Правда, в одній пивниці, де збираються члени правих партій, кільком постійним відвідувачам спала блискуча думка — посилати через Рота своїм політичним противникам листи з непристойною лайкою, а самітним жінкам — з різними натяками. їм це здавалося надзвичайно дотепним. Генріх Кроль також вбачав у цих витівках прояв соковитого народного гумору. В пивниці, серед своїх однодумців, Генріх був зовсім іншою людиною, ніж з нами, там його вважали навіть дотепним.
Рот, звичайно, давно вже забув, у яких родинах були вбиті на війні. Він роздавав листівки будь-кому, і коли навіть за ним ішов хтось із патріотів-пиворізів і стежив, щоб образливі листи попадали за адресою, показуючи Ротові квартиру й потім ховаючись, однаково часом бували помилки, і Рот переплутав кілька листів. Так лист, адресований Лізі, потрапив до вікарія Бодендіка. В ньому їй пропонували прийти о першій годині ночі в кущі за церквою Богоматері за винагороду в десять мільйонів марок. Бодендік, мов індіанець, вистежив тих, що чекали на Лізу, і, несподівано з'явившись перед ними, двох зіштовхнув лобами, а третьому, який хотів накивати п'ятами, так дав у зад, що той аж підлетів угору й ледве втік. Лише після цього Бодендік. що був майстром домагатися від грішників швидкої сповіді, почав випитувати своїх полонених, частуючи їх добрячими ляпасами. Відчувши на собі його велетенську селянську лапу, ті не забарилися з відповіддю, а що обидва були католиками, Бодендік з'ясував їхні прізвища й наказав, щоб вони або завтра ж прийшли до нього сповідатися, або він заявить про все в поліцію. Ті, звичайно, вибрали сповідь. Бодендік дав їм ego te absolvo, але вчинив із ними так, як колись зі мною соборний пастор: на покуту звелів їм цілий тиждень нічого не пити, а потім знову прийти на сповідь. Оскільки ті боялися, що їх відлучать від церкви, то через тиждень прийшли до Бодендіка, а він безжально й суворо наказав їм щотижня сповідатися й перестати пити. Таким чином він зробив із них взірцевих, тверезих християн, хоч вони зубами скреготіли з люті.
Бодендік так ніколи й не дізнався, що третім був майор
Волькенштайн і що йому після вікарієвого стусана довелось пройти курс лікування простати, внаслідок чого він став іще войовничішим і кінець кінцем перейшов до нацистів.
Двері в будинку Кнопфа відчинені навстіж. Цокотять швацькі машинки. Вранці привезли сувій чорної матерії, і тепер мати з дочками шиють собі жалобні сукні. Фельдфебель іще не помер, проте лікар сказав, що це питання кількох годин, щонайбільше кількох днів. Стан у Кнопфа безнадійний. Репутації родини було б завдано великої шкоди, якби жінки зустріли його смерть у ясних сукнях, тому вони так поспішають. Тієї миті, коли Кнопф віддасть богові душу, дружина й дочки будуть при повній зброї: у чорних сукнях, густих чорних панчохах і навіть у чорних капелюшках, а пані Кнопф натягне ще й чорний серпанок. Вимоги міщанської пристойності буде задоволено.
Лиса Георгова голова, ніби головка сиру, пропливає повз саме підвіконня. З ним іде Плаксивий Оскар.
— Який курс долара? — питаю я, коли вони з'являються в конторі.
— Сьогодні о дванадцятій годині — рівно мільярд, — відповідає Георг. — Якщо хочете, можна відсвяткувати ювілей.
— Можна. А коли ми збанкрутуємо?
— Коли все розпродамо. Що ви питимете, пане Фуксе?
— Що є. Шкода, що у Верденбрюці немає російської горілки.
— Російської горілки? Ви були під час війни в Росії?
— Ще б пак! Навіть служив комендантом кладовища. Чудові були часи!
Ми вражено дивимося на Оскара.
— Чудові часи? — дивуюся я. — І це кажете ви, такий чутливий, що можете навіть плакати на вимогу?
— Так, чудові часи! — твердо каже Плаксивий Оскар і нюхає хлібну горілку, наче боїться, що ми хочемо його отруїти. — Тж скільки влізе, пий що хочеш, від фронту далеко— чого ще треба? А до смерті людина звикає, як до варазної хвороби.
Він церемонно куштує горілку. Ми трохи спантеличені глибиною його філософії.
— Є люди, що звикають до смерті, як до четвертого партнера у грі в скат, — зауважую я. — Як от грабар Ліберман. Для нього копати могилу — все одно що обкопувати дерева на цвинтарі. Але такий митець, як ви!
Оскар поблажливо усміхається.
— Ну, це зовсім не те! Ліберманові не вистачає справжнього метафізичного чуття до одвічної правди мудрих слів: "Умри і відродись".
Ми з Георгом збентежено перезираємося. Може, Плаксивий Оскар поет, із якого нічого не вийшло?
— І давно це у вас? — питаю я. — Оце "умри і відродись"?
— Та так собі. Принаймні підсвідомо вже давно. А хіба у вас, панове, немає такого чуття?
— У нас воно з'являється лише інколи, — відповідаю я. — Здебільшого перед тим, як сідаємо їсти.
— Якось нам оголосили, що приїде його величність, — мрійливо згадує Оскар. — Боже, який зчинився переполох! На щастя, поблизу було ще двоє кладовищ, і ми змогли в них дещо позичити.
— Що позичити? — питає Георг. — Надгробки? Чи квітки?
— Та з квітками й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.
— Трупів?
— Авжеж, трупів! Певна річ, не самих трупів, а того, чим вони колись були. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів також, а от із вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав ситу гуску на додачу — такою ганьбою здавалося моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.
Георг затуляє обличчя рукою.
— Мені навіть тепер страшно подумати, що то була б за ганьба.
Оскар киває головою і запалює тонку сигару.
— Усе це ще дрібниці у порівнянні зі становищем коменданта третього кладовища, — неквапливо веде він далі.— Там узагалі не було нічого путнього. Лейтенантів, звичайно, безліч, але хоч би один майор! Комендант був у розпачі. Я ж мав багатий вибір і врешті поміняв одного з майорів, отриманих за підполковника, на двох капітанів і одного кадрового фельдфебеля, звичайно, більше з люб'язності. Капітанів я мав і своїх досить, лише кадрові фельдфебелі траплялися рідко. Ви ж знаєте, ці свині завжди тримаються якнайдалі від передової і майже ніколи не йдуть під кулі, тому вони й ставляться до солдатів, як шкуродери… Отже, я взяв собі цих трьох, щоб зробити ласку своєму колезі, до того ж мені було приємно мати кадрового бовдура, який уже не міг горлати на своїх підлеглих.
— А генерала у вас не було? — питаю я.
Оскар махає рукою.
— Де там! Убитий генерал — така сама дивина, як… — він шукає порівняння. — Ви збираєте жуків?
— Ні,— відповідаємо ми з Георгом в один голос.
— Шкода, — зауважує Оскар. — То от, це така сама дивина, як величезний жук-рогач, Іисапив сегуиэ, або, якщо ви збираєте метеликів, — як мертва голова. Якби вбивали генералів, то хіба війни були б? Навіть мій полковник, і той не буй убитий на фронті, а помер від крововиливу. Але цей полковник… — Плаксивий Оскар раптом усміхається. Ця усмішка справляє дивне враження: річ у тому, що від частого плачу його обличчя геть укрилося зморшками і стало як у лягавого собаки, навіть таке саме сумовито-врочисте. — Бачите, третьому комендантові, звичайно, треба було мати ще й штабного офіцера. Він пропонував мені за нього що завгодно. Та в мене був повний комплект, я навіть мав кадрового бовдура, якому дав чудову могилу, на видному місці. Кінець кінцем я погодився на обмін — за тридцять шість пляшок чудової російської горілки. Правда, довелося віддати за них полковника, а не підполковника. Але ж тридцять шість пляшок! Тому, панове, я й досі більше люблю російську горілку. Але тут її, звичайно, ніде не роздобудеш.
Замість неї Оскар погоджується випити ще чарку хлібної горілки.
— Навіщо ви стільки вовтузилися з тими трупами? — питає Георг. — Це ж треба було їх усіх викопувати та переносити. Поставили б краще кілька хрестів з вигаданими прізвищами та званнями, і годі! Так ви могли б похвалитися навіть генерал-лейтенантом.
Оскар шокований.
— Що ви, пане Кролю! — каже він з лагідним докором. — Це ж була б підробка. А може, навіть наруга над мертвими…
— Наруга була б лише тоді, якби ви з мертвого майора зробили, скажімо, капітана, — зауважую я. — А коли б ви на якийсь там день підвищили солдата до генерала, нічого страшного не було б.
— Або поставили б хрести на порожніх могилах, — додає Георг. — Тоді про наругу не могло б бути й мови.
— Однаково це була б підробка, і її могли б виявити, — заперечує Оскар. — Скажімо, ляпнули б щось грабарі. Що тоді? Та й до ^того ж — підроблений генерал? — Він аж здригається. — Його величність, безперечно, знав усіх своїх генералів.
Ми не уточнюємо цього питання. Оскар також.
— І знаєте, що було найсмішніше? — питає він.
Ми мовчимо. Його запитання явно риторичне й не потребує відповіді.
— За день до відвідин стало відомо, що його величність узагалі не приїде. А ми посадили ціле море примул і нарцисів.
— А покійників ви повернули назад один одному? — питає Георг.
— Це була б надто велика морока. Та й у паперах уже все було поміняне. І родичам послали повідомлення про те, що покійників перенесено. Таке траплялося часто. Попаде кладовище в зону вогню, і починай усе спочатку. Лише комендант, що виміняв за горілку полковника, не тямився з люті. Він навіть пробував удертися до мене зі своїм шофером, щоб забрати назад ящики з горілкою. Але я їх добре сховав. У порожній могилі.— Оскар позіхає.— Так, гарні були часи! Я тоді мав під рукою кілька тисяч могил. А сьогодні,— він витягає з кишені папірець, — два надгробки з мармуровими плитами, і це, на жаль, усе, пане Кролю.
Смеркає. Я йду парком божевільні. Ізабелла сьогодні вперше після довгої перерви слухала відправу. Я шукаю її, але ніяк не можу знайти. Натомість зустрічаю Бодендіка. Від нього пахне ладаном і тютюном.
— Ви хто сьогодні? — питав він. — Атеїст, буддист, скептик чи, може, вже стоїте на шляху до бога?
— Кожен завжди стоїть на шляху до бога, — відповідаю я. Мені набридли ці словесні сутички. — Все залежить від того, як його розуміти.
— Браво, — каже Бодендік. — Між іншим, вас шукає Верніке.