Юридична, концентраційна, етноцидарна, — ось та смерть, котру ми виробили, ось яку смерть виробила наша культура. Сьогодні змінилося все й нічого: під знаком цінности життя й толерантности нашим повсякденним життям заправляє все та ж таки система екстермінації, котра, щоправда, зазнала трохи пом'якшення, — і для досягнення своїх цілей вона вже навіть не потребує смерти.
*
Справді, адже те саме завдання, що закріплено в монополії на інституційне насильство і смерть, знаходить свій вияв і в примусовому доживанні, в форсуванні життя заради життя (штучні нирки, інтенсивна реанімація дітей із вродженими вадами, продовження аґонії за будь-яку ціну, пересаджування орґанів тощо). Всі ці процедури означають не що інше, як довільне обмеження смерти і нав'язування життя, — і з якою ж метою? З науковою та медицинською? Але тоді виходить, що це якась наукова параноя, котра не має ніякого відношення до людських цілей. Може, з метою отримати зиск? Ні: суспільство спалює тут величезні кошти. Ця "героїчна терапія" характеризується зростанням видатків і "спаданням користи": вона витворює людей, котрі непродуктивно доживають віку. Якщо соціяльне забезпечення ще може розглядатись як "відновлення робочої сили на користь капіталу", то тут цей арґумент не має жодної ваги. Система входить тут у ту ж саму суперечність, що й у питанні про смертну кару: воно дедалі більше нарощує ставки на збереження життя як цінности, позаяк ця система цінностей виступає основою для стратеґічної рівноваги всього цілого, — однак це зростання ставок спричиняється до дисбалансу економічної рівноваги цілого. Що ж робити? Потрібно здійснити економічний вибір, і в цій перспективі вже вимальовується евтаназія як напівофіційна доктрина і практика. У Франції вирішують підтримувати життя 30% хворих на уремію (у США — 36%!). Евтаназія вже існує повсюдно, і двозначність її вимог во ім'я гуманізму (те ж саме відбувається і з вимогами "свободи" абортів) стає дедалі очевиднішою: вона вписується в середньо— чи довготермінову лоґіку системи. Все це спрямовано на розширення соціяльного контролю. Адже за всіма позірними суперечностями прослідковується цілком чітке завдання: забезпечити контроль над усією тяглістю життя і смерти. Birdh-control (*) чи death-control (**), страчують людей чи змушують їх доживати, — а заборона вмирати становить собою карикатурну, однак лоґічну форму поступу толерантности, — головне, що в них відбирають право приймати рішення, вони не мають свободи розпоряджатися своїм життям і смертю, вони живуть і вмирають лише з дозволу суспільства. Досить і того, що вони перебувають під владою біолоґічної випадковости смерти, це теж якась свобода. Як мораль вимагає "Не вбий", так само вимагає вона сьогодні "Не вмирай", — принаймні, вмирай не як тобі захочеться, а лише з дозволу закону та медицини. Якщо тобі й дають право померти, то тільки за особливою ухвалою. Одне слово, смерть як таку відмінили на користь death-control й евтаназії, — власне кажучи, це вже й не смерть, а щось цілковито нейтралізоване, вписане в систему правил і розрахунку еквівалентностей: rewriting-planning-programming-system(***). Смерть повинні забепечувати як соціяльну послугу, разом зі здоров'ям і хворобою інтеґровану під знаком Плану й Соціяльного Забезпечення. Це скидається на "мотелі для самогубства" у США, де за пристойну суму можна отримати смерть у найприємніших умовах (як і будь-який товар для споживання), сервіс тут пречудовий, все передбачено, навіть тренера в особі гарненької жіночки, яка допоможе вам повернути смак до життя, — а потім у вашу кімнату люб'язно, з професійною точністю і без жодних докорів совісти запустять ґаз (****). Ці мотелі для самогубців надають послугу, за котру ви платите рівно стільки, скільки вона коштує (а якщо самогубство не вдасться, то, мабуть, і гроші повернуть?) А чому це смерть не повинна стати соціяльною послугою, коли вона, як і все інше, функційована як предмет індивідуального споживання, котрий можна прорахувати в межах соціяльної системи видатків-прибутків?
====
*Контроль над народжуваністю (анґл.) — прим. пер.
**Контроль над смертю (анґл.) — прим. пер.
***Система переробки, планування і проґрамування (анґл.) — прим. пер.
****Тут Бодріяр здійснює типову постмодерну гру з сюжетом оповідання Андре Моруа "Тhanatos palace hotel" — прим. пер.
====
Якщо система погоджується на отакі економічні жертви задля штучного воскресіння своїх живих покидьків, то виходить, що в неї є якийсь засадничий інтерес в тому, щоб відібрати в людей навіть біолоґічну випадковість їхньої смерти. "Ви помріть, а ми зробимо все інше" — це вже не просто собі старе рекламне гасло funerales homes(*). Сьогодні смерть є частиною всього іншого, і Танатос-Центри беруть на себе турботу про смерть, так само як Ерос-Центри піклуються про секс. Полювання на відьом триває.
====
*Бюро ритуальних послуг (анґл.) — прим. пер.
====
Правосуддя, смерть і помсту потрібно передати "об'єктивній" трансцедентній інстанції. Смерть і спокуту потрібно вирвати з кругобіжности обміну, монополізувати і перерозподіляти з верхів. Потрібно створити бюрократію смерти і покарання, так само як і абстраґування економічних, політичних і сексуальних обмінів, — якщо цього не зробити, то розвалиться вся структура соціяльного контролю.
Ось чому будь-яка смерть чи насильство, котра виходить з-під монополії держави, має підривний характер — це знаменує собою скасування самої влади. Звідси випливає і отой чар, яким притягують до себе знамениті убивці, бандити і всі інші марґінальні типи, по суті, він збігається з чарівливим впливом, який справляють на нас мистецькі витвори: це таке, наче якась частка смерти і насильства вирвалася з-під монополії держави і перейшла у площину дикої, безпосередної символічної обопільности смерти, — так само як у святкуванні й марнуванні щось неначе вилучається зі сфери економіки й перетікає в площину марнотного жертовного обміну, — і так само в поезії й мистецьких витворах щось виходить з-під оруди терористичної економіки сиґніфікації і переливається у площину масового поглинання знаків. Тільки це і приваблює у нашій системі. Причаровує лише те, що не обмінюється в площині цінности: секс, божевілля, смерть, насильство, — і саме тому його повсюдно придушують. Мільйони полеглих на війні обмінюються в площині цінности згідно з загальною еквіваленцією "смерть за батьківщину" — вони, сказати б, конвертуються в золото, тобто не втрачені для суспільства. Убивство, смерть, порушення закону повсюдно леґалізовані, якщо вже не леґальні, — аби лиш вони конвертувалися в цінність за тим же процесом, котрий опосередковує працю. Лише деякі смерті, деякі практики уникають цієї конвертованости, лише вони руйнівні, і часто їх зараховують до розряду нещасливих випадків.
Одним з них є суїцид, котрий у нашому суспільстві набув повсюдного характеру та особливого смислу й у рамках наступального обернення смерти виступає самою формою руйнування. В наших в'язницях дедалі менше страчують, зате в них дедалі більше закінчують життя самогубством — це акт викрадання інституційної смерти та обернення її проти системи, котра нав'язує цю смерть: через самогубство індивід чинить суд над суспільством і виносить йому вирок у своїй власній формі, міняючи місцями інстанції судді й підсудного, — він відновлює оберненість там, де вона цілком зникла, і таким чином бере гору. В цьому сенсі навіть самогубства поза в'язницями набувають політичного характеру (гаракірі ув огні — це тільки найбільш видовищна форма самогубства): вони завдають системі нікчемно малої, та все ж непоправної шкоди, бо ж для системи це повний провал — не досягти вершини досконалости, і тут достатньо, щоб навіть якась мізерна річ вийшла з-під оруди її раціональности.
Заборона самогубства постала з освяченням закону цінности. Який би не був закон, реліґійний, моральний чи економічний, а проголошує він одне: ніхто не має права завдавати збитків капіталу й цінності. Й оскільки кожен індивід є часткою капіталу (як і кожен християнин, що є душею, котру належить врятувати), то він не має права знищувати себе. Проти цієї ортодоксії цінности і повстає самогубець, знищуючи ту частину капіталу, котра йому належить. А цього не прощають: доходило до того, що самогубця навіть вішали, коли його вчинок завершувався успіхом. Отож, симптоматично, що в суспільстві, де закон цінности набув свого насичення, показники самогубств зростають як виклик фундаментальному суспільному законові. Однак тут необхідно переглянути й дефініцію суїциду: якщо в украй інтеґрованій системі будь-яке самогубство має підривний характер, то будь-яка субверзія й опір цій системі за своєю природою та згідно з законом обопільности мають бути самогубчими. Принаймні, якщо вони зачіпають її за живе. Адже більшість практик, навіть тих, що прозиваються "революційними" й "політичними", полягають у тому, щоб обміняти у системи своє після-життя, себто розміняти свою смерть. І тільки декотрі з-поміж них протиставляють виробництву і контрольованому обміну смерти, обмінній вартості смерті не її споживчу вартість (бо ж смерть, либонь, єдина річ, котра не має споживчої вартости, не відсилає ніколи до потреб, а отже, завдяки цьому може зробитися абсолютною зброєю), а її вартість розриву, варість її заразного розпаду і заперечення.
Самогубчими є дії палестинців чи збунтованих неґрів, що підпалюють власні квартали, самогубчим є опір безпеці у всіх його виявах, самогубчими є невротичні типи поведінки, численні душевні розлади, через які ми кидаємо виклик суспільству, що прагне нас інтеґрувати, самогубчими є всі політичні практики (маніфестації, заворушення, провокації тощо), котрі ставлять за мету викликати репресії, відслонити "репресивну природу системи" не як вторинний наслідок, а як безпосередність смерти, — лише гра зі смертю демаскує функцію смерти, що є основою самої системи. Порядок стримує смерть, але не може грати нею, — перемагає лише той, хто грає смертю проти нього.
*
Система власности є до того абсурдною, що змушує людей добиватися смерти як свого власного блага, — це щось на зразок приватного набуття смерти у власність.