По-друге, це моє початкове припущення не пояснює фраз про смоківниці, камінь та цикади..."
"Може, це загадки, які мають зовсім інше значення, — став гадати я. — Чи ви маєте інше припущення?"
"Маю, але воно ще невиразне. Читаючи ці рядки, маю враження, що колись я вже зустрічав деякі з цих слів, мені згадуються подібні фрази, які я бачив деінде. Мені навіть здається, що ці нотатки говорять про щось, про що вже була мова напередодні... Але не можу згадати, що це було. Мушу поміркувати над цим. Може, мені доведеться перечитати деякі інші книжки".
"Як це? Щоб дізнатися, про що мовить одна книга, ви маєте перечитати інші?"
"Іноді буває і так. Часто-густо одні книжки мовлять про інші. Нерідко цілком невинна книга є наче зерно, яке проростає книгою небезпечною, або навпаки, вона сама є солодким овочем, що проріс з гіркого кореня. Хіба, читаючи [319] Альберта, ти не здогадаєшся, що міг сказати Тома? Або, читаючи Тому, не дізнаєшся, що сказав Аверроес?"
"А й справді", — захоплено мовив я. Досі я думав, що кожна книга мовить про речі — божественні вони, чи людські, — які перебувають поза книжками. А тепер я зрозумів, що нерідко книги говорять про книги, точніше, вони немов перемовляються між собою. У світлі цих роздумів бібліотека здалася мені місцем ще бентежнішим. То було місце тривалого, вікодавнього перешіптування, невловної бесіди між одним пергаменом і другим, живим створінням, вмістилищем сил, яких не годен приборкати людський розум, скарбницею породжених багатьма умами тайнощів, які пережили смерть тих, хто їх породив або зберіг для інших.
"Але тоді, — мовив я, — навіщо тримати книжки в таємниці, якщо з книжок явних можна вийти на книжки таємні?"
"На відтинку часу, що вимірюється століттями, це й справді нічого не дає. Але на роки і дні щось таки дає. Ти ж бачиш, що ми опинилися в глухому куті".
"А отже, бібліотека слугує не для того, щоб являти істину, а щоб стримувати її явлення?" — здивовано спитав я.
"Не завжди і не конче. Але в цьому випадку це так".
Четвертого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де Адсо йде по трюфелі і спостерігає за прибуттям міноритів, вони довго бесідують з Вільямом та Убертином, і з 'ясовуються деякі вельми сумні речі про Йоана XXII
Виклавши ці міркування, мій учитель вирішив не робити більш нічого. Я вже казав, що іноді у нього бували миттєвості цілковитого безруху, немов ненастанний цикл небесних світил зупинився, а разом з ними й він. Так було й того ранку. Він простягнувся на сіннику, втупившись очима в порожнечу і схрестивши руки на грудях, ледь ворушачи губами, немов відмовляв молитву, але уривчасто і без побожності. [320] Я зрозумів, що він заглибився в роздуми, і вирішив пошанувати його задуму. Я вийшов у двір і побачив, що сонце померхло. Чудовий і прозорий ранок (а день наближався до кінця своєї першої половини) ставав вологим і мрячним. З півночі пливли важкі хмари і насували на верхівку гори, вкриваючи її легкою поволокою. Схоже було на туман, і такий же туман, здавалось, піднімався і з землі, та на цій висоті нелегко було відрізнити імлу, яка здіймалася знизу, від імли, яка стелилась ізгори. Важко стало розгледіти обриси віддалених будівель.
Я побачив Северина, навколо якого весело купчилася зграйка свинарів зі своїми свиньми. Він сказав, що вони йдуть вздовж підгорка і далі в долину шукати трюфелі. Я ще ніколи не куштував цього вишуканого плоду підліска, що водився на цьому півострові і, схоже, був вельми поширений на землях бенедиктинських монастирів — чи то у Норчі, де він чорний, чи у цих краях, де він білий і пахучий. Северин пояснив мені, що це таке, яке воно смачне і скількома різними способами можна його готувати. І сказав, що його дуже важко знайти, бо він ховається під землею, потайніше від гриба, і єдиними тваринами, які здатні його винюхати, є свині. Але знайшовши, вони відразу беруться його їсти, тому їх треба притьмом відігнати і викопати трюфель з-під землі. Пізніше я дізнався, що цього полювання не цураються й немало родовитих людей і ходять отак назирці за свиньми, ніби то шляхетні гончаки, а за ними вслід ідуть пахолки з мотиками. Пригадую навіть, що багато років опісля один вельможа з моїх країв, знаючи, що я бував в Італії, спитав мене, чому там деякі синьйори, як він сам бачив, ходять пасти свиней, і я засміявся, зрозумівши, що насправді вони ходили по трюфелі. Але коли я сказав йому, що ці синьйори шукали під землею "трюфелі", — щоб поласувати ними, тому добродієві здалося, начебто я сказав, що вони шукали "der Teufel", — себто диявола, і він побожно перехрестився, отетеріло дивлячись на мене. Потім непорозуміння з'ясувалося і ми обоє розсміялися. Ось яка магія людських мов, які часто-густо, за домовленістю між людьми, подібними звуками виражають різні речі. [321]
Северинові приготування заінтригували мене, і я вирішив піти з ним; зрештою я зрозумів, що він зайнявся цим, аби забути сумні події, які гнітили усіх; і я подумав, що, допомагаючи йому забути його думки, я, можливо, якщо не забуду, то принаймні втихомирю свої. І не приховуватиму — адже я постановив собі писати завжди тільки правду, — в глибині душі мене вабила думка, що, зійшовши у долину, я, можливо, хоч краєм ока побачу одну особу, яку тут не називатиму. Але сам себе я мало не вголос запевняв, що, оскільки того дня очікувано прибуття обох леґацій, мені, може, вдасться побачити прибуття бодай однієї з них.
Поки ми поступово сходили звивистою стежкою вниз, повітря роз'яснювалося; не те щоб визирнуло сонце, бо верхню частину неба далі застилали хмари, але все було чітко видно, бо мряка залишилася у нас над головами. Коли ми вже добряче відійшли, я озирнувся, щоб подивитися на маківку гори і не побачив нічого: від половини підйому і далі, верхівка гори, дворище, Вежа — усе щезло між хмарами.
У ранок нашого прибуття сюди, коли ми вже були у горах, з деяких закрутів все ще було видно море, яке було всього лиш за десять миль звідси, а може, й менше. Наш шлях був багатий на несподіванки, бо ми то опинялися раптом немов на гірській терасі, яка стрімко уривалася над чудовою затокою, то вступали в глибоку ущелину, де нависали гряди гір, і одна гора затуляла іншій вид на далеке узбережжя, а сонце насилу проникало в глиб долини. Ніде інде, ніж в тих місцях Італії, я не бачив такого тісного і несподіваного взаємопроникнення моря й гір, узбережжя і високогірних краєвидів, а у вітрі, який свистів між ущелинами, чулося відлуння поперемінного зіткнення цілющого морського повітря і крижаних подувів високогір'я.
Але того ранку все було сіре, майже молочно-біле, обрію не було видко, навіть коли ущелини відкривались у бік далеких берегів. Одначе я надто забарився на спогадах, а вони мало стосуються історії, яка нас цікавить, мій терплячий читальнику. Тому не розповідатиму про всі перипетії наших пошуків "derteufel". Краще розповім [322] про посольство міноритів, яке я побачив першим й одразу побіг до монастиря, щоб попередити Вільяма.
Учитель мій почекав, аж поки новоприбулі вступлять в мури обителі і згідно зі звичаєм привітаються з настоятелем. Відтак підійшов до їхнього гурту, по черзі обняв кожного і по-братньому зі всіма привітався.
Пора трапези вже минула, але один зі столів заздалегідь приготували для гостей, і абатові вистачило делікатності залишити їх на самоті з Вільямом, щоб вони, не дуже зважаючи на правило, могли вільно споживати їжу і водночас обмінятися враженнями: адже, зрештою, йшлося — хай Бог простить мені це незугарне порівняння — про щось на кшталт військової ради, яку слід було провести щонайшвидше, поки не наскочило враже військо, сиріч авіньйонська леґація.
Нічого й казати, що новоприбулі відразу зустрілися й з Убертином, якого привітали зі здивуванням, радістю і благоговінням, що пояснювалося і його довгою відсутністю, і страхами, пов'язаними з його зникненням, і видатними якостями сього відважного ратника, який вже десятиліттями вів ту саму битву, що й вони.
Про ченців, які входили в цей гурт, я розповім пізніше, коли мовитиму про сходини, що відбулись наступного дня. Зрештою, з ними я розмовляв небагато, бо всю мою увагу поглинула рада трьох, яку відразу ж утворили Вільям, Убертин і Михаїл з Чезени.
Михаїл здався мені вельми чудним чоловіком: при всьому його напрочуд гарячому францисканському запалі (його жести і мова іноді нагадували жести і мову Уберти-на у моменти містичного захвату) він був людяно теплий і сердечний, а як уродженець Романьї вмів оцінити радощі доброї трапези і тішитися товариством друзів; він був огрядистий і гострий умом, але, коли мова заходила про питання стосунків між володарями, міг раптом стати пильним і спритним, наче лисиця, і незворушним, наче кріт; він був здатний на щирий сміх, на запальні сутички, на проречисту мовчанку, умів вправно відірвати погляд від співрозмовника, щоб неуважністю замаскувати своє небажання відповісти на його запитання. [323] Я вже дещо розповідав про нього на попередніх сторінках — то були речі, які я чув від інших, котрі теж, либонь, знали це не з перших уст. А тепер я вже краще розумів його суперечливу поставу і несподівані зміни політичних планів, якими в останні роки він дивував своїх власних друзів і послідовників. Як генеральний настоятель чину міноритів, він був, у принципі, спадкоємцем святого Франциска, а насправді — спадкоємцем його наслідувачів: йому довелося змагатися святістю і мудрістю з таким попередником, як Бонавентура Баньореджієць, він був зобов'язаний гарантувати дотримання правила і водночас дбати про гаразди цього такого могутнього і розгалуженого ордену; він мав прислухатися до думок дворів і міських управ, які, офіруючи орденові милостині, підносячи дари і заповідаючи маєтки, були для нього джерелом процвітання і багатства; заразом він мусив дбати й про те, щоб потреба у покаянні не виштовхувала за межі ордену що-найзапальніших спіритуалів, адже це могло призвести до розпаду цього славного згромадження, яке він очолював, на цілу низку єретичних ватаг. Він мав догодити Папі, імператорові, ченцям убогого життя, святому Францис-кові, який, без сумніву, наглядав за ним з небес, і християнському людові, який наглядав за ним із землі.