Він лежав у кущах і стріляв з автомата, а 'поряд остигав другий автомат.
Катерина Павлівна, сувора та бліда, лежала неподалік од чоловіка і теж стріляла. Всі її рухи були економні, точні, повні прихованої енергії та природної грації, якої вопа сама не помічала,— збоку здавалося: вона керує своїм автоматом самими пальцями. Праворуч від неї лежав дід Наріжний, колгоспник з Макарового Яру, кулеметник "старого германського бою", як називав він себе.
Тринадцятилітній хлопчик, внук Наріжного, обкладений патронними ящиками, заряджав диски. А за ящиками, в улоговинці, не випускаючи нагрітої трубки телефону, ад'ютант командира, що перебував не разом з Іваном Федоровичем, а на березі ріки, знай, бубонів своїм умовним кодом:
— Мама слухає... мама слухає... Хто? Здорова, тьотю? Мало слив? Візьми в племінника... Мама слухає, мама слухає... У нас усе гаразд. А у вас?.. Всипте їм жару!.. Сестричко! Сестричко! Сестричко! Ти чого заснула? Братик просить підсобити вогником наліво...
Ні, не думка про можливість власної загибелі та загибелі дружини, навіть не почуття відповідальності за життя людей, а певність того, що все це можна було передбачити і тоді не склалось би таке тяжке становище, в якому вони опинились, ятрила душу Іванові Федоровичу.
Він розділив-таки загін на кілька груп, і в кожну призначив командира та заступника по політичній частині, й кожному визначив місце, де можна буде потім базуватися. Одним із тих нових дрібних загонів мав командувати колишній командир разом із своїм заступником та начальником штабу. Вони мали командувати всіма загонами і, тому що їх буде тепер небагато, базуватись, як і доти, в Митякинських лісах.
Іван Федорович підготував командирів та бійців до того, щоб вони продержалися тут, у балці, до ночі, а потім на чолі з ним, з Іваном Федоровичем, прорвалися через кільце противника в степ. А щоб людям легше було відійти після прориву, Іван Федорович зробив у самих загонах розподіл на ще дрібніші групки по три-п'ять чоловік, які вже мали рятуватися кожна своїм шляхом. Його самого з жінкою обіцяв тимчасово приховати в надійному місці старий Наріжний.
Іван Федорович знав, що частина людей загине в час прориву, що частину переловлять, що знайдуться й такі, хто не загине, але виявить малодушність і вже не прийде в призначене місце, на базу. І все це важким моральним тягарем лягало на душу Йванові Федоровичу. Але він не тільки не ділився ні з ким своїми переживаннями, а його обличчя, й жести, і вся його поведінка немовби заперечували те, що він переживав. Лежачи в кущах, маленький, доладний, рум'яний, оброслий темною селянською бородою, Іван Федорович справно бив по противникові й перекидався жартами з дідом Наріжним.
В обличчі Наріжного було щось молдаванське, навіть тур-кувате: борода з кучерявинкою, чорна, смолиста, чорні очі, бистрі, з вогником. Увесь він, підсушений, як стебло проти сонця, з широкими дужими сухими плечима й руками, при деякій повільності рухів, повен був прихованого вогню.
Хоч як тяжко склалось їхнє становище, вони обидва, здавалось, були задоволені і взаємним сусідством, і не можна сказати, щоб надто вже складною розмовою, яку вели поміж себе.
Приблизно через кожні півгодини Іван Федорович з лукавою іскоркою, що поблискувала в очах, питав:
— Ну як, Корнію Тихоновичу, жаркувато?
На це Корній Тихонович не лишався в боргу й відповідав:
— Та не можу скаржитись, що холодненько, але ще й не жарко, Йване Федоровичу.
А коли німець особливо насідав, Іван Федорович казав:
— Коли б він мав міномети та підкинув би нам огірків, от тоді б нам було жарко! Га, Корнію Тихоновичу?
На це Корній Тихонович знов-таки не лишався в боргу й спокійнісінько відповідав:
— Щоб такий ліс закидати, потрібно огірків багато, Йване Федоровичу...
І раптом вони обидва крізь вихор автоматного вогню почули скрекіт моторів, що наростав здалеку від Макарового Яру. На секунду навіть перестали стріляти.
— Чуєш, Корнію Тихоновичу?
— Чую.
Іван Федорович, застерігаючи, повів очима на дружину й випнув губи на знак мовчання.
Дорогою, звідси не видною, сунув на підмогу німцям загін мотоциклістів. Його, мабуть, почули в різних кутках балки. Телефон гарячково задзвонив.
Сонце вже зайшло, та ще місяць не сходив, і не згусли сутінки, і тіні зникли. В небі ще жевріли тихі, світлі, розмаїті барви, що переходили одна в одну, і на землі — на кущах і деревах, на обличчях людей, на рушницях, на порозкиданих у траві стріляних гільзах,— на всьому лежало це дивне згасаюче світло, що його от-от мала поглинути тьма. Лише якусь мить тривала ця непевність — ні день, ні вечір — і раптом наче яка надвечірня мряка чи роса стала розсіюватися в повітрі, осідала на кущах та на землі і густішала.
Скрекіт мотоциклів, наростаючи від Макарового Яру, линув по всій місцевості. Перестрілка виникала там і тут, щораз дужче розгоряючись коло самої річки.
Іван Федорович поглянув на годинник.
— Треба тікати... Терьохін! О двадцять першій нуль-нуль...— не обертаючись, сказав він ад'ютантові біля телефону.
Іван Федорович умовився з командирами груп партизанів, розсіяних по гаю, що за його сигналом усі групи збираються в улоговині, яка виходить в степ, біля старого граба. Звідси вони мали піти на прорив. Ця мить уже надходила.
Обманюючи пильність ворога, дві групи партизанів, які обороняли гай коло самого Дінця, мали затриматись довше за інших і демонструвати мовби останню відчайдушну спробу перебратись через річку. Іван Федорович хутко озирнувся, шукаючи, кого б до них послати.
Між партизанами, що обороняли вершину балки, був один краснодонський хлопець — комсомолець Євген Стахо-вич. До приходу німців він учився у Ворошиловграді на курсах командирів ППХО. Він вирізнявся серед партизанів своїм розвитком, стриманими манерами й дуже рано виявленими навичками громадського працівника. Іван Федорович випробував Стаховича в різних ділах, гадаючи використати для зв'язку з краснодонським підпіллям. І от ліворуч од себе Йван Федорович побачив його бліде обличчя й мокре розкуйовджене світле волосся, яке іншим часом лежало недбалими пишними хвилями на гордовито піднесеній голові. Хлопець дуже нервувався, але з самолюбства не відповзав у глиб балки. І це сподобалось Іванові Федоровичу. Він послав Стаховича.
Євген Стахович, вимушено всміхнувшись, пригинаючись худим тілом до землі, побіг до берега річки.
— Гляди ж, Корнію Тихоновичу, не затримайся й ти,— сказав Проценко відважному дідові, що лишався з групою партизанів прикрити відхід.
Відтоді як партизани, що сховались коло річки, почали демонструвати переправу через Донець, тут, на березі Дінця, зосередились головні сили німців, і весь вогонь противника був скерований на цю частину лісу та на річку. Вищання куль і клацання їх у кущах зливалися в один суцільний ріжучий звук. Здавалось, кулі кришаться в повітрі і всі дихають розжареним свинцевим пилом.
Діставши через Стаховича наказ Проценка, командир загону вирядив більшість партизанів на збірний пункт, в улоговинку, а сам з дванадцятьма лишився прикривати відхід. Стаховичу було страшно тут і дуже хотілося одійти разом з іншими, але йому незручно було, і він, користуючися з того, що ніхто за ним не стежить, заліз у кущі, ткнувшись обличчям у землю й наставивши комір піджака, щоб хоч трохи затулити вуха.
В хвилини не такого оглушливого вогню причувались різкі покрики німецької команди. Окремі групи німців уже вдерлися в ліс, десь від Макаровою Яру.
— Пора, хлопці,— раптом зважився командир загону.— Гайда, бігом!..
Партизани разом припинили вогонь і кинулися за комап-диром. Хоч ворог не тільки не зменшив вогню, а все посилював його, партизанам, які бігли по лісу, здавалося, що настала абсолютна тиша. Вони бігли щосили і чули дихання один одного. Але ось в улоговині вони побачили темні постаті своїх товаришів, які приховано залягли один біля одного. І, попадавши на землю, вже плазом приєдналися до них.
— А, дай вам боже! — схвально сказав Іван Федорович, що стояв біля старого граба.— Стахович тут?
— Тут,— не подумавши, відповів командир. Партизани переглянулись і не побачили Стаховича.
— Стахович! — тихо покликав командир, вдивляючись в обличчя партизанів в улоговині. Але Стаховича не було.
— Та ви, хлопці, може, так очманіли, що не бачили, як його вбито? А може, покинули його десь пораненого! — сердився Проценко.
— Чи я хлопчик, чи що, Йване Федоровичу! — образився командир.— Як ми з позиції відходили, він був з нами, цілісінький. А бігли ми по самій гущавині й не губили один одного...
Тим часом Іван Федорович побачив гнучку, навіть у похилому віці, постать Наріжного, що потай підповзав до них крізь кущі, за ним тринадцятилітнього внука його і ще кількох бійців.
— Ах ти, сердега! Друг! — радісно вигукнув Іван Федорович, не маючи сили приховати свої почуття.
Нараз він обернувся й тоненько, чутно для всіх протяг:
— Гото-овсь!
У позах партизанів, що припали до землі, з'явилося щось рисяче.
— Катю! — тихо сказав Іван Федорович.— Ти ж не відставай од мене... Якщо я коли... якщо було щось...— Він махнув рукою.— Прости мені.
— Прости мені й ти...— Вона трохи похилила голову.— Якщо залишишся живий, а зо мною...
Він не дав їй договорити й сам сказав:
— Так і зо мною... Розкажеш дітям.
Це було все, що вони встигли висловити одне одному. Проценко тонесенько крикнув:
— Вогонь! Уперед!
І перший вибіг з улоговини.
Вони не знали, скільки їх лишилось і чи довго шони бігли. Здавалось, не було вже ні дихання, ні серця; бігли мовчки, деякі ще стріляючи на бігу. Іван Федорович, озираючись, бачив Катю, Наріжного, його внука, і це додавало йому сили.
Раптом десь позаду й праворуч по степу пролунало ревіння мотоциклів; воно далеко розляглось у нічному повітрі. Звуки моторів виникли вже й десь попереду: здавалось, воші вже оточили тих, що бігли, з усіх боків.
Іван Федорович подав сигнал, і люди розсипались, увійшли в землю, поповзли нечутно, як змії, під непевним світлом місяця, по краяному рельєфу місцевості. За мить люди зникли з-перед очей — одне за одним.
Не минуло й кількох хвилин, як Іван Федорович, Катя, Наріжний та його внук лишилися самі в степу, осяяному світлом місяця. Вони опинились між колгоспними баштанами, що тяглись на кілька гектарів уперед і вгору, і, мабуть, на той бік довгого пагорба, який вимальовувався своїм гребенем на тлі неба.
— Зажди, Корпію Тихоновичу, бо вже нічим дихати! — І Іван Федорович упав на землю.
— Ще трохи, Йване Федоровичу,— рвучко схилившись до нього й жарко дихаючи йому в обличчя, заговорив Наріжний.— Не можна спочивати! За отим пагорком село, то саме, де сховають нас...
І вони полізли по баштанах за Наріжним, що зрідка обертав до Йвана Федоровича й до Каті крем'яне своє обличчя з пронизливими очима та чорною кучерявою бородою.
Вони виповзли на гребінь пагорба й побачили перед собою село з білими хатами та чорними вікнами,— воно починалось метрів за двісті од них.