Штукар, узнавши, що його майбутній колега намітив собі провінцію, запропонував свої послуги і брався ввести його в клуби.
Вони одвідали трохи не всі клуби, червоні й сині, несамовиті й сумирні, пуританські, непристойні, містичні та гультяйські, де королям оголошували смертні вироки, де викривали шахрайство крамарів; і всюди пожильці проклинали домовласників, блуза нападала на фрак, а багатії змовлялися проти бідняків. Одні вимагали відшкодування за те, що були мучениками поліції, інші просили грошей, щоб пустити в діло свої винаходи, а то ще виникали плани фаланстерів, проекти окружних базарів, системи громадського добробуту; то тут, то там — проблиск розуму поміж цими хмарами безглуздя, вигуки, раптові, мов бризки, право, висловлене лайкою, і квіти красномовства, що вихоплювались із уст якогось обідранця із шаблею на портупеї через голі груди. Вряди-годи з'являвся якийсь пан, аристократ, що тримався скромно, говорив на плебейський манір і не мив рук, щоб здавалися мозолястими. Котрийсь із патріотів узнавав його, тоді найзавзятіші кидалися на нього, і він, приховуючи лють, ішов геть. Щоб мати вигляд людини розсудливої, треба було весь час лаяти адвокатів і якнайчастіше вживати виразів: "принести й свого каменя на споруду", "соціальне питання", "майстерня".
Дельмар не пропускав нагоди взяти слово, — коли ж йому не було чого сказати, він однією рукою опирався в бік, а другу засував за жилет і рвучко повертався в профіль, щоб краще виділялась його голова. Тоді вибухали оплески — то мадмуазель Ватназ аплодувала в глибині зали.
Незважаючи на те, що оратори не визначалися красномовством, Фредерік не наважувався виступати. Всі ці люди, на його думку, були надто обмежені або надто ворожі.
Але за пошуки взявся Дюссардьє і повідомив, що на вулиці Сен-Жак є клуб, який величає себе "Клубом Розуму". Така назва вселяла надію. До того ж Дюссардьє пообіцяв привести друзів.
Він привів тих, хто був у нього на пунші: рахівника, агента виноторгівлі, архітектора; прийшов навіть Пеллерен, сподівалися на появу і Юссоне, а на вулиці біля дверей стояв Режембар із двома суб'єктами: один із них — його вірний Компен, людина приземкувата, таранкувата, з червоними очима, а другий — щось на зразок негра-мавпи, дуже патлатий, про якого він тільки й знав, що він "барселонський патріот".
Вони перейшли вузький коридор і опинились у великій залі, котра, видно, правила за столярну майстерню; стіни ще пахли свіжим вапном. Чотири кенкети, почеплені по обидва боки, кидали неприємне світло. В глибині, на помості, стояла конторка, на ній — дзвоник; нижче, замість трибуни, — стіл, обабіч нього — ще два трохи нижчі столи, для секретарів. Публіка, що сиділа на лавах, складалася з художників-невдах, класних наставників, авторів невиданих творів. У цих рядах пальт із засмальцьованими комірами виднілися подекуди то жіночий чепчик, то робітнича блуза. У кінці зали було навіть повнісінько робітників, що посходилися, мабуть, знічев'я або їх привели оратори, яким вони мали аплодувати.
Фредерік обрав собі місце між Дюссардьє та Режембаром, котрий, усівшись, поклав руки на свій ціпок, зіперся на них підборіддям і заплющив очі; а на другому кінці зали, здіймаючись над усіма, стовбичив Дельмар.
Біля конторки, призначеної для голови, з'явився Сенекаль.
Ця несподіванка — думав простодушний прикажчик — буде приємна Фредерікові. Вона ж його прикро вразила.
Юрба виявляла велику пошану до свого голови. Він був одним із тих, хто 25 лютого домагався негайної організації праці; на другий день він у Прадо закликав до нападу на Ратушу; а що тут кожна особа тягнулася за певним взірцем, і один брав приклад із Сен-Жюста, другий — із Дантона, третій — із Марата, то Сенекаль прагнув уподібнитися Бланкі, який наслідував Робесп'єра. Чорні рукавички й чуприна щіткою надавали йому суворого вигляду, напрочуд доречного в цьому випадку.
Він почав збори з читання "Декларації прав людини й громадянина", що вже стало узвичаєним ритуалом. Потім чийсь могутній голос завів "Народну пам'ять" Беранже.
Почулися інші голоси:
— Ні! Ні! Не цієї!
— "Кашкета"! — заревли з глибини зали патріоти.
І хором заспівали злободенної пісні:
Геть капелюхи — перед кашкетом,
На коліна — перед трударем!
Скоряючись слову голови, аудиторія замовкла. Один із секретарів почав переглядати листи:
"Група молоді повідомляє, що вона щовечора спалює перед Пантеоном номер "Національних зборів", і закликає всіх патріотів іти за їхнім прикладом".
— Браво! Ухвалено! — відповів натовп.
"Громадянин Жан-Жак Лангрене, друкар із вулиці Дофіна, хотів би, щоб було споруджено монумент на спомин про мучеників Термідора".
"Мішель-Еваріст-Непомюсен Венсан, колишній учитель, висловлює бажання, щоб європейська демократія запровадила єдину мову. Можна було б скористатися однією з мертвих мов, скажімо, удосконаленою латинською".
— Ні! Геть латину! — вигукнув архітектор.
— Чому? — спитав якийсь класний наставник.
Вони затіяли суперечку, до якої приєдналися й інші, кожен прагнув блиснути слівцем, і незабаром стало так нудно, що багато порозходилося.
Та ось низенький дідок у зелених окулярах, над якими здіймалося на диво високе чоло, зажадав слова для невідкладного повідомлення.
То була доповідна записка про розподіл податків. Цифри лилися без кінця-краю. Нетерпіння виявилося спершу бурмотінням, розмовами; ніщо його не обходило. Тоді почали свистати, тюкати; Сенекаль покартав публіку; оратор вів далі, як заведена машина. Щоб зупинити старого, довелося вхопити його за лікоть. Тоді він ніби прокинувся і, спокійно піднявши окуляри, сказав:
— Перепрошую, громадяни! Перепрошую! Вже йду! Даруйте!
Невдача цього виступу згнітила Фредеріка. У нього в кишені була підготовлена промова, але імпровізація могла б мати більший успіх.
Нарешті голова об'явив, що пора перейти до головного питання — до виборів. Довгих республіканських списків не варто було обговорювати. Проте "Клуб Розуму", як і будь-який інший, мав право скласти свій список, — "хай не прогніваються панове бонзи з Ратуші", — тож громадяни, котрі прагнуть народної довіри, можуть оголосити своє прізвище й звання.
— Що ж, починайте! — сказав Дюссардьє.
Чоловік у сутані, з кучерявою шевелюрою й задерикуватим виразом на обличчі, вже підняв руку. Він промимрив, що його зовуть Дюкрето, що він священик і агроном, автор праці "Про добрива". Йому порадили звернутися до товариства садівників.
Тут вийшов на трибуну патріот у блузі. Це був плечистий плебей із довгим чорним волоссям і повним, дуже добродушним обличчям. Він обвів збори майже сластолюбним поглядом, відкинув голову і нарешті, розвівши руки, почав:
— Ви одхилили Дюкрето, браття мої! І добре зробили, але зробили те не через невіру, бо всі ж ми віруючі.
Декотрі слухали його, повідкривавши роти, прибравши захоплені пози, як оті новонавернені, котрим читають проповідь перед хрещенням.
– І не через те, що він священнослужитель, бо ми також священнослужителі! Робітник — священнослужитель так само, як і основоположник соціалізму, наш спільний учитель Ісус Христос!
Настав час установити царство Боже на землі! Євангеліє — прямий шлях до вісімдесят дев'ятого року! Після знищення рабства — визволення пролетаріату. Минула доба ненависті, настане доба любові.
Християнство — наріжний камінь, підвалини нової будови…
— Та ви що, глузуєте з нас? — вигукнув агент винної торгівлі. — Хто його випустив, оцього попа?
Така вихватка викликала велике сум'яття. Трохи не всі посхоплювалися з лав і, зціпивши кулаки, загаласували: "Безбожник! Аристократ! Негідник!" — тим часом як голова не вгаваючи дзвонив і ще гучніше розлягалися крики: "До порядку! До порядку!" Але хоробрий оратор, який іще до зборів підкріпився "трьома чашками кави", відбивався:
— Що? Я аристократ? Ну, це знаєте!
Діставши нарешті дозвіл з'ясувати непорозуміння, він заявив, що спокою не буде, поки існують священики, і оскільки мова йде про ощадливість, то найкраще буде скасувати церкви, дароносиці і взагалі всі відправи.
Хтось зауважив, що він надто далеко заходить.
— Авжеж, далеко! Та коли корабель захопила буря…
Не чекаючи кінця його порівняння, інший сказав:
— Воно то так! Але це те саме, що одним ударом зруйнувати, як той нерозважливий муляр…
— Ви ображаєте мулярів! — загаласував якийсь громадянин у заляпаній вапном одежі.
Гадаючи, що це нападки особисто проти нього, він став лаятися, хотів затіяти бійку, вхопився за лаву. Три чоловіки, ледве впоравшись із ним, випхали його за двері.
Тим часом робітник і досі стояв на трибуні. Обидва секретарі попередили його, що пора зійти. Він протестував проти порушення його законних прав.
— Ви не забороните мені кричати: нашій дорогій Франції — вічна любов! Республіці — також вічна любов!
— Громадяни! — вигукнув Компен. — Громадяни! — І, домігшись деякої тиші гучним повторюванням слова "громадяни", він поклав на трибуну свої червоні, схожі на обрубки руки, нахилився вперед і, кліпаючи очима, сказав: — Гадаю, що слід би знайти ширше застосування телячій голові.
Всі притихли, подумавши, що не дочули.
— Так, телячій голові!
Триста чоловік вибухнули одностайним реготом. Задрижала стеля. Перед цими спотвореними сміхом лицями Компен відсахнувся назад і, розлютившись, вів далі:
— Як? Ви не знаєте, що таке теляча голова?
Юрба запала в шаленство, зчинилося справжнє ревище. Хапалися за боки. Деякі навіть повалились долі, падали під лави. Компен не витерпів, повернувся до Режембара й хотів вивести його.
— Ні, я залишуся до кінця! — сказав Громадянин.
Ця відповідь надала Фредерікові рішучості; озираючись довкола і шукаючи підтримки друзів, він помітив Пеллерена, що стояв проти нього на трибуні. Художник звисока звернувся до натовпу:
— Хотілося б мені знати, де тут представник од мистецтва? Я створив картину…
— Нам тільки-но ваших картин і бракує! — грубо сказав якийсь худющий чоловік із червоними плямами на вилицях.
Пеллерен поскаржився, що його перебивають.
Але той провадив трагічним тоном:
— Хіба уряд не повинен би вже скасувати декретом проституцію та убозтво? — І, цими словами відразу здобувши прихильність народу, він заходився громити розбещеність великих міст. — Ганьба і сором! Треба було б отих буржуа схопити, коли вони виходять із "Золотого дому", і заплювати їм пику! Якби хоч уряд не сприяв зіпсутості! Але митні чиновники так непристойно поводяться з нашими дочками й сестрами!..
Хтось із задніх рядів мовив:
— Ото втіха!
— Геть звідціля!
– Із нас деруть податки, щоб оплачувати розпусту! Наприклад, актори дістають велику платню…
— Дозвольте! — закричав Дельмар.
Він розштовхав усіх, вискочив на трибуну, прибрав позу й, заявивши, що зневажає такі ниці звинувачення, пустився міркувати про просвітницьку місію актора.