Зрештою, то неважливо. Важливо, що кузен Мойше, єврей жадібний і нахабний, зажадав за інформацію п'ятнадцять гульденів. Я вирішив, що це забагато.
— Он як.
— Але ти прийшов мені на допомогу, а це таки дещо змінює у шкалі цінностей. Тепер ці п'ятнадцять — то не тамті п'ятнадцять, то таки зовсім інші п'ятнадцять, ті п'ятнадцять змінені так, що просто не впізнати. Тепер ціна рихтик у самий раз. А жадібний кузен Мойше живе не в Палестині. Він живе в Ополі. Клянуся Мойсеєм, через п'ять днів ти таки матимеш інформацію. А до того часу — гостину в мене.
— Дякую, ребе. Що ж до тих п'ятнадцяти гульденів, то я готовий…
— Не ображай мене, хлопче.
* * *
— Я не буду, — невпевнено закашляв Тибальд Раабе, — з вами тут чекати. Мені час у дорогу, обов'язок кличе. А вам я скажу так… Якщо ви вже дізнаєтеся, що маєте дізнатися, то поспішіть. Дуже поспішіть. Я думаю…
— А я думаю, — Рікса глянула йому у вічі, — що ти повинен перестати крутити. І сказати нам правду.
— Я нічого не знаю, — швидко відповів голіард. Занадто швидко, щоби це виглядало схожим на правду. А тоді сховав очі від погляду Рейневана.
— Тибальде, — повільно промовив Рейневан. — Минулої ночі ми билися пліч-о-пліч, разом дивилися смерті у вічі. А тепер ти щось приховуєш від мене? Ти знав мого брата. Ти знаєш мене, недавно навіть ручався за мене. Ти знаєш, що я кружляю по Шльонську, ризикуючи життям, бо моя кохана в біді, я мушу її знайти і визволити. Вона ув'язнена, кожен день неволі посилює її муку…
— Рейнмаре, — голіард облизав губи, опустив очі. — Чехи тобі не довіряють, про тебе гуляють різні плітки… Якщо виявиться, що я сказав…
— На Лужиці чи на Шльонськ? — втратила терпець Рікса. — Куди піде рейд? Бо про те, що ось-ось піде, ми вже здогадалися.
— Я нічого не знаю… Але якщо дрібку подумати… То, може, Лужиці?
— Ну, ось бачиш, — усміхнулася Рікса. — Як легко воно пішло. Найважче почати. А тепер попросимо про подробиці.
— Та чого ви від мене хочете? — Тибальд Раабе вдав, ніби розсердився. — Що я вам, гейтман, чи що? Я звичайний собі агітатор, до стратегії мене не підпускають… Але ж кожному зрозуміло, хто кине погляд на мапу і дрібку подумає… Ну, подумайте дрібку. Кудою вирушить Табор, якщо не долиною лужицької Ниси?
— Житава і Згожелець? — Рейневан згадав собі карту, яку бачив у Прокопа на Одрах.
— Я б не виключав… — кашлянув Тибальд. — Я б не виключав також переходу на правий берег Квіси. Любань, Болеславець…
— Жагань? — зміненим голосом запитала Рікса.
— Можливо.
— Коли? Дата, Тибальде.
— Червень. Так якось.
— Як якось?
— Одні казали, що на Святого Яна. Інші — що на Святого Віта. Я схильний вірити останнім. Але хто його знає…
— Сто разів дякую, — Рікса кинула на голіарда дещо тепліший погляд. — Ти дуже нам допоміг, я безмежно вдячна. Я підставила би тобі писок, але соромлюся, сором'язлива, аж страх. А раз маєш їхати, то бувай.
— Бувайте й ви. Рейнмаре?
— Що?
— Успіху. Від усього серця.
* * *
П'ять днів проминули непомітно. Дванадцятого червня, у неділю, ребе Нахман бен Гамаліель покликав до себе Рейневана і Ріксу.
* * *
— Кузен Мойше, — почав він з порогу, — прийняв гроші охоче, та що вже тішився, та що вже радів — радів так, ніби придбав на розпродажі Ковчег Заповіту. Так-то я й знаю, хто поклав край роману Віриди Горніг, донісши на її кавалера-аптекаря, а її саму запроторивши в монастир, а все завдяки конекціям з Інквізицією. Той самий, хто потім став щасливим чоловіком Віриди. Це Отто Арнольдус, особа досить відома, але не конче своїми чеснотами. Давніше райця, а тепер бургомістр міста Болеславця. Хоча підґрунтя було приватне, а не політичне, твоя справа багато в чому схожа на аферу Віриди Горніг, Рейнмаре. На твоєму місці я би таки подався до Болеславця і побалакав якщо не з самим бургомістром Арнольдусом, то з його благовірною. Вона може пам'ятати, в якому монастирі була тоді запропала. Бо існує велика імовірність, що Інквізиція досі користується тими самими монастирями.
— Сто разів дякую. Їдемо чимскоріше.
— Так-так, — швидко сказав Майзль Нахман, знизивши голос. — Я радив би поквапитися.
— Ми знаємо, — буркнула Рікса. — Святий Віт — на носі. Вирушаємо завтра на світанку. Бувай здоров, ребе Майзль.
— Бувайте, — кивнув бородою єврей. — Дякую вам за все. А ти, дівчино, підійди-но.
Рікса нахилила голову. Ребе поклав долоні на її воронового кольору волосся.
— Єварехеха Гашем веїшмереха, — сказав він. — Хай Гашем тебе благословить і береже. Хай Гашем зверне до тебе своє обличчя і пошле тобі мир. Прощавай же, Ріксо Фонсеко. Прощавай же і ти, Рейнмаре з Беляви.
Розділ тринадцятий
у якому йдеться про сни та про їх інтерпретації, а несподівані особи укладають несподівані союзи.
У Вроцлаві поволі смеркалося, наставав час тої присмеркової пори, яку називали inter canem et lupum, годиною між собакою і вовком, коли сутеніло, однак вогнів іще не запалювали. Було жарко, вогко і парко, збиралося на грозу. Кундрі різким ковтком спорожнила келих від решток aurum potabile, облизала губи.
— Отже, — сказала вона, примружуючи бурштинові очі, — ти їдеш до Явора і на лужицьке пограниччя. Бо до тебе дійшла звістка, що там об'явився Рейнмар з Беляви. Хоча звістка ця, як я розумію, непідтверджена і не дуже надійна, ти кидаєш усе і мчиш наосліп. А від мене вимагаєш чарів і заклинань, які би змогли встановити місцеперебування сидеричної істоти. Хоча я вже сто разів тобі казала, що це неможливо.
— Нема, — відповів Стінолаз, — нічого неможливого. Це власне та найперша річ, яку нам прищепили в Агільярі.
Нойфра зітхнула. А потім позіхнула, демонструючи свій чудовий набір іклів.
— Ну що ж, — сказала вона. — Рейнмар з Беляви, це я розумію, його треба усунути, бо інакше він тобі весь час перешкоджатиме, шукаючи нагоди помститися за брата. Я підтримую намір схопити його і дати йому померти повільною смертю, а перед тим, якби це вдалося, замучити в нього на очах Апольдівну, яку він усе ще шукає. Ідея реваншу слушна, я її схвалюю. Але отой його дружок, отой велетень… Отой нібито прибулець з астрального світу… Його я би все-таки радила облишити. Як на мене, це Свідок, один із Рефаїм. З ними не рекомендується задаватися. У мене дуже недобрі передчуття стосовно цього твого полювання.
Ти поводишся нераціонально. Твоє зацікавлення цим велетом дедалі більше скидається на…
— На що?
— На нав'язливий стан, — холодно закінчила вона. — У чистій клінічній формі. На тебе найшла манія, синку. Мене це непокоїть. Тим більше, що за останній час це не єдина твоя манія.
— Що ти сказала?
— Це не єдина твоя манія. Наскільки я можу бачити і чути. А особливо — відчувати. Нюхом.
— Що саме?
— Не прикидайся дурним. Я буваю у місті, слухаю плітки. Про тебе і панну фон Пак. А нюх у мене добрий. Від тебе вже два місяці, як ти сюди приходиш, відгонить її поцькою.
— Гляди, — прошипів він, — не переборщи.
— Я тебе не впізнаю. Ти ж мав купу дівок. Ти, Біркарт Грелленорт, мрія і предмет зітхань половини андалузьких відьом. Але ніколи досі ти не зв'язувався з ані єдиною жінкою, ні одній не дав себе обкрутити. Стережися, в тебе є вороги. Вони не справилися з тобою за допомогою заліза. Але можуть вдатися до іншої зброї. Ти не подумав, що ця Паківна може бути підставною? А раптом тебе хочуть покарати по-біблійному, рукою жінки? Панна розправиться з тобою, як Даліла — із Самсоном. Або як Юдиф — із Навуходоносором… Чи то з Олоферном? Забула. Ваша Біблія — до холери заплутана книга. Забагато героїв, забагато неймовірних речей і явних вигадок. Краще вже Кретьєн де Труа та інші романсеро.
Очі Стінолаза зблиснули. І відразу ж пригасли.
— Кожен літературний твір, — спокійно відповів він, — у тому числі й Біблія, посеред моря вигадок містить перлину істини. І тут ми повертаємося до нашого велета. Коли я його впіймаю, то вичавлю з нього відомості, дізнаюся, що таке істина, і де вона схована. Бо він не нібито, а таки справді прибув звідти, із сиде ричної площини, з місця нам невідомого, про яке ми посправжньому нічого і не знаємо. Одні, як тобі відомо, вважають це місце царством Верховної істоти, загальнодоступного Бога. Політеїсти вважають, що це царство багатьох богів, напівбогів, божеств і демонів. Ще інші дотримуються думки, що його населяють виключно демони. Як воно є насправді, не знає ніхто, бо хоча звідти і прибували до нас гості, ніхто досі не пробрався від нас туди. Ніхто, включно з твоїми побратимами Longaevi та твоїми мало що не всемогутніми Nefandi…
— Ну, схопиш ти велета, — перебила його нойфра. — І що? Якщо він Рефаїм, ти нічого з нього не витягнеш.
— Витягну. Він ув'язнений у матеріальному тілі, рокований на всі вади і недоліки цього тіла. Зокрема, він відчуває біль, якому це тіло можна піддати. Я, Кундрі, піддам це тіло жахливому болю. Піддам так, що він виспіває мені геть усе.
— У тому числі й про те, як пробратися до зоряного царства?
— Або принаймні як встановити із ним контакт, — підтвердив він. І тут-таки зірвався з крісла, кількома кроками зміряв приміщення, від приставленої до шафи труни — і до повного скелета кабана під найдальшою стіною, який служив живолачці для Бог знає яких цілей.
— Що мені може запропонувати цей світ? — він підвищив голос. — Що він може мені дати? Цей примітивний світ, у якому все вже поділили, розкрали і розтягли, у якому вже nulle terre sans seigneur[109]? Чим я можу тут бути? Яку владу можу здобути, яку могутність? Кафедрального каноніка? Старости й управителя Вроцлава? Або, чим мене спокушає єпископ, стати намісником усього Шльонська? А якби я навіть і став єпископом, кардиналом і врешті-решт папою, що це за влада в теперішні часи? Навіть якщо вдасться покінчити з гуситами, приклад залишиться, ідею знищити не вдасться. Після гуситів прийдуть інші, потріскана споруда Рима вже ніколи не поверне собі структуру непорушного моноліту. Королі та принци падатимуть, мов ляльки, бо що ж це за влада, яку можна відібрати за допомогою порції отрути або десятьох дюймів клинка стилета? А зачаровані міццю грошей Фуггери? Вони побачать, як гроші стають менш вартими, ніж полова. Маги і чарівники? Вони смертні, дуже смертні. Longaevi? Вони вічні тільки за назвою, і вони проминуть разом зі своєю магічною силою…
Гуркотом прокотився далекий грім, викликавши у промові коротку паузу.