Старому Келкінсові мало серце не розірвалося, коли вій побачив, як я розходилася в садку. А гляньте на цей самий садок тепер! Ось тут, де тепер будиночок, стояла жалюгідна халупа. Спершу мені довелося не займати її, але я одразу знесла старий корівник, саж, курник, геть усе розчистила. Сусіди тільки головами хитали, що самотня вдова таким марнотратством пробує вибитись зі скрути. Але це ще не все. Вони просто заніміли, коли почули, що я заплатила по двадцять доларів за трьох породистих честерських поросят, ще зовсім молоденьких. Потім усіх простих курей спродала, а натомість придбала білих леггорнів. Дві захлялі корови, що припали мені гуртом з усією садибою, пішли до різника по тридцять доларів за голову, а за дві чистокровні джерсейські телички я заплатила дві з половиною сотні — і вигадала на цьому грубі гроші, тоді як Келкінс та інші фермери цупко трималися своїх недоростків, що їх навіть годувати не виплачується.
Біллі схвально кивнув головою.
— Пам'ятаєш, що я казав тобі про коней, — знову нагадав він Сексон, і, підохочений увагою господині, з ділового погляду дуже докладно розповів про коней.
Коли Біллі вийшов надвір попалити, місіс Мортімер перевела розмову на шлюбне життя Сексон і навіть не змигнула, почувши про Білову схильність до боксерства та до розправ зі штрейкбрехерами.
— Симпатичний молодик, та ще й порядний, — сказала вона Сексон. — Це з обличчя знати. А як кохає вас і пишається вами! Ви й не уявляєте, як мені приємно було бачити, коли він дивився на вас, особливо коли ви говорите. Він поважає вашу думку, бо інакше був би не подався з вами в мандри — адже це тільки ваш власний задум. — Місіс Мортімер зітхнула. — Ви дуже щасливі, дитино моя, дуже щасливі. Ви ще не знаєте, що таке чоловічий розум. Ось постривайте, хай-но він запалиться вашою ідеєю! Ви просто вразитесь, коли побачите, як він заходиться! Ви ледве за ним встигатимете. А поки що перед повинні ви вести. Пам'ятайте, що ваш чоловік — дитя міста. То буде нелегко — відзвичаїти його від того єдиного способу життя, що він знає.
— О, та місто йому теж спротивіло… — почала Сексон.
— Але не в такій мірі, як вам. Кохання — ще не все в житті чоловіка, як то є в жінки. Вам місто завдало більше горя. Це ж ви втратили свою маленьку дитину. Проти вашої втрати, проти ваших душевних мук — його біль був мимобіжний. Хіба ж міг він відчувати такий органічний зв'язок з дитиною, як ви?
Місіс Мортімер обернулася до Біллі, що з'явився на порозі.
— Ну що ж, спіймали ви вже неслухняну думку, що не давала вам спокою?
— Та ніби намацав, — відповів він. Місіс Мортімер жестом запросила його сісти в крісло. — Справа в тому, що…
— Стривайте, одну хвилинку, — перервала його вона. — Це крісло гарне, велике й міцне — так само, як і ви, принаймні здоровий і дужий, а ваша жіночка дуже втомлена… Ні, ні, сидіть, будь ласка, якраз вашої сили вона й потребує. Так, я вас прошу, пригорніть її.
І місіс Мортімер посадовила Сексон йому на коліна.
— Ну а тепер, добродію, — ні, двійко вас просто як намальовані! — тепер кажіть, що ви маєте проти мого способу заробляти на прожиття.
— Ні, проти вашого способу я нічого не маю, — хутко відказав Біллі,— Ваш спосіб собі правильний, навіть чудовий. Бачте, я тільки хочу сказати, що для нас він непридатний. Ми б так не здолали. У вас і знайомі заможні, вони знали, що ви були бібліотекаркою, а чоловік ваш професорував. Та й ви мали… — Тут він на хвильку затнувся, не певний, як його б точніше висловити свою думку, ще не зовсім ясну йому самому. — Одне слово, у вас були ті засоби, яких у нас нема й не може бути. Ви маєте освіту і… не знаю, як сказати… ну, знаєте, як вестись у товаристві, як свій інтерес провадити… А нам усе те невідомо.
— Але ж, юначе, ви можете навчитися, чого треба, — наполягала місіс Мортімер.
Біллі похитав головою.
— Ні, ви не цілком добираєте, що я хочу сказати. Ну, ось так. Припустім, що не ви, а я їду з варенням та джемом до того шикарного ресторану розмовляти із їхнім старшим. Там я виявився б не на місці. Навіть гірше — я б це сам відчув. І одразу завівся б, став би шукати приключки на свою голову, а це — кепський початок для торгівлі. І потім я б подумав, що він бере мене за якогось лобуряку — бо чого б таки здоровому чоловікові торгувати варенням!
І що сталося б з того всього? Я б тільки й ждав нагоди розкрутитись. Я б подумав, що він бере мене за нахабу, і не забарився б сказати йому, що він сам нахаба, — ну, й завелося б. Добираєте тепер? Така вже в мене вдача: так чи сяк, а варення я б не спродав.
— Це все цілком слушно, — жваво промовила місіс Мортімер. — Але ось же й ваша жіночка. Гляньте на неї — та вона справить враження на кожного підприємця! Хай-но вона тільки заговорить з ним.
Біллі настовбурчився, і в очах його спалахнув небезпечний вогник.
— Ну, чим я знову завинила? — засміялася господиня.
— Я ще не збираюся торгувати виглядом своєї жінки, — шорстко пробурмотів Біллі.
— І маєте рацію. Шкода тільки, що ви обоє відстали від життя років на п'ятдесят. Ви — стародавні американці. Як ви зросли отакі в самій тисняві сучасності — незрозуміле чудо! Ви — просто Ріп Ван Вінкль{35}. Хіба хто чував у наш звироднілий час, щоб молоде подружжя з великого міста взяло свої речі на плечі й вирушило у безвість шукати землі? Та у вас же дух давніх аргонавтів. Та ви, їй-богу, з тієї породи людей, що запрягали своїх волів і бралися на захід, до країв, де заходить сонце. Закладаюся, що такі були ваші батьки й матері чи діди й баби!
Очі Сексон заблищали, а Білові знов стали привітні. Вони обоє кивнули головами.
— Я теж із цієї давньої породи, — гордо провадила місіс
Мортімер. — Моя бабка брала участь у партії Донера і чудом уціліла. Мій дід, Джейсон Вітні, проплив навколо мису Горн і приєднався до повстанців Ведмежого Стягу в Сономі. Він був у Монтері, коли Джон Маршал відкрив золото біля Сатерового млина. В Сан-Франціско одну вулицю названо його йменням.
— Я знаю, це Вітні-стріт, — докинув Біллі.— Близько від Рашн-Гілу. Мати Сексон теж пройшла через прерії.
— А Біллиних діда й бабу забили індіяни, — додала Сексон. — Батько його був тоді зовсім малюком і прожив якийсь час в індіян, поки його визволили білі. Бій навіть не знав свого імені, і його взяв у прийми містер Робертс.
— Ну, то ми з вами трохи не родичі, мої любі дітки! — втішилася місіс Мортімер. — О, цей подих минулого, на жаль, зовсім забуто за наших летючих днів! Мені це все особливо миле, бо я колись складала бібліотечний каталог і прочитала всю літературу, що стосується тих часів. А ви, — вона показала на Біллі,— або, вірніше, ваш батько, історична особа. Я читала про нього. Про все те написано в Банкрофтовій "Історії"{36}. То було індіянське плем'я модоків. Валка білих складалася з вісімнадцятьох фургонів. І з усієї валки живий лишився тільки ваш батько, — він був ще немовлям і нічого не розумів, що сталося. Потім його всиновив начальник загону білих.
— Саме так, — підтвердив Біллі.— То були модоки. Валка, мабуть, простувала до Орегону. Всіх білих було перебито. То, може, ви знаєте й про мати Сексон? Вона в ті часи складала вірші.
— І що-небудь з них було надруковано?
— Так, — відповіла Сексон. — У старих газетах Сан-Хозе.
— Можливо, ви знаєте щось напам'ять?
— Знаю. Один вірш починався так:
Немов еолової арфи ніжні струни,
Співає муза у твоїх піснях;
Рівнин каліфорнійських пишні вруна
Луною рознесуть їх по світах.
— Щось ніби знайоме, — впала в задуму місіс Мортімер.
— А ось початок іншого:
Втекла від юрби я, від сміху й розмови,
До гаю, до статуй, де листя співало…
Ось так і далі. Я тут не розумію. Цього вірша присвячено моему батькові…
— Це любовний вірш! — перервала її місіс Мортімер. — Пригадую, пригадую. Стривайте… Та-та-та, та-та-та, та-та-та, та-та-та…
А бризки фонтана, немов аметисти,
Тремтять їй на грудях, на білих руках,
Течуть до басейну, як срібло струмисте…
Мені дуже врізались у пам'ять ці зерна аметистів, але ось прізвища вашої матері не пригадаю.
— Її звали Дезі…— почала Сексон.
— Ні, Деєл, — раптом пригадавши, поправила її місіс Мортімер.
— Але ж ніхто її так не називав!
— Проте вона так підписувалася. А як далі?
— Дезі Вілі Браун.
Місіс Мортімер підійшла до книжкових полиць і витягла велику книжку в твердій палітурці.
— Це збірник "Сторінки минувшини", — пояснила вона. — Тут зібрано, між іншим, усі найкращі вірші з тогочасних газет. — Вона перебігла поглядом зміст. — Атож, я мала рацію. Деєл. Вілі Браун. Ось аж десять поезій: "Вікінгові мандри", "По золото", "Вірність", "Кабальєро", "Могили Літл-Медоу"…
— Ми відбивалися там від індіян, — перебила її збуджено Сексон. — А моя мама, що була тоді маленьке дівча, вийшла з табору й принесла води для поранених. І індіяни не стріляли в неї. Всі казали, що це чисте чудо. — Сексон схопилася з Бідових колін, простягаючи руки до книжки. — Дайте, дайте мені глянути на них! Я їх зовсім не знаю! Вони нові для мене! Можна їх переписати? Я вивчу їх напам'ять. Тільки подумати — вірші моєї матері!
Окуляри місіс Мортімер затуманилися. З півгодини вона й Біл сиділи мовчки, поки Сексон упивалася рядками своєї матері. Нарешті Сексон закрила книжку, заклавши сторінку пальцем, і в одно проказувала мало не побожно:
— А я й не знала, зовсім не знала!
Протягом цих півгодини думка місіс Мортімер не дрімала. Пізніше вона виклала свій план: в інтенсивне молочарство вона вірила так само, як і в інтенсивний метод обробітку землі, отож мала на думці, тільки-но скінчиться термін оренди, організувати молочарську ферму на другій половині своїх двадцятьох акрів. Ця справа, як і все в неї, мала бути взірцево поставлена, отож без нових робочих рук не обійтися. Біллі й Сексон саме такі, яких їй треба. Наступного літа вони зможуть оселитися в тому будиночку, що вона збирається поставити. А на зиму вона могла б десь підшукати роботу для Біллі. Праця напевно знайдеться, а біля трамвайної зупинки саме здають у винайм невеличкий будиночок. Під її доглядом Біллі зможе з самого початку взяти на себе будівництво. Таким чином, вони зароблять грошей, набудуть досвіду для самостійного господарювання і придивляться до всього.
Але її переконування виявились марні.