Він знав, що вона закохана в нього, або' принаймні, що вона так казала. Більш нічого він не знав про неї. Він знав її титул і не знав її імення. Він знав її думку й не знав її життя. Чи вона була заміжня, чи вдова, чи дівчина? Чи була вона вільна, чи, може, були в неї якінебудь з'обовязання? До якої родини вона належала?
Ніколи зрадливий випадок не вживав кращих засобів і спокуса не приходила так вчасно. Ґуїнплен, збентежений весною, згагою життя, піддався своїм плотським мріям. Плотський чоловік, що його не знищити, над яким ніхто з нас ще не тріюмфував, прокинувся в цьому запізнілому ефебі, що залишився юнаком у свої двадцять чотири роки. Саме в такий момент, саме в таку критичну хвилину йому роблять пропозицію, й перед ним повстали чарівні голі груди сфінкса. Молодість — похила площина. Ґуїнплен нахилився, — його штовхали далі. Хто? Доба року. Хто? Ніч. Хто? Та жінка. Коли б не було місяця квітня, люди були б значно доброчинніші. Кущі в квітах — натовп спільників; любов — злодійка; весна — переховувачка.
Ґуїнплен був як не свій.
Побіжні й одночасно настирливі дилеми носилися перед ним. Гріх, упертий у своїх пропозиціях, набував певної форми. Завтра, північ, Лондонський міст, паж? Чи йти? Так! — кричала плоть. Ні! — кричала душа.
Одно було певне: він почував, що його ззаду хтось штовхав до невідомого.
Він тремтів. Він бачив перед собою край кручі. Він одкинувся назад, — жах з усіх боків охоплював його. Він заплющував очі. Він робив зусилля заперечити перед самим собою цю пригоду, викликати сумнів у тім, чи він при розумі. Очевидно, це було краще. Він зробив би найзручніше, коли б уважав себе за божевільного.
Гай-гай! Ґуїнплен ставив собі питання. Ставити собі питання там, де обов'язок ясний, це вже поразка.
А втім, треба відзначити одну подробицю: безсоромність пригоди, що, може, вразила б людину зіпсовану, для Ґуїнплена залишалася непомітною. Він не знав, що таке цинізм.
Згадка про розпутство не спадала йому на думку. У нього не було сили збагнути її. Він був надто чистий, щоб припускати такі складні гіпотези. В цій жінці він бачив тільки її величність. Гай-гай! його було влещено. Його пиха помітила тільки перемогу. Йому не спадало на думку, що він став за об'єкт скоріше змисловости, ніж любови; щоб припустити це, треба значно більше розуму, ніж його має цнота. Поруч із словами "я люблю тебе" він не помічав страшного корективи: "я хочу тебе".
Тваринна сторона богині вислизала від нього.
Розум може зазнавати нападів. У душі є свої вандали — нечисті думки, що іноді плюндрують нашу цноту. Тисячі протилежних думок валилися на Ґуїнплена одна за однією, іноді всі разом.
Потім наставала тиша. Тоді він стискав свою голову руками в якійсь неясній увазі, наче споглядав нічний пейзаж. u
Враз він спостеріг, що він ні про що більш не думає. Його мрії дійшли до такого чорного моменту, коли все зникає.
Він помітив також, що він не вертався додому. Могло бути коло двох годин ранку.
Він поклав листа, що його приніс паж, у свою бокову кишеню; проте, помітивши, що це було надто близько до серця, він вийняв його звідтіля й поклав, зовсім зім'явши його, в кишеню штанів, потім пішов до таверни, потихеньку ввійшов у неї, не розбудивши малого Ґовікума, що, ждучи його, заснув над столом, підклавши руки замість подушки, зачинив двері, засвітив свічку від ліхтаря готелю, засунув засови, повернув ключ у замку, машинально вжив усякої обережности людини, що повертається пізно, піднявся по східцях Зеленого Ящика, прослизнув у стару повозку, що правила йому за кімнату, подивився на Урсуса, що спав, загасив свічку, але спати не ліг.
Так минула ціла година. Нарешті, стомлений, уявивши, що ліжко — це сон, він поклав голову на подушку, не роздягаючися, і зробив поступку темряві, закривши очі; проте буря переживань, що заволоділа ним, не припинялася й на хвилину. Безсоння — це нічні муки для людини. Ґуїнплен дуже страждав. В перший раз за своє життя він був незадоволений з себеВнутрішня скорбота примішалася до його задоволеної пихи. Що йому робити? Настав день. Він чув, як підвівся Урсус, і не відкрив вік. Ранок не приніс спокою. Він думав про того листа. Всі слова його з'являлися перед ним у якомусь хаосі. Коли з глибини душі виривається бурхливий подих, думка стає рідиною. Вона кидається, піднімається, почувається щось подібне до глухого гуркоту хвилі. Ґуїнплен став здобиччю такої бурі.
Коли ця туга досягла найвищої міри, а віки залишалися ще заплющеними, він почув ніжний голос, що казав: "Ти ще спиш, Ґуїнплене?" Він враз кинувся, відкрив очі й підвівся на своєму ліжку; двері його коморки були напіводкриті, і в отворі з'явилася Дея. На ї"і очах і на її губах була невимовна усмішка. Вона стояла чарівна в несвідомій чистоті своєї променистости. Настала якась священна хвилина. Ґуїнплен споглядав її, тремтючи, зачарований, збуджений; збуджений од чого? Від сна? Ні. Від безсоння. Це була вона, це була Дея. І враз він відчув, що в самій глибині його істоти незбагнено зникла буря, і величне добро зійшло на зло; сталося чудо; ніжною променистістю свого погляду сліпа однією своєю появою розвіяла всю темряву в ньому; туманна занавіса зсунулася з його розуму, наче її зтягла невидима рука. Обоє вони мовчали, вона — ясність, він — безодня, вона божественна, він замирений; і над бурхливим серцем Ґуїнплена сяяла Дея якимсь невимовним сяйвом зорі над морем.
II
ОД ПРИЄМНОГО ДО ЖОРСТОКОГО
Яка проста річ чудо! В Зеленому Ящику настав час сніданку, і Дея прийшла довідатися, чому Ґуїнплен не йде до їхнього ранішнього стола.
— Ти! — крикнув Ґуїнплен і цим'еказав усе. Для нього зникло все окрім неба, де була Дея.
Хто не бачив безпосередньої усмішки моря після гурагана, той не може усвідомити собі подібного спокою. Ніщо не заспокоюється так швидко, як морська безодня. Це залежить од того, що безодня легко поглинає. Так само й людське серце. Проте не завсігди.
Треба було, щоб Дея тільки з'явилася, як увесь світ, що був у Ґуїнплені, потягнувся назустріч до неї, а всі привиди залишилися позаду. Така миротворна сила любови.
За декілька хвилин обоє сиділи одно проти одного, Урсус між ними, а Гомо коло їхніх ніг. Чайник, що під ним горіла лямпочка, стояв на столі. Феба й Венера були на дворі й робили своє діло.
Сніданки, як і вечері, відбувалися в середньому відділенні. Вузенький стіл поставлено було так, що Дея сиділа, повернувшися спиною до вікна проти вхідних дверей Зеленого Ящика.
Їхні коліна стискалися. Ґуїнплен наливав чай для Деї.
Дея граціозно дула на свою чашку. Враз вона чхнула. Саме в цей момент над полум'ям лямпи розсіявся дим і щось подібне до паперу впало попілом. Від цього диму й чхнула Дея.
— Що таке? — спитала вона.
— Нічого, — відповів Ґуїнплен.
І він посміхнувся.
Він спалив листа герцоґині.
Знищивши цього листа, Ґуїнплен відчув дивне полегчання, він почув, що в нього є чесність, як орел почуває, що в нього є крила-
Йому здавалося, що з цим димом одійшла від нього спокуса й що одночасно з папером і герцоґиня повернулася в попіл.
Вони весь час обмінювалися чашками, пили одно після одного з тієї самої чашки, розмовляли. Балаканина закоханих — цвірінькання горобців. Два серця, що кохаються, — не ходіть далі шукати поезії, розмова поцілунків, — не ходіть далі шукати музики.
— Знаєш що?
— Ні.
— Ґуїнплене, мені снилося, що ми тварини й що в нас крила.
— Крила, це значить птахи, — промовив Ґуїнплен.
— Тварини — значить янголи, — пробурчав Урсус.
Розмова йшла далі.
— Коли б тебе не було, Ґуїнплене..
— То що б?
— Це б визначало, що немає доброго бога.
— Чай дуже гарячий. Ти опечешся, Дея.
— Подуй на мою чашку.
— Яка ти сьогодні гарна!
— Уяви собі, мені треба так багато сказати тобі.
— Кажи.
— Я люблю тебе!
— Я кохаю тебе.
І Урсус сказав набік:—
— Клянуся небом, от чесні люди.
Коли кохаються, то особливо приємне мовчання. Тоді наче скупчується любов, щоб потім виявитись в ніжності.
Настала павза, після якої Дея сказала:
— Якби ти знав! У вечорі, коли ми граємо п'єсу, в той момент, як моя рука торкається до твого чола... — о, в тебе шляхетна голова, Ґуїнплене!.. — в той момент, коли я почуваю твоє волосся під моїми пальцями, я тремчу, в мене небесна радість, і я кажу собі: в усьому темному світі, що оточує мене, в цьому всесвіті самотности, в цій безмежній темній ночі, що в ній я перебуваю, в цьому страшному тремтінні — моєму і всього — в мене є підпора, — ось вона! Це він! Це ти!
— О, ти любиш мене, — сказав Ґуїнплен. — Я так само, ти одна в мене на світі. Ти для мене все. Деє, чого ти хочеш, щоб я зробив? Ти бажаєш чогонебудь? Чого тобі треба?
Дея відповіла:
— Я не знаю. Я щаслива.
— О, — викликнув Ґуїнплен, — ми щасливі!
Урсус суворо підніс свій голос:
— Ага! Ви щасливі. Це порушення закона. Я вже попереджав вас. Ви щасливі. Тоді старайтеся, щоб вас не бачили. Займайте яко мога менше місця. Щастя треба засовувати в дірки. Якщо можете, то зробіться ще меншими, ніж ви тепер. Задоволені люди повинні ховатися як злочинці. Ага! ви сяєте, нещасні світляки. Бережіться, на вас наступлять і добре зроблять. Що значить усе це залицяння? Я ж не дуенья, що зобов'язана дивитися, як цілуються закохані. Кінець-кінцем, ви набридли мені. Ідіть ви під три чорти.
І, почуваючи, що грубий тон його голоса змягшується до ніжности, він намагався потопити своє хвилювання в сердитому бурчанні.
— Батьку, — сказала Дея, — яким грубим ви робите свій голос.
— Це тому, що я не люблю, щоб люди були надто щасливі, — відповів Урсус.
Гомо був наче відгуком Урсуса. Під ногами закоханих чути було гарчання.
Урсус нахилився й поклав руку на голову Гомо.
— Ти так само незадоволений. Ти гарчиш. Ти настовбурчуєш волосся на своїй вовчій голові. Ти не любиш пестощів. Значить, ти мудрий. А все таки мовчи. Ти сказав, ти висловив свою думку, й досить; тепер мовчи.
Вовк знов загарчав.
Урсус подивився на нього під стіл.
— Та заспокойся ж, Гомо! Ну, не настоюй, філософе!
Але вовк підвівся й вищирив зуби на бік дверей.
— Та що з тобою? — сказав Урсус.
Він схопив Гомо за загривок.
Дея, не вважаючи на гарчання вовка, вся зосереджена була на своїй думці і втішалася в собі самій звуком Ґуїнпленового голоса, вона мовчала в тому екстазі, що властивий сліпим, які іноді наче прислухаються до внутрішнього співу й не знати якою ідеальною музикою замінюють собі світло, що їм бракує його.