— Можливо, третя.
— Третю групу можна відвідувати від третьої до п'ятої години. — Сестра ще й досі шукала. — Як ви сказали прізвище?
— Штайнер, Марія Штайнер. — У Штайнера раптом пересохло в горлі. Він уп'явся очима в гарненьку, як лялька, сестру, ніби чекаючи смертного вироку. Він уже гадав, що зараз вона скаже: померла.
— Марія Штайнер, — сказала сестра, — друга група. Палата п'ятсот п'ять, на шостому поверсі. Години відвідин від третьої до шостої.
— П'ятсот п'ята. Велике спасибі, сестро.
— Будь ласка, пане.
Штайнер усе ще стояв біля віконця. Сестра взяла слухавку телефону, який щойно задзвонив.
— У вас є ще запитання, пане?
— Вона ще жива?
Сестра поклала слухавку на стіл. З неї чулося тихе кумкання, наче то був не телефон, а якась тварина.
— Звичайно, пане, — сказала сестра, зиркнувши в книгу. — Інакше була б відповідна позначка біля її прізвища. Про вибуття у нас доповідають акуратно.
— Спасибі.
Штайнер змусив себе не просити дозволу піти нагору одразу ж. Боявся, що поцікавляться чому, а він мусив не привертати до себе уваги. Тому вийшов на вулицю.
Без мети бродив містом, описуючи великі кола, і щоразу проходив повз лікарню. "Вона жива, — не виходило з голови, — Боже мій, вона жива!"
Потім несподівано Штайнера охопив страх, що на вулиці його можуть упізнати, і він знайшов якесь відлюдне кафе, аби там згаяти час. Замовив собі сніданок, але не міг проковтнути й шматочка.
Офіціант косо дивився на нього, а далі спитав:
— Що — не подобається?
— Та ні, смачно. Але ви принесіть мені кіршу.
Силуючи себе, він поснідав. Потім замовив газету й сигарети. Він удавав, ніби читає, і хотів читати — але ніщо не проникало крізь мур його чола. Він сидів у напівтемному кафе, де тхнуло кухнею та духом розлитого дешевого пива, і переживав найжахливіші години свого життя. Йому уявлялося, ніби зараз, у цю хвилину, Марія помирає, у вухах лунав її голос — вона кликала його, перед очима стояло її обличчя, залите передсмертним потом і сльозами, і він сидів на стільці, немов налитий свинцем, тремтячими руками тримаючи газету перед очима і міцно зціпивши зуби, щоб не застогнати, не підхопитись і не побігти геть. Стрілка годинника повзла повільно, то була рука долі, що завершувала його життя і душила його своєю повільністю.
Зрештою він поклав газету й підвівся. Офіціант стояв, прихилившись до стійки, і копирсав у зубах. Побачивши, що гість підвівся, він підійшов ближче і спитав:
— Хочете розплатитися?
— Ні, — відповів Штайнер, — принесіть іще чарку кіршу.
— Зараз. — Офіціант наповнив чарку.
— Випийте й ви зі мною.
— Не відмовлюсь. — Офіціант наповнив і собі чарку, узяв її двома пальцями й підняв перед Штайнером: — На здоров'я!
— Так, на здоров'я… — відповів Штайнер.
Вони випили й поставили чарки.
— Ви граєте в більярд? — спитав Штайнер.
Офіціант позирнув на стіл посеред кафе з брудно-зеленим, стертим сукном.
— Трохи.
— То, може, зганяємо партію?
— А чому б і ні? Ви добре граєте?
— Давно вже не грав. Можна було б спершу зіграти пробну партію, якщо ви не проти.
— Домовились.
Вони натерли крейдою киї і загнали в лузи по кілька куль. Потім почали справжню партію і Штайнер виграв.
— Ви граєте краще за мене, — зауважив офіціант. — Ви повинні дати мені десять очок фори.
— Гаразд.
"Якщо я виграю цю партію, — снувалась думка в голові Штайнера, — тоді все буде гаразд, може, вона ще й видужає…"
Він грав уважно й виграв партію.
— Тепер даю вам фори двадцять очок, — сказав він.
Ті двадцять очок означали для нього життя, здоров'я Марі та втечу разом із нею; ті білі кулі та їхнє цокання звучали для нього, немов брязкіт ключів долі. Виграти було важко. Офіціанту щастило, і він без перерви, одним заходом загнав стільки куль, що йому до партії вже лишалось тільки два очка; останню кулю він послав неточно — вона пішла на сантиметр убік. Штайнер узяв свій кий і почав грати. Від напруження у нього мерехтіло в очах, він мусив кілька разів робити паузи, але без промаху дійшов до кінця.
— Здорово грали, — похвально відзначив офіціант.
Штайнер вдячно кивнув йому й поглянув на годинник. Минула вже третя година. Він мерщій розплатився й пішов.
* * *
Він підіймався вкритими лінолеумом сходами нагору й уже нічого не відчував, крім незнаної досі, незвичайно високої, шаленої вібрації в усьому тілі. Потім довгий коридор із численними, неначе хвилі, поворотами, і раптом перед очима постали крейдяно-білі двері: п'ятсот п'ять.
Штайнер постукав. Ніхто не відповів. Постукав ще раз. Його шлунок спазматично піднявся вгору від незмірного страху, що зараз станеться щось жахливе. Він одчинив двері.
Невеличка палата, осяяна надвечірнім сонцем, здавалася острівцем миру і спокою з якогось іншого світу. Дзвінкий час, нестримно линучи вперед, ніби втратив уже свою владу над непорушною і мовчазною постаттю, що лежала на вузенькому ліжку і байдуже дивилась на Штайнера. Він трохи заточився, і капелюх випав йому з руки. Хотів нахилитись, підняти його, але зненацька в спині щось ніби зламалось, і він, немов від удару, не тямлячи себе, упав навколішки перед ліжком і мовчки залився сльозами.
Уже байдужі до всього очі жінки довго дивились на нього, і лише поступово в них відбилось хвилювання. Здригнулось чоло й ворухнулись уста. Потім в очах спалахнуло щось схоже на страх. Рука, що досі непорушно лежала на ковдрі, в'яло звелася, наче хотіла торкнутися того, що бачили очі, й упевнитися, що це не сон.
— Це я, Маріє, — мовив Штайнер.
Жінка спробувала підвести голову. Її очі допитливо ковзали по його обличчю, що низько схилилось над нею.
— Не хвилюйся, Маріє, це я, — знову сказав Штайнер. — Я прийшов до тебе.
— Йозефе… — прошепотіла жінка.
Штайнер мимоволі схилив голову. Сльози застелили йому очі. Він прикусив губу й проковтнув клубок у горлі.
— Я, Маріє. Я повернувся до тебе.
— А як спіймають?.. — прошепотіла жінка.
— Не спіймають. Нічого в них не вийде. Я можу лишитись тут. Я лишуся з тобою.
— Візьмися за мене рукою, Йозефе, я хочу відчути, що ти тут. Бачу я тебе часто…
Він узяв обома руками її легеньку руку з синіми жилками й поцілував. Потім схилився й припав устами до її безживних, стомлених уст. Коли він знову підвів голову, її очі були повні сліз. Вона легенько струснула головою, і краплі дощем покотилися вниз.
— Я знала, що ти не можеш прийти. Але завжди тебе ждала…
— Тепер я лишуся з тобою.
Вона зробила слабкий рух рукою, наче хотіла відіпхнути його від себе.
— Тобі ж не можна лишатися тут! Ти повинен тікати звідси. Адже ти не знаєш, що тут було. Ти повинен зараз же йти звідси. Іди, Йозефе…
— Ні, мені не загрожує ніщо.
— Загрожує, я краще знаю. Я тебе побачила, а тепер іди! Мені вже недовго лишилось. Тепер я справлюся й сама…
— Я так усе влаштував, що можу лишитись тут, Маріє. Скоро буде амністія; мене теж помилують.
Вона недовірливо глянула йому в очі.
— Правда, Маріє, — переконував він, — можу присягнутися. Звичайно, ніхто не повинен знати, що я тут, але нема нічого страшного, коли б і дізнались.
— Я не скажу нікому, Йозефе. Я ніколи нічого не говорила про тебе.
— Я знаю, люба. — Гаряча хвиля вдарила йому в голову. — Ти не взяла зі мною розлуку?
— Ні. Як я могла?! Не гнівайся на мене за це.
— Я думав лише про тебе: щоб тобі легше було тут.
— Мені тут не було важко. Люди підтримували мене. І з цією палатою допомогли. Краще лежати самій. Так я частіше бачу тебе.
Штайнер жадібно дивився на дружину. Лице поменшало, наче стануло, вилиці випнулись, шкіра восково-бліда, під очима синці. Шия тонка, тендітна, ключиці випинаються над запалими грудьми. Навіть очі взялися поволокою, а уста зовсім безбарвні. Тільки волосся іскристо пломеніло, воно здавалося ще густішим і пишнішим, наче вся втрачена сила зібралася в ньому, тріумфуючи над згаслим тілом. Воно велично здіймалося в променях надвечірнього сонця, немов ореол із полум'я й золота, немов кричущий протест проти безсилля маленького тіла під простиралом, — протест, на який те ослабле тіло навряд чи й було вже здатне.
Розчинилися двері, й до палати ввійшла сестра. Штайнер підвівся. Сестра принесла склянку з молочно-білою рідиною і поставила її на столик.
— У вас гість? — мовила вона, оглядаючи Штайнера меткими блакитними очима.
Хвора підвела голову й прошепотіла:
— З Бреславля…
— Так здалеку? Приємно. Хоч трохи розважитесь.
Сестра дістала термометр, а тим часом її погляд знову шугнув по обличчю Штайнера.
— У неї температура?— поцікавився Штайнер.
— Та ні, — люб'язно відповіла сестра. — Уже багато днів як не було.
Вона поставила термометр і вийшла. Штайнер присунув до ліжка стілець і сів ближче, лицем до Марії, взявши її руки в свої.
— Ти рада, що я тут? — спитав він, розуміючи всю безглуздість свого питання.
— У цьому вся моя радість, — мовила Марія, не усміхнувшись.
Вони мовчки дивились одне на одного. Їм лишалось так мало чого
сказати, бо так багато було в тому, що вони вкупі. Вони дивились одне одному в очі, і все інше для них не існувало. Вони поринули одне в одного. Нарешті вони повернулись до самих себе. Життя вже більше не мало для них ні завтра, ані вчора: лишалось тільки сьогодні. То були спокій, тиша й вічний мир.
Сестра зайшла ще раз і зробила відмітку на кривій температури; та вони її майже не помічали. Дивились одне на одного. Пасмо сонячного проміння поволі ковзнуло далі, нерішуче сповзло з полум'яного волосся і, наче прозора кішка, лягло поряд на подушку; потім неохоче посунулось далі, неквапно повзучи нагору по стіні. Штайнер і Марія все ще дивились одне на одного. Помалу вступили сутінки на сіро-блакитних лапках і наповнили палату. А вони дивились, не відриваючись, одне на одного, аж поки тіні виступили з кутків палати і своїми крилами запнули бліде обличчя, незабутнє обличчя.
Несподівано двері відчинились, і разом із потоком світла ввійшов лікар, а за ним сестра.
— Вам час уже йти, — мовила сестра.
— Гаразд, — відповів Штайнер, підвівся й нахилився над ліжком. — Завтра я знову прийду, Маріє.
Вона лежала, наче дитина, стомлена грою, віддавшись мріям у напівсні.
— Так… — мовила вона, і він не міг збагнути, відповіла вона йому чи своїм сновидінням. — Так, приходь.
У коридорі Штайнер дочекався лікаря й спитав, скільки це ще триватиме.