Але тепер це далеко тяжче, бо удар той міг упасти на Флоренс (втрата якої, гадав він, не завдала б йому гострого болю) — і не впав. Те повне любові, безневинне обличчя, що поставало в його уяві, анітрохи не зм'якшувало його серця. Він одштовхував янгола і впускав лихого духа, що гніздився йому в грудях. Її терпіння, її добрість, молоді літа, відданість, любов — все те було не більш, як порошинки в попелі, що стелився у нього під ногами. Образ її не тільки не розвіював, а навіть згущав дооколишній морок. Не раз під час подорожі, та й тепер, при кінці її, коли він стояв замислений і креслив ціпком фігури у поросі, ставив він собі запитання: як позбутися цього надокучливого образу, чим заступити його?
Майор, що цілу дорогу сопів був і хріп, наче другий паротяг, та раз по раз відривався від газети, щоб підморгнути у вікно, мовби за ним разом з паровозним димом летіли цілі полчища розбитих у пух міс Токс та втікали ген у поля, шукаючи хоч якогось прихистку, привів свого друга до пам'яті, сповістивши, що поштові коні запряжені і карета готова.
— Домбі, — сказав майор, торкаючи його своїм ціпком, — киньте думати. Це погана звичка. Старий Джо не був би такий крутий, якби піддавався їй. Ви — надто великий чоловік, Домбі, аби думати. У вас зависоке становище для цього.
Оскільки майор навіть у цих своїх дружніх докорах не забув про честь та гідність містера Домбі і виказав неабияке розуміння того, наскільки це речі важливі, то містер Домбі більше ніж будь-коли був схильний прислухатися до думки такого розумного та розсудливого джентльмена. Отож поки вони їхали клусом по битій дорозі, містер Домбі старанно слухав майорові баляндраси, а майор, виявивши, що й хода коня, і дорога сприяють його ораторським здібностям куди більше, ніж допіру покинутий ними спосіб пересування, з усіх сил заходився його розважати.
Потік цього доброго та балакучого гумору лився майже безперервно — спиняли його тільки вже знайомі нам апоплектичні симптоми, споживання страв і, час од часу, завзяті напади на тубільця, що мав круглі сережки у своїх брунатних вухах та європейський костюм, що сидів на ньому цілком не по-європейському, — і кравець тут анітрохи не завинив, — бо був короткий там, де мав бути довгим, довгий там, де мав бути коротким, вузький — де мав бути широким, і широкий — де мав бути вузьким, і виглядав ще краще, коли тубілець при кожному майоровому нападі зіщулювався в ньому, наче висохлий горіх чи змерзла мавпа, — отож потік доброго, балакучого майорового гумору не вщухав цілий день, так що під вечір, коли їхня карета вже під'їжджала геть зарослим зеленню шляхом до Лімінгтона, голос майорів від усього того балакання, їдження, пирхання та задушного кашлю добувався, здавалось, чи то з рундука на задку екіпажа, чи то зі стогу сіна неподалік. Нічим не краще було і в Королівському готелі, де на них чекали замовлені номери та обід і де майор їдою та балаканиною так натомив свої голосові зв'язки, що, лягаючи спати, позбувся голосу зовсім, міг лише кашляти й порозумівався з темношкірим слугою, лише роззявляючи та стуляючи рота.
Прокинувся він, однак, як прокидається повний сил велетень, і по-велетенському щедро підкріпив ці сили сніданком. Тоді ж, за сніданком, вони уклали й порядок денний. Майор взяв на себе обов'язок дбати про їжу та напої. Щодня вони мали вкупі снідати, а щовечора — вкупі обідати. Цей перший день їхнього перебування в Лімінгтоні містер Домбі волів перебути сам — посидіти в себе в кімнаті, погуляти в околицях; але назавтра він охоче прогуляється разом із майором по місту і відвідає павільйон мінеральних вод. Отож вони розлучилися до обіду. Містер Домбі пішов до себе й поринув у свої благотворні думи, а майор у супроводі тубільця, що ніс за ним розкладний стілець, пальто й парасольку, рушив у похід по громадських місцях. Скрізь він переглядав списки приїжджих, розкланювався з літніми дамами, що були від нього в захваті, скрізь представлявся як Джей Б. із надміру крутою вдачею, і вихваляв свого грошовитого друга Домбі. Ніхто, в світі не вмів так твердо постояти за свого друга, як майор, коли, вихваляючи його, виставлявся сам.
Просто дивно, скільки нового міг майор розповісти за обідом, давши тим самим нагоду містерові Домбі високо оцінити його товариськість. На час сніданку наступного дня він знав уже всі новини з останніх газет і зазначив, що з деяких піднятих там питань має власну думку, і нею на днях зацікавилися певні особи такого високого рівня, що про них можна говорити лише натяками. Містер Домбі, що досі стільки часу замикався в собі, рідко переступав те зачароване коло, в межах якого відбувалися операції торговельного дому "Домбі й Син", подумав, що це все-таки краще, ніж його відлюдне життя, і, замість знов усамітнитись, як планував був раніше, взяв майора під руку та й пішов із ним у мандри.
Розділ двадцять перший
НОВІ ОБЛИЧЧЯ
Синіший і банькатіший, ніж звичайно, попирхуючи наче кінь, не так із конечної потреби, як тому, що проривалася пиха, — майор, під руку з містером Домбі, ішов сонячним боком вулиці, велично розкарячуючи ноги. Щоки його надималися поверх тугого комірця, а велика голова похитувалась, немов він дорікав сам собі за те, що є такою показною особою. Не встигли вони пройти кілька ярдів, як майор зустрів знайомого; ще через кілька ярдів він знову зустрів знайомого, та лише помахав обом, не зупиняючись, і повів містера Домбі далі, показуючи дорогою різні місця й ожвавлюючи прогулянку спогадами про зв'язані з цими місцями скандальні пригоди.
Отак, вдоволені один одним, містер Домбі й майор крокували собі під руку, коли побачили, що назустріч їм котиться крісло на колесах, в кріслі сидить дама і, недбало повертаючи щось схоже на стерно, керує екіпажем, а ззаду його підштовхує якась незрима сила. Дама була не молоденька, але її квітнуче, як рожа, обличчя, її вбрання та постава були цілком дівочі. Поруч із кріслом виступала багато молодша жінка — дуже вродлива, дуже гордовита та владна. Жінка тримала над собою легеньку парасольку і мала такий знуджено-втомлений вигляд, наче несла бозна-який тягар і от-от його впустить. Ішла вона, гордо підвівши голову й опустивши очі, ніби в цілому світі, опріч дзеркала, не було нічого, гідного її погляду: адже земля й небо її не цікавили.
— Це хто в біса такий, сер? — скрикнув майор, зупинившись перед цим невеличким гуртом.
— Едіт, люба, та це ж майор Бегсток! — протяжно мовила дама в кріслі.
Та не встигла вона відкрити рот, як майор, покинувши містера Домбі, стрілою майнув до крісла, схопив руку леді й притиснув до губ, по чому з не меншою галантністю притулив до серця обидві свої рукавички й низенько вклонився другій дамі. Тепер, коли крісло спинилося, зримою стала і сила, яка штовхала його ззаду, вигулькнувши в постаті пажа. Зусилля, яких вимагала його робота, додали, здавалось, йому зросту за рахунок огрядності та здоров'я, бо, випроставшись, він виявився довгим, худорлявим і блідим, а зім'ятий капелюх надавав йому ще жалюгіднішого вигляду. Юнак-бо штовхав крісло головою, як то подеколи роблять слони в країнах Сходу.
— Віднині Джо Бегсток, — сказав майор, звертаючись до обох дам, — довічно буде щасливий.
— Ах ви, облудне створіння! — мляво відповіла старша леді. — Звідки це ви вискочили? Я вас терпіти не можу.
— Щоб заслужити ваше терпіння, дозвольте, старий Джо представить вам свого друга, мадам, — притьмом проказав майор. — Містер Домбі — місіс Ск'ютон. — Леді в кріслі ласкаво кивнула. — Містер Домбі — місіс Гренджер. — Леді з парасолькою навряд чи й помітила, що містер Домбі скинув капелюха й низько вклонився. — Я в захваті від такої щасливої нагоди, — мовив майор.
Схоже на те, що майор говорив правду, бо якнайнахабнішим чином почав підморгувати всім трьом.
— Місіс Ск'ютон, Домбі, розбиває серце старого Джо, — повідомив майор.
Містер Домбі дав на розум, що анітрохи не дивується цьому.
— Годі вже вам, зрадливий демоне! — сказала леді в кріслі. — І як давно ви тут, лихий чоловіче?
— Один день, — відповів майор.
— Як же ви можете прожити тут цілий день, ба навіть одну хвилину, — сказала леді, непомітно підправляючи віялом свої фальшиві кучері та брови й показуючи штучні зуби в тон фальшивому кольору її лиця, — в цьому саду… як його…
— Певне, Едемському, мамо, — зневажливо підказала молодша дама.
— Ніяк не запам'ятаю, люба Едіт, такі жахливі ці назви, — мовила старша. — Як ви можете жити тут і не відчути, як усю вашу душу, всю вашу істоту проймає природа, — місіс Ск'ютон махнула запаморочливо напахченою хусточкою, — своїм чистим подихом! Ах, ви!
Розбіжність між молодим завзяттям слів місіс Ск'ютон та безнадійною млявістю рухів упадала в очі не менше, ніж розбіжність між її віком (десь близько сімдесяти років) та її костюмом, пошитим на двадцятисемилітню жінку. В тій позі, в якій вона незмінно сиділа в своєму кріслі, років п'ятдесят тому змалював її на подушках відкритої коляски один модний тоді живописець, назвавши цю картину "Клеопатра", оскільки тогочасні критики виявили надзвичайну схожість між нею і славетною царицею на борту її галери. Місіс Ск'ютон тоді була красунею, і поклонники на її честь били нараз по десятку келихів.
Ні краси, ні коляски в неї тепер не було, дле поза лишилася, і саме задля неї місіс Ск'ютон завела собі крісло й пажа. Тільки вона, а не щось інше й заважала старій леді ходити пішки.
— Містер Домбі, сподіваюся, залюблений у природу? — поцікавилась місіс Ск'ютон, поправляючи діамантову брошку на грудях. До речі сказати, жила вона переважно коштом репутації, яку їй робили її діаманти та родинні зв'язки.
— Мій друг Домбі, мадам, — відповів майор, — в душі, може, й любить природу, але для людини, що посідає таке визначне становище в найбільшому місті світу…
— Всі добре знають, яка впливова людина містер Домбі, — перебила місіс Ск'ютон.
Схиливши голову в знак подяки за комплімент, містер Домбі перехопив погляд молодої леді.
— Ви живете тут, мадам? — звернувся до неї містер Домбі.
— Ні, ми їздимо з місця на місце. Гаррогейт, Скарборо, Девоншир. Просто їздимо, відпочиваємо то тут, то там. Мама любить переміни.
— А Едіт, звичайно, не любить, — насмішкувато вкинула місіс Ск'ютон.
— Я не бачу між ними ніякої різниці, — байдуже прозвучало у відповідь.
— Все це наклепи на мене.