Провідник спитав про квитки. Я віддав їх йому.
— Квиток у спальний вагон для дами? — запитав він.
Я кивнув.
— Тоді вам доведеться перейти до спального вагона, — звернувся він до Пат. — Для інших вагонів цей квиток недійсний.
— Добре.
— А собаку треба здати в багажний вагон, — пояснив він: — Собаче купе в багажному вагоні.
— Ясно, — сказав я. — Де ж тут спальний вагон?
— Третій праворуч. А багажний — перший спереду.
Кондуктор пішов далі. У нього на грудях висів маленький ліхтарик. Це мало, такий вигляд, ніби він ішов штольнями копальні.
— Ну, то будемо перебиратися. Пат, — сказав я. — А Біллі я вже якось непомітно пронесу до тебе. Чого йому там нудитись у тому багажному вагоні.
Для себе я не брав місця в спальному вагоні. Мені нічого не значило переночувати десь у куточку в купе. Та й дешевше обходилось так.
Юпп ще раніше заніс речі Пат до спального вагона. Її купе було маленьке, затишне, стіни облицьовані червоним деревом. У Пат було нижнє місце. Я спитав провідника, чи зайняте верхнє.
— Так, — відповів він, — у Франкфурті має сісти пасажир.
— А коли ми будемо у Франкфурті?
— О пів на третю.
Я дав йому на чай, і він пішов собі в своє купе.
— Через півгодини я повернуся до тебе з собакою, — запевнив я Пат.
— Але ж це неможливо; провідник же у вагоні...
— Та вже якось вийде. Тільки не замикай дверей. Я пішов назад повз провідника так, щоб він мене побачив. На ближчій станції вийшов з собачкою на перон і пішов мимо спального вагона далі. Там почекав, поки провідник вийде з вагона побалакати з начальником поїзда. Потім знову зайшов у поїзд, пробрався через тамбур до спального вагона і зайшов до дівчини так, що мене ніхто й не побачив. Вона вже була в білому пухнастому халаті і мала чудовий вигляд. Її очі сяяли.
— Я вже знову молодець, Роббі, — сказала вона.
— Це добре. Але чи не хочеться тобі лягти в постіль? Тут така тіснота. Я б тоді сів біля тебе.
— Так, але... — вона нерішуче показала на верхню полицю. — А коли раптом у дверях з'явиться патронеса спілки спасіння пропащих дівчат...
— До Франкфурта ще далеко, — сказав я. — А я вже буду насторожі. Спати не буду.
Перед самим Франкфуртом я перейшов до свого купе.
Сів у куточку біля вікна, намагаючись заснути. Але у Франкфурті до мене підсів якийсь чоловік з вусами тюленя, тут-таки розкрив чемодан і почав їсти. Він їв так апетитно, що годі було заснути. Трапеза тривала мало не з годину. Потім той тюлень витер вуса, розтягся на полиці і затіяв такий концерт, якого я зроду не чув. Він не просто хропів; він, завиваючи, зітхав, поривчасто стогнав і час від часу подовгу булькав. Концерт був такий розмаїтий, що мені так і не вдалося систематизувати всі його колінця. На моє щастя, чоловік о пів на шосту зійшов з поїзда.
Коли я прокинувся, надворі все було біле. Йшов лапастий сніг, і в купе стояло якесь дивне, ніби несправжнє, півсвітло. Ми вже їхали в горах. Було біля дев'яти годин. Потягнувшись, я пішов поголитися й умитись. Коли повернувся, Пат уже стояла в моєму купе. Вигляд у неї був свіжий.
— Ти добре виспалась? — спитав я.
Вона кивнула.
— А яка там у тебе в купе стара спіритуалістка?
— Юна й гарненька, її звуть Гельга Гутман, і їде вона в той самий санаторій, що і я.
— Правда?
— Правда, Роббі. Але ти погано спав, це видно по тобі. Ти повинен поснідати як слід.
— Каву, — сказав я. — Каву з вишневою наливкою.
Ми пішли у вагон-ресторан. У мене раптом підвищився настрій. Все здавалося вже не таким страшним, як учора ввечері.
Гельга Гутман уже сиділа там. Це була струнка і жвава дівчина південного типу.
— Дивно, — зауважив я, — що отак люди зустрічаються по дорозі в той самий санаторій.
— Зовсім нічого дивного, — відповіла вона.
Я запитально глянув на неї. Вона засміялась.
— Адже в цю пору туди знову злітаються всі перелітні пташки. Он там, — вона показала в куток вагон-ресторана, — уся компанія за тим столом теж їде туди.
— Звідки вам це відомо? — спитав я.
— Я знаю їх усіх ще з минулого року. Там же, в горах, усі знають один одного.
Підійшов кельнер, приніс каву.
— Принесіть мені ще й бокал вишнівки, — попросив я. Мені захотілося випити. Нараз все здалося таким простим. Там сиділи люди, які їхали в санаторій, навіть удруге вже, і це їм здавалося чимсь не більшим, ніж прогулянка в поїзді. Просто нерозумно було так боятися цього. Пат повернеться, як поверталися вже раз усі ці люди. Я не думав про те, що тепер ті люди мусили знову їхати туди — мені було досить знати, що люди поверталися звідти і знову попереду був цілий рік життя. А за рік багато чого могло статися. Наше минуле навчило нас не забігати думками далеко наперед.
Прибули на місце ми надвечір. Було ясно, сонце золотило засніжені простори, а небо було таке голубе, якого ми вже багато тижнів не бачили. На вокзалі чекала юрба людей. Вони вигукували привітання і махали руками, а прибулі відповідали їм тим же. Гельгу Гутман зустріла якась білява реготуха і двоє чоловіків у світлих штанях "гольф". Вона сама була така збуджена і така вертка, ніби після довгої розлуки повернулася додому.
— До побачення! Там, на горі, зустрінемось! — гукнула вона до нас, сідаючи з своїми друзями в сани.
Люди швидко розсипалися, хто куди, і ми через кілька хвилин уже стояли самісінькі на пероні. Підійшов носильник.
— Який готель? —запитав він.
— Санаторій "Вальдфріден", — відповів я.
Він кивнув головою й покликав візника. Удвох вони поклали наші чемодани на світлоблакитні сани, запряжені парою білих коней. Голови коней були оздоблені строкатими султанами, перламутрові хмаринки пари здіймалися над їхніми храпами.
Ми сіли в сани.
— Хочете на канатну дорогу, чи поїдемо саньми нагору? — запитав візник.
— А далеко, якщо на санках?
— Півгодини їзди.
— Тоді на санках.
Візник цмокнув, і ми рушили. Дорога виходила за село, а потім зигзагами піднімалася вгору. Санаторій містився на висоті над селом. Це була витягнута біла будівля з довгими рядами вікон. Перед кожним вікном було по балкону. На даху під слабим вітром коливався прапор. Я сподівався побачити щось на взірець лікарні, але санаторій скидався, принаймні на першому поверсі, більше на готель. У вестибюлі палав камін, стояли невеличкі столики з чайним посудом на них.
Ми звернулися до канцелярії. Служник вніс наші речі, і якась літня дама заявила нам, що для Пат приготована палата № 79. Я спитав, чи можу я теж мати кімнату на кілька днів. Вона похитала головою:
— В санаторії — ні. Але у флігелі цілком можливо.
— А де флігель?
— Поруч.
— Гаразд, — погодився я, — тоді давайте мені кімнату там і звеліть віднести туди мій багаж.
Ми піднялися в безшумному ліфті на третій поверх. Нагорі, правда, більше було схоже на лікарню. Хоча й досить комфортабельну, але все ж лікарню. Білі коридори, білі двері, всюди все блищало склом, нікелем і чистотою. Нас зустріла старша сестра.
— Фройляйн Гольман?
— Так, — сказала Пат, — палата № 79, адже так?
Старша сестра кивнула, пішла попереду й відчинила двері.
— Оце ваша палата.
То була світла, середнього розміру кімната; в широке вікно світило вечірнє сонце. На столі стояв букет жовтих і червоних айстр, а за вікном розляглися осяяні сонцем засніжені простори, що, ніби велика, м'яка ковдра, обгортали село.
— Подобається тобі? — спитав я Пат.
Вона якусь мить дивилася на мене.
— Так... — сказала потім.
Служник приніс чемодани.
— Коли мені на огляд? — запитала Пат сестру.
— Завтра після сніданку. Вам краще сьогодні раніше лягти спати, щоб ви відпочили, як слід.
Пат скинула пальто і поклала на біле ліжко, над яким уже була прикріплена нова дошка для запису температури.
— А телефону тут, у кімнаті, нема? — спитав я.
— Ось тут є розетка, — сказала сестра. — Можна встановити апарат.
— Я повинна ще що-небудь?.. — спитала Пат.
Сестра хитнула головою:
— Сьогодні нічого. Лише завтра після огляду все буде призначено. Лікар прийме вас о десятій годині. Я зайду за вами.
— Дякую, сестрице, — сказала Пат.
Сестра вийшла. Служник ще чекав біля дверей. Я дав йому на чай, і він теж пішов. В палаті стало незвичайно тихо. Пат стала біля вікна й дивилася вдалину. На фоні яскравого світла знадвору її голова вимальовувалась темним силуетом.
— Ти стомилась? — запитав я.
Вона обернулась:
— Ні.
— А з вигляду наче так, — сказав я.
— Це в мене втома іншого характеру, Роббі. Але на це у мене ще досить часу.
— Хочеш переодягнутися? — спитав я. — Чи, може, давай спершу на годинку спустимося вниз? Гадаю, краще нам спершу сходити вниз.
— Так, — погодилась вона, — це буде краще.
Ми з'їхали безшумним ліфтом униз і сіли за один з маленьких столиків у вестибюлі. Невдовзі туди прийшла Гельга Гутман із своїми друзями. Вони підсіли до нас. Гельга Гутман була збуджена і ніби занадто весела, але я був радий її присутності і тому, що Пат уже мала кілька знайомих. Адже завжди особливо важко пережити перший день.
XXII
Через тиждень я повернувся додому. Прямо з вокзалу пішов до майстерні. Коли підходив до двору, був уже вечір. У місті все ще йшов дощ, і мені здавалося, ніби відтоді, як ми виїхали з Пат, минув цілий рік.
Кестер і Ленц сиділи в бюро.
— Ти прибув саме вчас, — зустрів мене Готфрід.
— А що тут сталося? — спитав я.
— Дай йому спершу поріг переступити, — сказав Кестер.
Я підсів до них.
— Як там Пат? — запитав Отто.
— Добре. Наскільки це можливо в її стані. Але скажіть мені, нарешті, що тут сталося?
Йшлося про розбитий лімузин. Ми відремонтували його і два тижні тому здали. А вчора оце Кестер ходив, щоб одержати за нього гроші. Але тим часом власник машини збанкрутував, і його автомобіль разом з іншим майном мав піти на торг.
— Це ще не страшно, — сказав я. — Ми ж матимемо справу лише з страховою компанією.
— Та й ми так думали, — сухо пояснив Ленц. — Але, як виявилося, машина не застрахована.
— Прокляття! Це правда, Отто?
Кестер кивнув головою:
— Сам лише сьогодні про це довідався.
— А ми возилися з тим чудаком, як сестри милосердя, та ще й ув'язалися в бійку заради того мотлоху, — бурчав Ленц. — І все для того, щоб повиснути в повітрі з чотирма тисячами марок.
— Хто ж міг таке передбачити! — сказав я.
Ленц засміявся:
— Надто вже недоумкувате вийшло це в нас!
— Що ж ми тепер будемо робити, Отто? — запитав я.
— Я заявив наші претензії судовому виконавцеві.