— Через кілька місяців він заспокоїться, і тоді, коли схочеш, він навіть візьме тебе за возія розвозити крам. Якщо я тобі буду потрібна, сповісти, і я прийду. Чуєш?
Вона пішла, голосно схлипуючи, і, дивлячись на її огрядну постать та незграбну ходу, Мартін відчув, як серце йому боляче стислося. І коли він глядів їй услід, будівля ніцшеанського світогляду раптом захиталася. Говорити взагалі про клас рабів легко, але зовсім неприємно застосовувати цю філософію щодо своїх близьких. Бо хіба його сестра Гертруда не раба, пригноблена дужим? Він гірко засміявся над парадоксальністю цієї ситуації. Який же з нього ніцшеанець, коли його світогляд захитався від першого повіву почуття, від тієї самої рабської моралі, бо це ж вона збудила в нього жалість до сестри. Справжня горда людина стоїть понад жалем і співчуттям. Жаль і співчуття зародились у підземних невільничих темницях, і не більшого вони варті, що муки й піт нещасних та слабосилих.
РОЗДІЛ XL
"Запізнілий" лежав забутий на столі. Всі інші рукописи валялись на підлозі. Тільки Брісенденова "Ефемерида" все ще мандрувала. Велосипед і чорний костюм Мартіна знову було заставлено, а прокатний пункт знов вимагав плати за машинку. Та до всього цього Мартінові тепер було байдуже. Він шукав нових шляхів, а життя тим часом могло зачекати.
За кілька тижнів трапилося врешті те, чого він давно чекав. На вулиці він спіткав Рут. Щоправда, вона йшла з Норманом, і обоє вдали, ніби не бачать Мартіна, а Норман навіть спробував його відсторонити.
— Якщо ви чіплятиметеся до моєї сестри, я покличу полісмена, — погрозився він. — Вона не хоче з вами розмовляти, і ваша настирливість для неї образлива.
— Ну що ж, кличте полісмена, —похмуро відказав Мартін. — Тоді ваше ім'я потрапить до газет. А поки що зійдіть з дороги. Мені треба поговорити з Рут. Я хочу це почути з твоїх власних уст, — обернувся він до дівчини.
Рут зблідла й уся затремтіла, але спинилась і запитливо глянула на Мартіна.
— Я хочу, щоб ти відповіла на моє запитання в листі, — пояснив він.
Норман нетерпляче ворухнувся, але Мартін поглядом спинив його.
Рут похитала головою.
— Все це ти робиш з доброї волі? — спитав Мартін.
— Так. — Рут говорила тихим, але твердим голосом, зважуючи кожне слово. — З доброї волі. Ви так зганьбили мене, що мені соромно друзям і на очі показатися. Вони тільки про мене й говорять. Це все, що я можу вам сказати. Ви зробили мене дуже нещасною, і я не хочу з вами ніколи більше бачитися.
— Друзі! Плітки! Газетна брехня! Невже це сильніше за кохання? Легше повірити, що ти просто ніколи й не кохала мене!
Бліде обличчя Рут спалахнуло.
— Після всього, що було? — ледь чутно мовила вона. — Мартіне, ви й самі не розумієте, що кажете. За кого ви мене маєте?
— Бачите, вона не хоче мати з вами ніякого діла, —, втрутився Норман і взяв сестру під руку.
Мартін дав їм дорогу і знов машинально поліз у кишеню по тютюн та папір, яких там не було.
До північного Окленда був не близький світ, але, тільки опинившись у своїй кімнаті, Мартін зрозумів, що йшов пішки. Опам'ятавшись, він побачив, що сидить край ліжка, і роззирався довкола, мов розбуджений сновида. На столі все ще лежав недописаний "Запізнілий". Мартін сів на стілець і взявся за перо. По натурі він був такий, що в усьому прагнув логічної викінченості. А тут було щось недороблене. Він одклав цю роботу, щоб завершити щось інше. Тепер це інше було закінчене, і отже треба вернутися до "Запізнілого". Що він робитиме по тому — Мартін не знав. Знав тільки, що в житті його настав перелом. Цілий період життя завершився, лишалося тільки закруглити його з відповідною майстерністю. Майбутнє Ідена не цікавило. Він і так незабаром дізнається, що на нього чекає. А що саме, це вже не має значення. Взагалі ніщо вже не мало значення. Все стало байдуже.
П'ять днів працював він над "Запізнілим"; нікуди не ходив, нікого не бачив і майже нічого не їв. На шостий день уранці листоноша приніс йому тоненького листа від редактора "Парфенону". З першого погляду Мартін зрозумів, що "Ефемериду" прийнято.
"Ми дали поему на рецензію містерові Картрайту Брюсові, — писав редактор, — а він так високо її оцінив, що ми не можемо відмовитися від цього твору. На доказ серйозності наших замірів щодо поеми можемо вам сказати, що ми вмістимо її в найближчому, тобто в серпневому номері, бо липневий уже підготовлено. Передайте містерові Брісендену наше захоплення й щиру подяку. Будь ласка, пришліть його фотографію та біографічні дані. Якщо пропонований нами гонорар не задовольняє вас, просимо телеграфом повідомити про свої умови".
Оскільки редакція пропонувала за поему триста п'ятдесят доларів, Мартін вирішив, що потреба телеграфувати відпадає. Тепер треба добитися згоди від Брісендена. Кінець кінцем, він, Мартін, мав рацію. Знайшовся-таки редактор, котрий розуміється на справжній поезії! Та й гонорар блискучий, навіть за таку епохальну поему. Що ж до Картрайта Брюса, то
Мартін знав, що це єдиний критик, думку якого Брісенден поважає.
Їдучи трамваєм і дивлячись у вікно на будинки й перехрестя, Мартін відчув жаль, що його вже не тішить ані успіх друга, ані власна перемога. У Сполучених Штатах є такий критик, що оцінив поему і тим самим підтвердив Мартінове переконання, що високохудожній твір може пробити собі шлях до журналів. Але здатність запалюватись уже завмерла в ньому, і йому більше хотілося просто побачити Брісендена, аніж поділитися з ним доброю новиною. Лист від "Парфенону" нагадав йому, що за п'ять днів пильної праці над "Запізнілим" він не мав від Брісендена ніяких звісток і навіть ні разу не подумав про нього. Тоді Мартін зрозумів, що перебуває в стані якогось душевного заціпеніння, і відчув сором, що забув за друга. Але й сором цей був якийсь млявий. Ніякі емоції не хвилювали його, окрім творчих, тих, що стосувалися "Запізнілого". Взагалі він був немов у трансі. Бурхливе життя на вулицях, де мчав трамвай, здавалося йому далеким і примарним, і він не здивувався б, коли б висока церковна дзвіниця, що майнула у вікні, раптом розсипалася на порох.
Увійшовши до готелю, Мартін швидко піднявся в Брісенденову кімнату. Кімната була порожня, ніяких речей. Мартін поспішив униз.
— Містер Брісенден не лишив своєї адреси? — запитав він у швейцара.
Той здивовано глянув на Мартіна.
— Хіба ви нічого не чули? Мартін похитав головою.
— Невже? Всі газети писали про це. Його знайшли мертвим у ліжку. Самогубство. Вистрелив собі в голову.
— І його вже поховали? — спитав Мартін якимсь чужим голосом.
— Ні. Після слідства тіло пароплавом повезли на схід. Усе це влаштували повірені його рідні.
— Швидко впоралися, — зауважив Мартін.
— Як швидко? Це сталося п'ять днів тому.
— П'ять днів тому?
— Атож, п'ять днів.
— А! — сказав Мартін і вийшов з готелю.
По дорозі додому Мартін зайшов на телеграф і надіслав телеграму до "Парфенону", радячи їм не баритися з друкуванням поеми. Телеграму він послав післяплатою, бо в кишені було тільки п'ять центів на трамвай.
Опинившись у себе в кімнаті, Мартін знов засів за писання. Дні і ночі приходили та відходили, а він усе сидів за столом і писав. Він нікуди не виходив, крім як до заставника, не прогулювавсь, апатично їв, коли був голодний і мав що варити, і так само апатично обходився без їжі, коли її не було. І хоч усю повість, розділ за розділом, було докладно обмірковано, Мартін раптом вирішив по-іншому побудувати експозицію, що збільшувало твір приблизно на двадцять сім тисяч слів. У Мартіна не було вже ніякої реальної потреби писати повість дуже старанно, але цього вимагали художні приписи, що він уважав за слушні. Працював він у чудному заціпенінні, відірваний од навколишнього світу, і відчував себе якимсь привидом серед літературних атрибутів свого колишнього життя. Мартін пригадав чиїсь слова, що привид — це дух людини, яка направду померла, але не розуміє цього. "Може і я вже помер?" — подумав він.
Нарешті, настав день, коли "Запізнілого" було скінчено. До Мартіна прийшов агент з прокатного пункту і, сидячи на ліжку, чекав, поки Мартін додрукує на машинці останню сторінку. Мартін вистукав великими літерами "Кінець" і відчув, що це справді кінець. З почуттям глибокої полегкості дивився він, як агент виносить машинку. Потім підійшов і простягся на ліжку. Він мало не вмлівав з голоду. Уже тридцять шість годин не бачив їжі, але й не думав про неї. Він лежав навзнак, заплющивши очі, без жодної думки, і поволі його свідомість застилав туман. У напівпритомності він почав згадувати вголос вірш якогось невідомого поета — цей вірш йому часто читав Брісенден. Марія, прислухавшись крізь двері до його монотонного бурмотіння, занепокоїлась. Самі слова нічого для неї не важили, але її стурбувало, що Мартін сам з собою розмовляє". Слова "завмер мій спів" становили лейтмотив вірша.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Тихо пісня відлунала,
Мов журби легенька хмара
В далині ясній розтала.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Я колись співав під кленом,
У гаю темно-зеленім,
Був хоробрим, щастям снив,
Але юність пролетіла,
Сльози відібрали сили,
Й мовчки йду я до могили.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Марія не витримала. Вона кинулась до плити, насипала повну миску супу, виловлюючи з дна м'ясо та овочі, і побігла до Мартіна. Він підвівся і почав їсти, запевняючи Марію, що він зовсім не марив і що в нього немає гарячки.
Коли Марія пішла, він сів, згорбившись, край ліжка і байдуже дивився перед собою тьмяними, невидющими очима. Аж раптом помітив на столі нерозрізаний номер журналу, що принесли з ранішньою поштою, і в його скаламучений мозок пробився промінь світла. "Це "Парфенон", — подумав він, — серпневий номер, і там мусить бути "Ефемерида". Якби-то Брісенден був живий!"
Мартін почав гортати журнал і нараз зупинився. "Ефемериду" було надруковано з крикливою заставкою і химерними віньєтками в стилі Бердслі. По один бік заставки був портрет Брісендена, а по другий — сера Джона Велью, британського посла. У вступному слові редактор повідомляв, що недавно сер Джон Велью зауважив, ніби в Америці немає жодного поета. Друкування "Ефемериди" є наче відповіддю йому: "І що ви на це скажете, сер Джон Велью?" Картрайта Брюса названо було найвидатнішим критиком у Сполучених Штатах і зацитовано його слова про "Ефемериду", що це найкраща поема, будь-коли написана в Америці.