти повинен любити Старшого Брата. Це не достатньо лише коритися йому. Ти повинен любити його".

Він відпустив Вінстона трохи підштовхнувши його до охоронців.

"Кімната 101", – сказав він.

Глава 5

Воно було набагато більшим ніж більшість тих камер у яких він вже побував. Але він заледве зауважував своє оточення. Усе що він зауважив було у тому, що там були два невеличких столи прямісінько поперед ним, кожен з яких було накрито зеленим сукном. Перший був лише у метрі або двох від нього, другий знаходився набагато далі, ближче до дверей. Він був прив'язаний сторч до стільця, так міцно що він не міг поворухнути жоднісінькою частиною свого тіла, навіть своєю головою. Певного роду сіделко міцно стискало його голову ззаду, силуючи його дивитися прямісінько поперед себе.

Десь із хвилину він був на самоті, потім двері відчинилися і увійшов О'Брайєн.

"Ти запитав мене одного разу, – сказав О'Брайєн, – що такого було у Кімнаті 101. Я сказав тобі, що ти вже знаєш потрібну відповідь. Усі знають її. Це дещо що є у Кімнаті 101 – це найгірша річ у всьому цьому світі".

Двері відчинилися знову. Увійшов охоронець, несучі якусь річ зроблену з дротів, коробку чи кошик певного роду. Він поставив це на той дальній стіл. Через те положення у якому стояв О'Брайєн Вінстон не зміг побачити що то була за річ.

"Ця найгірша річ у всьому цьому світі, – сказав О'Брайєн, – різниться від особистості до особистості. Це може бути поховання живцем, або смерть у вогні, або втоплення, або саджання на палю, або ж безліч інших подібних смертей. При цьому трапляються випадки де це є певною досить незначною, тривіальною річчю, навіть не смертельною".

Він відсунувся трохи убік, так щоб Вінстон міг краще роздивитися цю річ на столі. Це була видовжена дротяна клітка з руків'ям на горі аби було зручніше нести її. Попереду неї було прикріплено щось дуже схоже на маску фехтувальника, із ввігнутою западиною на її зовнішньому боці. Не зважаючи на те, що вона була на відстані десь трьох чи чотирьох метрів від нього, він міг бачити що ця клітка була поділеною вздовж на два відсіки, і там були якогось роду істоти у кожному з них. Цими істотами були пацюки.

"У твоєму випадку, – сказав О'Брайєн, – цією найгіршою річчю у всьому цьому світі є натрапити на пацюків".

Певного роду продромальне тремтіння, його страх перед чимось невідомим, пройшли крізь Вінстона відразу ж як він уперше побачив мигцем цю клітку. Але цієї миті дане значення маскоподібної насадки попереду неї зненацька просочилося у нього. Його нутрощі здавалося перетворилися на воду.

"Ти не можеш так вчинити! – проволав він високим надтріснутим голосом. – Ти не вчиниш! Ти не вчиниш! Це неможливо".

"Чи ти пам'ятаєш, – сказав О'Брайєн, – ту мить паніки що зазвичай відбувалася у твоїх снах. Там була стіна з пітьми попереду тебе і ревучий гуркіт у твоїх вухах. Там було щось жахливе на тому іншому боці цієї стіни. Ти знав, що ти знав що це було, але ти не насмілювався виволочити це назовні. Це були пацюки тим, що було на тому іншому боці цієї стіни".

"О'Брайєн! – сказав Вінстон, роблячи натугу аби контролювати свій голос.