Сьомий хрест

Анна Зегерс

Сторінка 56 з 67

Йому сказали, щоб він ішов додому, бо комісари вже виїхали і всі виклики свідків скасовано.

У Фріца мов гора звалилася з грудей. Він пішов до школи. Тепер усе було гаразд, бракувало тільки куртки, але він уже і не думав про неї. З якою радістю він сьогодні працював, тренувався, розмовляв з товаришами!

Садівника Гюльчера він обминав. І навіщо він заводив розмови з лщм люлечником! Цілий день Фріц був колишнім Фріцом, таким самим, як і минулого тижня. І чого він так нервувався! Що він такого зробив! Пробелькотав кілька слів! Сказав тихенько "ні". Усе це не мало ніяких наслідків. А коли щось не мало наслідків, то можна вважати, що його і зовсім не було. Ще п'ять хвилин тому Фріц був найвеселіший з усіх хлопців за столиком.

– На що ти задивився, Фріце?

Фріц здригнувся. "Хто він такий, цей Цілліх? Яке мені до нього діло?

Що у нього може бути спільного зі мною? Чи правда все те, що про нього розповідають?

А може, то й справді була не моя куртка? Адже є люди, яких не можна відрізнити одне від одного, чому ж не може бути однакових курток? Може, вже впіймали всіх утікачів і мого також? Може, він уже сказав, що куртка не його. Невже цей Цілліх такий самий, як ми, як Альберт? Чи правда все те, що про нього розповідають? Яке нам до нього діло? Чого це обов'язково повинні були і мого впіймати? А чого він утік? А за що його посадили в табір?"

Фріц звертався з усіма цими запитаннями до дужої коричневої спини Цілліха. А Цілліх уже вихилив п'яту шклянку.

Раптом до шинку під'їхав мотоцикл. Есесівець, не злазячи, гукнув у двері:

– Гей, Цілліху!

Цілліх повільно обернувся. Здавалося, він і сам не знає, п'яний він чи ні. Фріц уважно стежив за кожним його рухом. Він і сам не розумів, навіщо він стежить. Його друзі просто глянули на нього і продовжували свою розмову.

– Сідай, – сказав есесівець. – Де тебе тільки не шукали. А я побився об заклад, що ти тут.

Цілліх вийшов з шинку трохи важкуватою, але твердою й рівною ходою. Його страх розвіявсь. Він потрібен, його розшукують. Він сів позаду есесівця, і мотоцикл помчав геть.

Усе це тривало не більше, як три хвилини. Фріц сів боком, щоб бачити, як вони від'їжджають. Його злякало Цілліхове обличчя, а також погляд, яким він обмінявся з есесівцем. Фріцові стало холодно. В його юнацькому серці ворухнулася тривога, якесь передчуття, щось таке, що, на думку одних, властиве людині з природи, на думку других – набувається з роками, а на думку третіх – не існує взагалі. А проте щось продовжувало бентежити Гельвіга, аж поки гуркіт мотоцикла не завмер удалині.

– Навіщо я вам потрібен?

– Через Валлау. Бунзен сам його ще раз допитував.

Вони увійшли в барак, де на початку тижня розташувалися Фішер і Оверкамп. Біля дверей юрмилися есесівці й штурмовики.

Бунзен, який, очевидно, посів Оверкампове місце, від часу до часу когось викликав. Коли він відчиняв двері, всі напружено чекали, кого він покличе до себе.

Коли Валлау вели до барака, в ньому жевріла надія, що Оверкамп ще тут і буде знову даремно допитувати його. Але він побачив лише Бунзена і цього Уленгаута, що мав стати, замість Цілліха, начальником штрафної команди. І, глянувши на Бунзенове обличчя, Валлау зрозумів, що це кінець!

Усі почуття Валлау злилися в страшну спрагу. Спрага знемагає його. Він уже ніколи не зможе її вгамувати.

Усе в ньому висохло до останньої краплі. Як жарко! Він увесь палає! Йому здається, ніби всі його суглоби димляться, все довкола немов обернулося в пару, згоряє весь світ, а не тільки він, Валлау.

– Оверкампові ти нічого не сказав. Ну, а ми з тобою якось порозуміємося. Гайслер був твоїм близьким другом. Він тобі все розказував. Живо – як звати його наречену? "Отже, вони його ще не впіймали", – подумав Валлау, забувши про свою неминучу загибель. Бунзен побачив, як блиснули очі Валлау, і дав: йому такого стусана, що Валлау відлетів до стіни.

Бунзен заговорив, і голос його звучав то тихо, то голосно:

– Уленгаут! Увага! Ну, то як її звати? Забув ім'я? Зараз я тобі нагадаю!

Коли Цілліх їхав полями до Вестгофена, Валлау вже лежав на підлозі барака. І йому здавалось, що розколюється не його голова, а весь цей несталий хисткий світ.

– Ім'я! Як її звати?.. Ось тобі ще! Ельза?.. Ось тобі! Ерна?.. Ось тобі! Марта?.. Ось тобі! Фріда?.. Ось тобії Амалія?.. Ось тобі! Лені?.. "Лені – Лені з Нідеррада! І навіщо Жорж сказав мені, як її звати? І навіщо я згадав її ім'я? І чого припинилося їхнє "ось тобі"? Невже я щось сказав? Невже у мене щось вихопилося?"

– Ось тобі! Катаріна?.. Ось тобі! Альма?.. Ось тобі! Почекайте трохи, нехай він сяде!

Бунзен визирнув крізь двері, і від іскор, що горіли в його очах, спалахнули такі ж іскри в очах усіх тих, що юрмилися біля дверей. Бунзен побачив Цілліха і махнув рукою, щоб він заходив.

Валлау сидів біля стіни, заюшений кров'ю. Цілліх спокійно подивився на нього. Кволе світло за плечима в Цілліха, маленький голубий трикутничок осіннього неба востаннє нагадали Валлау, що закони всесвіту непорушні і житимуть довіку. Цілліх на мить зупинився. Ніхто ще не дивився на нього так спокійно, так гордо. "Це смерть", – подумав Валлау. Цілліх повільно причинив за собою двері.

Була шоста година вечора. Цього більше ніхто не бачив. Але в понеділок на заводі Опеля, де Валлау був колись головою заводського комітету, передавали з рук у руки листівку: "Нашого колишнього голову виробничої ради, депутата Ернста Валлау, в суботу о шостій годині вечора замордовано у таборі Вестгофен. Коли настане день розг плати, кати не втечуть від кари за це вбивство!"

У суботу ввечері в'язні побачили, що біля дерева Валлау ніхто не стоїть, і по колоні перебіг трепет. Нестерпний гніт, що навис над табором, раптове повернення Цілліха, якийсь приглушений гамір, ціла юрба штурмовиків – усе це приготувало в'язнів до правди. В'язні не могли вже підкорятися своїм тюремникам, хоч вони й ризикували життям. Одним ставало млосно; інші не могли стояти спокійно – все це були – дрібниці, які, проте, порушували суворий порядок. На в'язнів уже не впливали ні нескінченні погрози, ні дедалі страшніші покарання, ні жорстокі розправи штурмовиків, які тепер щовечора вдиралися до бараків, бо всі вважали себе приреченими до загибелі.

Смерть Валлау немов стерла ту останню межу, яку штурмовики та есесівці ще кілька днів тому не наважувалися переступати, і їх тепер уже ніщо не стримувало.

Пельцера, Бойтлера і Фюльграбе замордували не так швидко, як Валлау, а поступово. Уленгаут, який тепер став начальником штрафної команди, хотів довести, що він не гірший за Цілліха. Цілліх хотів довести, що він усе ще Цілліх. А Фаренберг хотів довести, що він усе ще хазяїн у таборі.

Але серед вестгофенського начальства чулися й інші голоси. Дехто вважав, що в таборі склалася нестерпна обстановка. Фаренберга треба негайно зняти, а разом з ним і його поплічників, частину яких він привів із собою, а частину згуртував навколо себе тут. Ті, хто так казав, зовсім не прагнули того, щоб кінчилося це пекло і запанувала справедливість, вони лишень хотіли, щоб навіть у пеклі був якийсь порядок.

Правда, Фаренберг, хоч який він був жорстокий, скоріше дозволив, ніж наказав убити Валлау. Він уже давно звернув усі свої думки на одну-єдину людину і не міг викинути її з голови, поки ця людина була жива. Фаренберг не їв і не спав, наче то ганялися за ним самим. Що зробити з цим Гайслером, якщо втікача привезуть живого, – ось про що Фаренберг думав і вдень і вночі.

VIII

– Ну, пора кінчати, пане Меттенгаймере, – весело й бадьоро, крикнув помічник старшого майстра Фріц Шульц.

Але до цього вигуку він готувався з півгодини. Меттенгаймер відповів саме так, як Шульц і сподівався:

– Це вже моя справа, Шульце.

– Дорогий Меттенгаймере, – сказав Шульц, приховуючи усмішку, бо він любив цього старого, що сидів на драбинці з таким суворим обличчям і сумно обвислими вусами, – пан штандартенфюрер Бранд іще дасть вам орден. Злізайте! Ми справді все закінчили.

– Усе закінчили? – повторив Меттенгаймер. – Нічого подібного! Просто Бранд уже не помітить, чого ми ще не доробили.

– Ну, от іще!

– Моя робота повинна бути бездоганною, на кого б я не працював – на Бранда чи на Зондгаймера.

Шульц весело глянув на Меттенгаймера, що сидів на драбині, наче білка на дереві. Старий, очевидно, дуже пишався тим, що він чесно працює на свого вибагливого, хоч і невидимого замовця.

Коли Шульц проминув порожні кімнати, що вже мінилися яскравими барвами, і вийшов на сходи, він почув, як бурчали робітники, а націст Зімберт бубонів собі під ніс, що Меттенгаймер не має права затримувати їх так довго. Шульц запитав спокійно, сміючися самими очима:

– Невже ви не хочете попрацювати ці півгодини заради вашого штандартенфюрера?

Інші робітники теж заусміхались. Обличчя Зімберта враз змінилося. Обличчя в робітників були веселі і водночас трохи зніяковілі.

На порозі першої від сходів кімнати стояла Еллі, яка тихенько піднялася нагору. Малий учень, що підмітав сміття, стояв за її спиною й усміхався. Вона спитала:

– Мій батько ще тут?

Шульц гукнув:

– Пане Меттенгаймере, прийшла ваша дочка!

– Котра? – крикнув Меттенгаймер з драбини.

– Еллі! – крикнув йому Шульц у відповідь. "Звідки він знає, як мене звати", – з подивом подумала Еллі.

Меттенгаймер швидко, наче юнак, зліз із драбини.

Еллі вже кілька років не заходила до нього на роботу.

Він немов помолодшав з радощів й гордощів, коли побачив свою любу дочку в цьому великому порожньому будинку, що чекав на своїх господарів, – одному з тих незчисленних будинків, які він у своїх мріях опорядив для неї. Батько одразу ж помітив у її очах сум і втому, – які робили її обличчя ще ніжнішим. Він повів її по будинку і показав усі кімнати.

Малий учень перший отямився і прицмокнув язиком.

Шульц дав йому потиличника. Інші робітники сказали:

– Нічогенька жіночка! І звідки у дідугана взялася така дочка?

Шульц швиденько переодягнувся. Він пішов слідом за батьком та дочкою, що йшли поруч по Мікельштрасе.

Еллі розповідала:

– Це було минулої ночі, і вони знову викличуть, можливо, навіть сьогодні. Коли чую чиїсь кроки, я починаю тремтіти. Я так стомилася.

– Утишся, донечко, – сказав Меттенгаймер, – ти нічого не знаєш, і край.

53 54 55 56 57 58 59

Інші твори цього автора:

Дивіться також: